Їжа як зброя у війні: новий компонент «гібридної війни» Путіна

Понад три місяці поспіль світ співчутливо симпатизує Україні через загибель людей – як військових, так і цивільних, – що є наслідком підступного й безпідставного повномасштабного нападу Росії. Щоби згладити наслідки для людей, які опинилися в небезпечній ситуації, країни навстіж відчинили свої двері більш як п’яти мільйонам біженців (українців зі статусом тимчасового захисту), спрямовуючи водночас гуманітарну допомогу решті тридцяти п’яти мільйонам населення. Серед них – внутрішньо переміщеним особам та тим, які не евакуювалися, а натомість залишилися у зруйнованих і взятих в облогу селах, містечках та містах.

Що ж стосується військової складової, то західні союзники не лише від початку повністю виключали бойові дії на боці України під приводом уникнення третьої світової війни, а й донедавна віддавали перевагу політиці умиротворення Росії, а не предметному постачанню військової техніки Україні. Українська армія, незважаючи на її невимовну хоробрість і відданість, будучи недостатньо підготовлена на технічному рівні, не може повністю спиняти просування російських військ. Після витіснення загарбників ризик наростання кількості загиблих не зникає. За підрахунками, в Україні зараз заміновано близько 80 тис. кв. км ріллі, яку не можна буде обробляти не тільки в цьому сезоні, а й протягом багатьох років, поки сапери не розчистять територію.

На жаль, у 2022 році Росії вдалося розширити масштаби своєї неоголошеної та невизнаної «гібридної війни» на весь світ, зірвавши посівну в Україні, зруйнувавши ланцюги харчової обробки та транспортну інфраструктуру, викравши й пограбувавши фермерську техніку, зупинивши експорт сільськогосподарської продукції, блокуючи українські порти в Чорному морі, при цьому перекладаючи одночасно провину за назрівання глобальної продовольчої кризи на санкції Заходу та політику України.

Останнє, однак, відбиває повністю викривлену реальність, оскільки санкції проти Росії не зачіпають аграрний сектор, з одного боку; а з іншого – сама Росія обмежує експорт власного продовольства. Побоюючись дефіциту, за словами Роба Воса з Міжнародного інституту досліджень харчової політики (Вашингтон, округ Колумбія), уже близько двох десятків країн діють за її прикладом. Зменшення пропозиції на світових ринках призводить до ще більшої інфляції.

Ситуація погіршується з кожним днем і стає все критичнішою. Якщо рішення не буде знайдено негайно, восени світ знову “зануриться у співчуття”. Цього разу мільйонам людей із принаймні 26 країн, переважно з Близького Сходу та Африки, які можуть померти від голоду. Обставини особливо складні для таких держав, як Сомалі, Сенегал та Єгипет, які залежать від Росії та/чи України на 50-100% постачання пшениці. Якщо ж війна триватиме, багато країн-боржниць можуть бути змушені позичати ще більше, аби субсидувати основні продукти харчування. Населення цих держав, своєю чергою, витіснене за межу бідності, найімовірніше, братиме участь в акціях непокори та соціальних заворушеннях. Від нестачі їжі або її надзвичайного дефіциту дехто рятуватиметься втечею. Збільшення міграційних потоків чинитиме тиск на розвинений світ, який ще не відновився економічно після недавньої пандемії COVID-19. З огляду на саботаж Росією експорту зернових і добрив, рекордні ціни на енергоносії, а отже й на виробництво, на додачу до перебоїв у ланцюгах постачання, впоратися з усіма труднощами не лише для малорозвинених країн, але навіть для найзаможніших може бути майже неможливим.

Це порочне коло, якщо його негайно не розірвати, призведе до тривалого спаду світової економіки. За словами Девіда Бізлі, виконавчого директора Всесвітньої продовольчої програми ООН, це означатиме настання «катастрофи за катастрофою». Проте цього разу жертви не будуть рахуватися десятками й сотнями тисяч. Скоріше вони обчислюватимуться мільйонами тих, хто загинув через російську агресію та відсутність швидкої відповіді й адекватної реакції світу.

Питання полягає в тому, чи вистачить у західного світу цього разу сил визнати, що він став «співучасником злочину», зробивши надто мало й надто пізно, щоби зупинити Путіна, коли ще можна було уникнути найгіршого?

Марина Ярошевич – очільниця напрямку адвокації у “Промоут Юкрейн”, директорка програми “Україна та ЄС” Ради зовнішньої політики “Українська призма”