Вишиванки як один із красивих символів України

У травні в Україні 15-й раз відзначили Всесвітній день вишиванки – свято української самобутності й повернення до народних традицій. Адже під час радянського застою українців, які наважувалися носити вишиванки, вважали дисидентами чи націоналістами – з усіма можливими наслідками. Однак для української діаспори на Заході такої проблеми не існувало: національний одяг ці люди могли носити в будь-який день і без будь-яких неприємностей. Тож мали можливість зберігати й передавати чудову традицію створювати та носити вишиті українські сорочки. Яскравий приклад такої творчості бачимо в діаспорній родині Галабурда, де всі чотири сестри виготовляють вишиванки, чому вони свого часу навчилися разом зі своєю мамою. Нині в їхній колекції нараховується близько 15 повних строїв і 60 вишитих вручну сорочок.

Марічка мешкає в Австралії, Надія та Ольга – в Німеччині, Одарка – у Бельгії. Батьки цих жінок – Іван Галабурда та Параскевія Гриців – потрапили ще підлітками на примусові роботи до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни перебралися до бельгійського містечка Генк, де в них і народилося чотири доньки. Іван усе життя пропрацював на шахті, Параскевія доглядала за дітьми. Вдома розмовляли виключно українською мовою, зберігали традиції свого народу. «Наша мама дуже любила вишивати, вона зустрічалася з приятельками, і вони одна одну вчили, – розповідає Надія Галабурда, працівниця відділу священників архієпархії Мюнхена та Фрайзінґа. – І ми приглядалися, і теж зачали вишивати маленькі серветочки. Мені тоді було 9 років, Марійці трошки більше. А десь у 13-15 років ми всі вишили свою першу сороченьку чи блузочку».

Звідки жінки родини Галабурда брали візерунки? Параскевія передплачувала з Америки журнал «Наше життя», який було засновано понад 70 років тому і який, до речі, й досі виходить.

«Ззаду на обкладинці цього журналу завжди був якийсь взірець, – веде далі Надя. – І ми брали звідти орнаменти для наших робіт. Мама так вишивала і блузки, і подушки, і рушники. А ми пішли її слідами. Наш тато був членом Товариства українців Бельгії, мати – членкинею Об’єднання українок Бельгії, вони вдвох входили до Спілки української молоді. І я пам’ятаю, як мама сидить на кухні й вишиває емблему на синьо-жовтому прапорі».

Кожна вишивка є витвором мистецтва, на який, безсумнівно, потрібен час. Надія каже, що інколи на одну вишиванку йде 10 років роботи – звичайно, з перервами, іноді довгими. Тож 6 місяців, які пішли на вишивку полтавської сорочки, майстриня вважає для себе рекордним терміном, адже вона займається вишиванками тільки у вільний від роботи та інших справ час. Улюблена техніка вишивки – подільські качалочки, а загалом Надія володіє 20-30 стибами. Вона проводить майстер-класи. Готуючись до святкування 70-річчя Об’єднання українських жінок у Німеччині, Надія започаткувала проєкт вишивання за узорами Олени Пчілки (Ольги Косач) – української письменниці, матері поетеси Лесі Українки. Олена Пчілка свого часу їздила Україною та видала альбом із візерунками українських вишиванок. Цей альбом родичка письменниці подарувала одній француженці з дарчим написом, а згодом, через багато десятиріч, Надія Галабурда його купила у Франції. І ось візерункам саме з цієї, можна сказати, історичної книжки й було присвячено майстер-клас вишиванок у Мюнхені.

Створювати колекцію вишиванок сестри Галабурда почали ще в далекому 1983 році – коли в Україні, мабуть, про таке і не мріяли. Одружувався один із їхніх кумів – щирий українець, бандурист. Він запропонував гостям прийти на весілля у вишиванках. Надія попросила батьків, які їхали тоді в гості в Україну, купити старовинну сорочку. Після цього сестри почали збирати вишиванки та створювати строї. Нині вони мають вишиті сорочки як буденні, так і святкові – на кожну нагоду: на концерти в церковному хорі, на Різдво, Великдень, Зелені свята. Австралійська оперна співачка Марічка Галабурда також вдягає вишиванки на свої виступи на концертах та інших святкових заходах.

Вишиванки вважають генетичним кодом, історичною пам’яттю українців. У документальному фільмі «Спадок нації» прозвучала така думка: людям підсвідомо подобаються вишиванки саме того регіону, звідки вони історично походять. На Заході про таку українську візитівку знають, на жаль, далеко не всі. Надія і Ольга Галабурда, мешканки Німеччини, надягають вишиті сорочки, але люди часто їх питають, чи не є цей одяг румунським. Тож Надія каже, що українські вишиванки треба пропагувати. Але при всій любові до вишитих сорочок і до писанок (розписом яких сестри також займаються), Надія вважає головними символами України її мову та державність.

Наталія Річардсон – українська журналістка-міжнародниця. З 2001 року працює у Брюсселі. Була штатним співробітником газети «Вечірній Київ» та газети «День», радіостанції «Німецька хвиля», «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода». Працювала в брюссельському бюро телеканалу «Євроньюз» із початку створення української служби і до її закриття – з 2011 до 2017 року. Співпрацювала з телеканалами «1+1», Першим національним каналом та іншими ЗМІ. Має диплом магістра з європейської інтеграції Вільного університету Брюсселя. Окрім української, володіє англійською, російською, французькою, нідерландською та німецькою мовами.