EN
FR
DEУ наслідок багаторічної роботи російської агентури впливу як у Києві, так і в Криму, на початку кримської кампанії у Москви була впевненість, що Україна не зважиться на опір інтервентам. Для цього здійснювався комплекс заходів, починаючи з відвертого психологічного тиску на вище державне керівництво й завершуючи діями зсередини, через різноманітні канали впливу, передусім топових політиків. Це позбавляло можливості прийняти адекватні становищу рішення та призвело до фактичного паралічу влади в Україні. Експертна група видання «Російський спрут у дії: кейс «Україна» розповідає про операції знищення армії в Україні.
За свідченнями свідків судового процесу у справі про державну зраду екс-президента України Віктора Януковича, руйнування Військово-морських сил України (ВМСУ) розпочалося після обрання його президентом. Зокрема, з 2010 року у Збройних силах України (ЗСУ) пройшла кадрова зачистка. Через місяць після звільнення командувача Військово-морських сил адмірала Тенюха, було звільнено і заступника командувача ВМС України – генерал-майора Олександра Островського, що відповідав за війська берегової оборони. Він відмовився підписати наказ про ліквідацію окремих елітних підрозділів берегової оборони ВМС, дислокованих у Криму.
Після цього було замінено командирів батальйонів сил берегової оборони, командирів кораблів ВМСУ. Невипадково, що все це відбувалося саме в Криму та Севастополі. Проукраїнських офіцерів і командирів замінювали на проросійських. Змінювався і особовий склад частин ЗСУ в Криму. Завдяки таким діям, 14 жовтня 2013 року Військово-морські сили вже звітували про те, що жодного призовника немає, кораблі та судна були укомплектовані контрактниками, причому, переважно з Криму.
Командувач ВМСУ у 2014–2016 роках віце-адмірал Сергій Гайдук відзначає, що на період окупації Криму 80% особового складу ВМСУ були уродженцями Севастополя та АРК. З урахуванням російського інформаційно-пропагандистського домінування в Криму, подібне рішення підготувало ґрунт для втрати Криму, оскільки максимально послабило сили можливої протидії окупації гібридного типу. Згадані вище багаторічні системні напрацювання російських спецслужб та її місцевої агентури були ефективно використані Росією 2014-го, коли настав час «Ч».
Віце-адмірал Сергій Гайдук стверджує: «…багато було прикладів, коли командирам частин, наприклад, командиру Феодосійського батальйону морської піхоти відкритим текстом говорили: ти живеш за такою адресою, в тебе дома дружина, дитина ходить у таку-то школу, чи ти не боїшся за свою сім’ю? Ухвали правильне рішення».
«Правильне рішення» означало перейти на бік Росії. Це забезпечило потрібний агресору ефект. З урахуванням територіального принципу комплектування ЗСУ лише 3991 військовослужбовець з 13468 чоловік особового складу на території АРК, залишився вірним присязі й не перейшов на бік ворога.
Паралізація збройних сил України
Внутрішні війська МВСУ на 1 березня 2014 року налічували в Криму 2489 військовослужбовців. На материк вийшли 1398 військовослужбовців, тобто відсоток тих, хто перейшов на бік Росії, становив 44%.
Ці цифри є значною мірою результатом кадрової політики на рівні центральної влади, а також багаторічної роботи російської агентури в Криму та агентури впливу у Києві. Колишній представник Президента України в АРК, доктор юридичних наук Борис Бабін вказує і на маловідоме рішення української влади часів Віктора Януковича щодо функціонування окремих підрозділів СБУ. Цим рішенням у жовтні-листопаді 2013 року, ще перед початком подій Революції Гідності, було припинене існування міжрегіонального Управління військової контррозвідки СБУ в АРК і місті Севастополі. Очевидно, що саме це управління відповідало за стан ЗСУ в Криму та, відповідно, за їх здатність протидіяти підкупу та провокаціям росіян.
Багато важливої інформації з точки зору вивчення деструктивних впливів на стан обороноздатності ЗСУ було оприлюднене під час роботи Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України. Вона була створена для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в ЗСУ та підриву обороноздатності держави у період з 2004-го до 2017 років. Кидається у вічі саме період президентства Януковича (2010–2014). Це один із найскладніших періодів функціонування ЗСУ, який характеризується ігноруванням очільниками Міністерства оборони України та командуванням ЗСУ основних положень засад теорії воєнного мистецтва, досвіду раніше досягнутих результатів реформування армії.
Перший етап цього періоду (2010–2011) – це розформування Об’єднаного оперативного командування (ООК) і Командування сил підтримки ЗСУ. Встановлено, що цим практично було знищено оперативно-стратегічний рівень структури ЗСУ та дезорганізовано управління обороною держави.
Відсутність ООК стала однією з основних проблем організації оборони територіальної цілісності України 2014 року. ЗСУ були позбавлені органу управління військами, який був би спроможний сформувати міжвидове угруповання військ, організувати його підготовку, спланувати операцію та успішно провести її.
У результаті проведених досліджень встановлено, що на початку 2014 року мобільність військових угруповань ЗСУ на оперативно-стратегічному була повністю паралізована. Генеральному штабу довелося 2014 року поспіхом формувати, так званий, штаб АТО на території Донецької та Луганської областей.
Комісія експертів зробила висновки, що розформування Командування сил підтримки ЗСУ призвело до втрати централізованого управління системою всебічного забезпечення армії в мирний час і під час підготовки та проведення операцій. А відсутність централізованого керівництва системою матеріально-технічного та оперативного забезпечення – до дезорганізації забезпечення військ. Це спонукало до розвитку волонтерського руху в початковий період війни 2014 року.
Другий етап (2012 рік) характеризується дезорганізацією системи протиповітряної оборони держави, переглядом воєнно-адміністративного поділу території України, безпідставними змінами у системі мобілізації та плануванні. А також переведення ЗСУ на так звану трирівневу систему управління. Вона по суті створила умови для критичного розбалансування системи управління військами в операціях.
А створення окремого оперативного командування в Криму було дезорганізуючим за своєю суттю. Це порушило функціонування єдиних систем управління протиповітряною обороною, територіальною обороною та мобілізацією. А також унеможливило вплив командувачів ЗСУ на виконання цільових завдань.
Знищення єдиного центру управління армією
Третій етап (2013–2014) завершив розформування армійських корпусів як основи оперативно-тактичного рівня структури ЗСУ. Він вирізняється намаганням організаторів оборонного планування штучно поділити ЗСУ на три окремі командування.
Фактично керівництво Міноборони часів президентства Януковича та керівництво Генерального штабу прийняли й імплементували рішення, що унеможливлюють єдиний центр управління військами.
Південна зона управління розміщувалася в Криму, і фактично сили на території Кримського півострова не підпорядковувались командуванню ЗСУ, а перебували під командуванням ВМС. Східна зона збігається з тим, що російська пропаганда називає «Новоросією», була зачищена від основної кількості військових частин ЗСУ ще в другій половині 2000-х і стала легкою здобиччю для незаконних збройних формувань, а потім і для регулярних частин ЗС РФ.
У свою чергу, два з’єднання у Лубнах та Артемівську були розформовані. А три бригади розташовувалися на відстані від 200 до 500 км одна від одної (у Чернігівській, Харківській і Дніпропетровській областях), що не дозволяло організувати хоч якусь оборону на східному напрямку.
На тлі такої демілітаризації на складах в Артемівську знаходилася велика кількість озброєння і бойової техніки. Вона за задумом Кремля, мала бути джерелом озброєння для російських розвідувально-диверсійних груп і сформованих ними незаконних збройних формувань та підкріпити російський наратив про «громадянську війну».
Авторська група видання «Російський спрут у дії: кейс «Україна» під керівництвом Михайла Гончара. На основі досліджень експертної групи під егідою Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродженння».
