Як професійне вигорання лікарів позначається на пацієнтах в Україні?

До Центру психічного здоров’я та травматерапіі Форпост HELP по допомогу звернулася Лариса. Жінка проходить тривале лікування в одній з лікарень Дніпра. До психотерапевта вона прийшла після принижень та безвідповідальності з боку медичних працівників. І мова йде навіть не про вимагання грошей. Лариса поділилася своєю історією, сподіваючись, що привернувши увагу до цієї проблеми, можливо, щось вдасться змінити на краще.

«Я дізналася про свій онкологічний діагноз у вересні 2018 року. Пухлина була дуже активною, вона за два тижні значно збільшилась. Уявіть собі – вона немов з копійки перетворилася у величезну курячу лапу. В той момент з боку лікарів я відчула участь, бажання допомогти. Як виявилося, операції такого обсягу рідко проводяться, тому я була свого роду «піддослідним кроликом». Шок прийшов, коли я вже потрапила в інше місце, повністю занурившись у світ онкології. В іншій лікарні я сповна відчула ставлення до нас як до ізгоїв чи біологічного сміття. Як це проявлялося? «Йдіть куди вам говорять, ні про що не питайте, нікого не турбуйте, все, що вам цікаво – це ваші проблеми, самі шукайте необхідну інформацію», – ці фрази я чула постійно. Я не розуміла свої права, можливості, нас всіх таким чином фактично дресували. Так поводилися не тільки зі мною, про це говорили всі мої «товариші по нещастю».

Я усвідомлюю, що лікарі професійно вигорають і будують навколо себе психологічний захист, бо вони бачать щодня таку велику кількість хворих. Але, наприклад, молодший медичний персонал демонструє напів хамське, зневажливе ставлення. Коли ми бачили одну медсестру, яка повинна була робити процедуру, все всередині стискалося. Люди намагалися пом’якшити ситуацію подарунками, знаками уваги, оплатою послуг. Але її ставлення до нас не поліпшувалося. Система використання онкохворих в Україні вибудована роками. І лікарі немов «заморожені», людське не проступає зовсім. Хворі, які приходять до них на прийом, хотіли би зрозуміти, що з ними відбувається, адже це багато значить для подальшого лікування. Натомість ти бачиш, що лікар до тебе ставиться індиферентно, а в інтернеті ти читаєш стільки суперечливої ​​інформації. Наприклад, мій сімейний лікар стверджує, що онкохворим не можна колоти вітаміни, нібито це провокує зростання пухлини. А мій онколог каже, що я повинна вчиняти як вважаю за потрібне. Я десять разів його про це питала, але не отримала конкретної відповіді. І таких питань безліч.

Після одного епізоду я занурилася у важку депресію, хоча до цього більше року трималася. Була бійцем, виконувала всі призначення. У мене видалені багато органів травлення. Коли почалися якісь незрозумілі загострення, різке погіршення ситуації, я звернулася до свого гастроентеролога. Я питала – підкажіть мені яку дієту підібрати, які знеболювальні або ферменти. Вона поводила себе так, нібито я сіфілітічка зі стажем, яка її може заразити. Нічого не порадила, демонструючи при цьому огиду. Це було так неприємно, що я практично зламалася. Я не кажу про тиск, цукор, блювотні рефлекси. В мене просто опустилися руки. Після цього мені довелося звертатися за допомогою до психолога. Я сильна людина і не думала, що можу настільки надломитися. До цього лікаря я більше не піду, хоча вона прекрасний фахівець. Я піду до того, хто, можливо, слабкіший професійно, але має людські якості».

Проблему професійного вигорання медиків прокоментувала Світлана Дорошенко, психотерапевтка Центру психічного здоров’я та травматерапії «Форпост HELP».

Страждання хворого від процесу лікування не повинно бути важчим, ніж саме захворювання. Професія лікаря, окрім знань та досвіду, потребує здатності до співчуття. Можна знати все про хворобу і як її лікувати, але ефективність лікування буде залежати в тому числі від ставлення доктора до пацієнта. Якщо лікар здатний співчувати пацієнту, може надати йому емоційну та інформаційну підтримку, то в таких відносинах у пацієнта виникає довіра, з’являється почуття безпеки, захищеності, а це дуже важливо для зцілення. Ми знаємо багато історій про лікарів, які завдяки своїй підтримці «витягували» здавалося би безнадійно хворих. Коли людина відчуває захищеність, безпеку, тоді нейронні мережі в мозку сприяють зціленню. Іноді правильнішим буде не звертатись до лікарів – «зірок» своєї справи, натомість обирати тих, з ким складається емоційний контакт та довіра. Лікар все – таки не зобов‘язаний виконувати функції психолога, окрім свого основного завдання – лікувати. Він не має специфічних знань та навичок, тому вимагати цього від нього несправедливо. Тому ідеальний варіант – якщо між лікарем та пацієнтом складаються людські стосунки.

Зворотний бік такої залученості та самовіддачі фахівця в поєднанні з великим навантаженням – це емоційне вигорання і профдеформація. Якщо лікарю доводиться у своїй роботі стикатися з важкохворими, кожного дня бачити багато страждань, то з’являється синдром, який називається «втома від співчуття». Це ще гірше, ніж вигорання. З емоційним вигоранням можна боротися відпочинком та наповненням життя різними важливими речами, окрім роботи. А цей синдром ще мало вивчений. Ми бачимо, що відбувається з волонтерами, які пропустили через себе багато страждань у 2014 – 15 роках. Деякі з них не витримували та навіть помирали чи становилися дуже «холодними», відстороненими.

Яким може бути вихід? Обов’язково піклуватися про себе різними засобами. Це і саморегуляція, і самовідновлення. Кожній людині допомагає щось своє – комусь достатньо, наприклад, практикувати фізичні навантаження. Але ми маємо піклуватися не тільки про своє тіло, варто не забувати про психіку. Якщо її не підтримувати, то можливий нервовий зрив та професійна деформація. Починається все з цинізму, а закінчитися може хронічними захворюваннями на кшталт депресії. Тому медик так само може звернутися до психолога, як і онкохвора Лариса».

Оксана Коновець, ГО «Форпост», Дніпро