Як Путін знівелював мирний процес для України

У 1944 році День “Д”, тобто висадка військ союзників у Нормандії, став однією з ключових подій, які призвели до завершення Другої світової війни. 70 років потому президент Франції спробував використати День “Д”, аби запустити мирний процес для України. Тоді, у 2014 році Франсуа Олланд з допомогою канцлерки Німеччини Анґели Меркель організував у Нормандії зустріч президента Володимира Путіна з його новообраним колегою Петром Порошенком. Так і постав Нормандський формат, в рамках якого ці чотири лідери кілька разів зустрічалися, аби врегулювати конфлікт на Донбасі.

Нові ініціативи

Проте після 2016 року лідери більше не зустрічалися вчотирьох. Та й казати про якийсь прогрес у мирному процесі чи впровадженні Мінських угод не можна. З того часу склад Нормандської четвірки змінився. Утім, будь-які надії, що Емманюель Макрон після свого обрання президентом Франції дасть новий поштовх переговорам, не справдилися. Тепер же новий президент України Володимир Зеленський взяв ініціативу в свої руки. 5 червня представники України у Тристоронній контактній групі в Мінську представили дорожню карту Зеленського. Зокрема вона повинна створити умови, аби припинення вогню, яке нині постійно порушують, було стійким. Всі деталі дорожньої карти поки ж невідомі.

Але щоб нова ініціатива виявилася успішною, треба спершу зрозуміти, чому провалилася попередня. Голова причина, чому мирний процес для Донбасу так і не приніс жодного миру, в тому, що статус-кво був більшою або меншою мірою в інтересах усіх основних гравців. Це може звучати дещо дивно, тому слід поглянути детальніше, чому саме.

Далекосяжна гра Путіна

Путіну не вдалося досягти своєї великої цілі – зберегти Україну в орбіті Росії. Він її навпаки втратися. З 2014 року в українському суспільстві та політикумі панує дуже широка згода щодо геополітичної орієнтації на Європу та геть від Росії. Путін сам суттєво допоміг цьому, анексувавши український Крим і розпочавши війну на Донбасі. Його друга ціль, створити лояльну до нього “Новоросію”, також провалилася.

Тоді Путін зробив усе, аби не дозволити Україні приєднатися до ЄС і, головне, НАТО. Не можна очікувати від організації, заснованої на принципі колективної оборони, прийняття до своїх лав країни, один регіон якої окупували та анексували, а другий став ареною гібридної війни Росії.

Сама війна на Донбасі відповідає інтересам Путіна й у іншому. Хоча бої зараз порівняно низької інтенсивності, вони позиційні та переважно зводяться до обстрілів з артилерії та стрілецької зброї, вони постійно знекровлюють Україну. Вона губить своїх солдатів і цивільних, а також змушена витрачати значні ресурси, які б інакше могла спрямувати на розвиток (за даними шведського інституту SIPRI, військові видатки України становлять майже 4% ВВП). Іншими словами, ця війна є серйозною перешкодою для історії успіху України. А вона стала би дуже небажаною річчю для Путіна, котрий нехтує модернізацією своєї країни багато років.

Водночас Путін утримує війну на Донбасі на низькому рівні інтенсивності. Таким чином вона стала майже забутою війною, адже західні ЗМІ доволі нечасто її висвітлюють. І вона не перевищує поріг чутливості ЄС і США, аби вони розглянули впровадження нових серйозних санкцій. Більше того, мирні переговори стали для Путіна однією з можливостей повернутися на глобальну політичну сцену, де він був доволі небажаною особою одразу після анексії Криму.

Підсумуємо, що Путін був успішним у своїй далекосяжній стратегії знекровлення України. Хоча Росія і постачає для війни як людей, так і озброєння, витрачає мільярди на підтримку економічно нежиттєздатних сепаратистських утворень на Донбасі, звичайна різниця у економічній і військовій потужності гарантує Путіну, що Україна у порівнянні втрачає більше, ніж Росія.

Короткозора гра Заходу та Києва

Основою мирного процесу для Донбасу є Мінські угоди. Мінськ-2 підписали завдяки зусиллям Меркель та Олланда у Нормандському форматі. І хоча ці документи не реалізували ціль країн Заходу припинити єдину гарячу війну в Європі та відновити територіальну цілісність України, вони все ж допомогли зупинити широкомасштабні бої. Таким чином, західні лідери змогли показати, що досягли якогось прогресу, і перевести увагу на інші нагальні питання – а їх останніми роками було вдосталь.

Все ж слід зауважити, що ні ЄС, ні США не забули ні анексії Криму, ні війни на Донбасі. І вони докладають певних зусиль. В кінці травня міністри закордонних справ Німеччини та Франції приїхали до Києва, аби обговорити з Зеленським, як оживити Мінський процес. Однак ці зусилля є не більш як продовженням того самого старого підходу, який так і не приніс мир в Україну.

Таким чином Захід був доволі короткозорим у намаганні втримати Росію та Україну від великомасштабного конфлікту. Заради справедливості, варто відзначити і далекосяжний елемент санкцій, запроваджених ЄС проти оборонного, енергетичного та фінансового секторів Росії. Ці заходи підривають конкурентоспроможність Росії, проте лише в довгостроковій перспективі. І ніхто не знає, чи вплине це на політику Кремля, і якщо так, то коли.

Мінські угоди грають свою роль у стримуванні війни в певних межах – про цю користь для України не варто забувати. Але згодом попереднє керівництво України почало використовувати їх у особистих інтересах. Воно небагато зробило для просування втілення домовленостей, звинувачуючи при цьому Росію. Справді, усі зусилля встановити стійке припинення вогню провалювалися. І Путін міг би доволі легко зупинити бойовиків від обстрілів. З іншого ж боку, в Україні дуже негативно сприймають будь-яку ідею поступок Росії та сепаратистам. Як наслідок, жодного прогресу.

У підсумку ж стратегія Порошенка уникати ризикованих кроків не спрацювала. Відсутність у нього стратегії, як вирішити конфлікт на Донбасі, був, напевно, однією з причин, чому він програв президентські вибори з такими розгромними результатами.

Як зіграти далекосяжно?

Усі надії, що якісь зміни в Росії допоможуть вирішити конфлікт, поки залишаються примарними. Нові ідеї були. Передусім, миротворчої місії для Донбасу. Вона могла би допомогти. Проте позиція Росії у Раді Безпеки ООН робить її юридично неможливою. Більше того, створити таку місію з достатньою кількістю персоналу та відповідно оснащену, практично нереально.

Тож єдиним шляхом змінити ситуацію залишається далекосяжна гра, або ж стратегія змінити умови, аби Путін втратив інтерес у підтримуванні статус-кво. Зеленський заявляв, що хоче покращити гуманітарні умови для населення на неконтрольованих урядом територіях, а також активно проводити інформаційну роботу там. Якщо це вдасться, то це може виграти певну довіру серед людей у ОРДЛО.

Головним же складником стратегії має бути посилення української армії. Це передусім справа самої України, хоча країни Заходу могли би більше надавати підтримки в тренуванні. Якщо ЗСУ матимуть достатньо озброєнь і будуть маневреними і підготовленими здійснювати складні масштабні операції, то це змінить весь розрахунок. Справа не в тому, щоб розпочинати наступ, справа у спроможності його здійснити успішно. Наскільки б великою Росія не була, її ресурси обмежені. І якщо Путін почне бачити, що він може програти на Донбасі, то він може почати діяти по-іншому.

Немає сумнівів, що президент Росії ненавидить програвати. І це потребує іншого елементу підходу. Аби Путін погодився на будь-яке врегулювання конфлікту, воно не повинно виглядати як його програш. Зважаючи на теперішні настрої в суспільстві, можна бути певним, що Україна ніколи не здасть свою територіальну цілісність або європейський вибір. Але все ж необхідними можуть бути певні поступки, наприклад, не чекаючи ні на що, ухвалити все законодавство, необхідне для мирного процесу та передбачене Мінськими угодами, або ж переглянути економічну блокаду окупованих територій. Таким чином Україна отримає моральну перевагу і зможе як просити ЄС і США активізувати свої зусилля, так і вимагати від Росії виконати свої зобов’язання.

Зі свого боку, політикам у ЄС варто було би бути жорсткішими з Путіним, адже російська політична ментальність поважає силу та зневажає м’якість. Бажання розвивати бізнес-зв’язки будь-що (наприклад, побудувати Північний потік-2) та постійні заклики до діалогу з боку деяких політиків у Москві можуть бачити саме як прояв такої м’якості.

Юрій Шейко, журналіст, спеціально для Промоут Юкрейн