EN
FR
DEЦей музей вражає європейців, бо відкриває українське мистецтво зовсім іншого рівня.
Цей музей вражає й українців, бо показує їм їхнє сучасне мистецтво – унікальне, глибоке, змістовне й таке, що змушує думати, аналізувати та змінюватися.
Разом із бізнесменом і фундатором Віктором Корсаком ми говорили про наймасштабніший Музей сучасного українського мистецтва. В інтерв’ю із засновником читайте про філософію музею, його місію, колекції, відвідувачів та плани на майбутнє.
Про МСУМК
МСУМК – найбільший в Україні музей сучасного українського мистецтва, заснований родиною Корсаків у м. Луцьк (Волинська обл.).
Загальна площа першої черги музейного комплексу становить близько 5 000 кв. м і має низку виставкових залів. Площа постійної експозиції займає 3000 кв. м.
У музеї представлено роботи понад 100 видатних українських митців (більш як 800 артоб’єктів). Живопис, графіка, скульптура, інсталяція, відеоарт – тут зібрано колекцію творів мистецтва найкращих українських авторів ХХ-ХХІ століть.
Як з’явилася ідея створення Музею сучасного українського мистецтва?
Усе в житті відбувається стохастично-детерміновано. Тобто, є щось невідоме, непрогнозовані, випадкові речі, які породжують щось зрозуміле та прогнозоване. Приїхав до мене товариш, побачив у мене в кабінеті роботу Кумановського, яку мені подарували батьки, й каже: «Хочу роботу цього художника!». Я з батьком поїхав до митця, він виніс 27 робіт і каже: «Забирай усі». Я не мав грошей, та художник сказав: «За рік віддаси».
Я помаленьку віддавав гроші, картини стояли у нас вдома. Я думав, що несправедливо, що ці картини ніхто не бачить, треба з цим щось робити.
У мене вже був розважальний центр Адреналін Сіті, ми збільшили площу та відкрили галерею. Потім багато змінювали, робили нового…
Я багато подорожую світом і бачу, що усюди є музеї сучасного мистецтва, а в Україні немає. Отак і вирішив зробити.
Чудово! Оксана Забужко сказала про ваш музей такі слова: «Умили Київ, умили Пінчука».
Ми не ставимо цілі втирати комусь носа, ми просто робимо свою роботу. У Пінчука свій напрямок: він на сучасне світове мистецтво налаштований. А ми – на українське, національне. Пінчук працює більше у виставковому форматі, а наш музей якраз і відрізняється постійною експозицією. Окрім того, ми маємо чотири зали змінних експозицій. У нас одномоментно відбувається чотири різні виставки чотирьох різних художників. Це й забезпечує динаміку: ми відкриваємо нові імена та працюємо з різними цільовими аудиторіями.
МСУМК – це якісно новий музей, який розташований не в Києві чи Львові, де великий потік туристів і люди в принципі звикли відвідувати культурні заклади. Як музею працювати з містом, де малий потік туристів? Як лучани ставляться до музею?
Лучани – великі патріоти музею! Та й місто змінюється. Якщо порівняти ситуацію три-чотири роки тому, до відкриття музею, то аудиторія росте, й разом із нею росте музей – це відчутно. Раніше люди боялися навіть заглянути, а сьогодні вони відвідують різні виставки різних художників.
Щодо Києва і Львова – зрозуміло, це більші міста з більшим населенням. Але Більбао теж не в Мадриді (посміхається).
Чи були цікаві ситуації з відвідувачами? Можливо, вони не завжди розуміли ідею музею чи окремі твори сучасного мистецтва?
Так, звичайно, це дуже часто буває. Якщо взяти нашу книгу відгуків, то там буде більше заперечень, ніж погоджень із сучасним мистецтвом. Були навіть такі випадки, коли люди просто мочилися біля дверей, бо не сприймали цього мистецтва. Але от ми багато проводимо інклюзивних проєктів. У нас були люди з вадами опорно-рухового апарату: тут (у розважальному центрі – ред.) відбувався Чемпіонат України з гри у шахи для них. І спочатку вони протестували, заперечували, а через тиждень вони вже брали участь у майстер-класах і малювали абстрактні картини.
У місії музею Ви говорите про рефлексію, і це якраз цей момент: коли спочатку люди не розуміють, заперечують, а потім приходять, щоби дізнатися більше. Будь ласка, розкажіть більше про місію та ідею музею: чому саме у Луцьку і для українців?
Це не для українців, це музей для всього світу. Тому що українське мистецтво дуже багатогранне, цікаве й унікальне! Хто б що там не говорив, що це переспіви світові чи інше. У нас унікальність якраз у тому, що художники мають, з одного боку, потужні корені – національні традиції, європейські традиції. З іншого боку, тиск комунізму впродовж стількох років – це все відбилося у мистецтві, і воно дещо інше, відрізняється від світового. І про українське мистецтво треба говорити, розказувати, показувати його.
До нас приїжджає з Європи багато людей, і вони дивуються, що у нас є таке мистецтво. Вони просто його не бачать ніде у світі! А тут можна в одному місці все побачити. Усе-таки у нас тут спортивно-розважальний центр, відбувається багато чемпіонатів України, світу, і є потік відвідувачів з усієї України. Окрім того, якщо представлено знакові проєкти, то до нас приїжджають із Києва та Львова цілими автобусами! Тобто музей набуває національного значення.
Скільки в середньому відвідувачів приходить у музей протягом місяця?
Дві з половиною тисячі в місяць та близько тридцяти тисяч відвідувачів на рік.
Чи вплинула пандемія на роботу музею? Можливо, з’явилися нові формати роботи?
Ми були фізично закриті цілий рік. Але в цей час ми робили онлайн-проєкти. Наприклад, артпроєкт «Імунітет»: художники протягом двох місяців створювали роботи на тему біологічного та духовного імунітету нації. Після закінчення карантину ми провели офлайн-зустріч, у якій взяло участь 300 митців! 180 із них пройшли відбір, це було надзвичайно! Зі всієї України до нас приїхали художники, їхні роботи… Ми зробили експозицію у формі ДНК: кожен окремий ген – це напрямок у мистецтві.
Цього року ми робимо схожий проєкт – «Імена твої, Україно». Він також був спочатку в онлайні. Усі малювали роботи до 30-ліття Незалежності України. 24 серпня ми провели офлайн-відкриття. Взяло участь 152 художники. Ми також ведемо колективну монографію на тему «Імена твої, Україно», бо кожен ще, окрім своєї роботи, має власну рефлексію. Тобто це будуть роботи художників та їхні рефлексії.
Чи підтримує вашу роботу влада міста? Чи допомагає інформаційно?
Ми не сваримося і співпрацюємо, робимо спільні проєкти. Усе як у цивілізованому європейському місті – усе добре… Ми зараз відкриваємо ще 2 тисячі квадратних метрів площі музею. Це буде щось вражаюче! Там будуть виставкові площі тисячу, тисячу двісті метрів! Не так багато художників в Україні та й у світі можуть освоїти таку площу. Це будуть українські знакові художники, це буде дуже цікавий національний проєкт!
Чудово! Говорячи про національні проєкти, чи представлені у Музеї митці з тимчасово окупованих територій Донецької, Луганської областей та Криму?
Звичайно! У нашого музею структура така, що є зали «Генези» – це постійна експозиція, яка ділиться на сім осередків: Західний, Південно-Східний, Київський, Одеський, Закарпатський, Дніпровський, Харківський. У кожному осередку у нас представлені багато з кращих художників цих регіонів. Є скульптури Петра Антипа, він сам з Горлівки… Щойно закінчилась виставка Оксани Чепелик із Луганська. У нас є багато художників із цього регіону. Ми працюємо не тільки з Києвом і Львовом, ми стараємося працювати з усією Україною. У нас буде ще одна виставка з Харкова, з Одеси, потім зі Львова…
Чи є у Музеї заборонені теми?
Зрозуміло, що теми популяризації нацизму, насилля над дітьми, тобто, усі заборонені в цивілізованому світі, не прийнятні, вони є поза межами культури.
Ваша робота пов’язана з тим, щоб визначати щось мистецтвом. Як Вам у такій ролі людини, яка оцінює та вирішує «так» або «ні»?
Це складно. Оцінювати – це ж гріх, але без цього ніяк. От мистецтво відрізняється від кітчу тим, що воно змінює людину. Воно трансформує, викликає якийсь конфлікт. А якщо не викликає – значить, це вже не мистецтво… Це солодке, це вже тема конформізму… От ви дивитесь на котика, й у вас виникають усі ті емоції, які виникають в інших людей, тобто ви приєднуєтесь.
А от коли у вас виникає конфлікт – ви виходите на інший рівень розвитку. Бо конфлікти прибирають стереотипи та комплекси, очищають людину, й тоді вона може творити щось нове, думати по-іншому.
Це все про рефлексію, яку Ви ставите собі за місію?
Так.
Ви пам’ятаєте акцію протесту в Києві, яка закінчилася розмальованими дверима Офісу Президента. Активісти згодом назвали це перфомансом, творчим виявом незгоди з поточною політикою і діями влади. Ці двері ставлять багато запитань, там немає єдиної думки, це правильно було чи ні. Якби ці двері продавалися, як мистецький експонат, чи купив би їх ваш музей, аби поповнити експозицію?
Тобто чи є ці двері твором мистецтва?
Так, чи визнав би їх музей?
Я думаю, що це був би непоганий експонат. Там можна погоджуватися чи не погоджуватися. Мені єдине, що не подобається в цій темі, коли маніпулюють людьми. Це нескладно насправді, динаміка соціальних груп описана в підручниках психології. Зробити з групи людей стадо дуже просто у 21 столітті. Але такі артефакти… Ці двері все одно будуть викликати певні емоції, ними будуть цікавитися, будуть якісь переживання. Правильно це чи ні, але це цікаво. Я думаю, що двері були б не гіршим експонатом, ніж пісуар Дюшана.
Які Ваші улюблені сучасні митці? Кого б Ви хотіли бачити у музеї?
У нас є стратегія – «Генеза». Там ми досліджуємо всі мистецькі осередки й тяглість поколінь у кожному з них. Тобто, звідки пішло сучасне мистецтво. У залі можна побачити Федора Манайла, як він малював гори, й тут же Павло Керестей, який через 30 років малював ті самі гори уже по-іншому. От оці феномени для нас цікаві. Тому, відповідно до цієї стратегії, у нас є список із близько 150 авторів, яких ми хочемо ще привезти, аби доповнити колекцію. До того, що у нас уже є 400… Але вони всі різні! Дивитесь на «Одесу» – там вона світла, море; заходите у «Львів» – там експресія, усе більш важке… Так само в житті, ми робимо і те, і те, і те… Я люблю все українське мистецтво, не люблю немистецтво, не люблю кітчу. Не люблю, коли люди роблять речі просто щоб їх продати. Не роблять те, що їм душа каже або Бог дав, і воно виходить назовні, а роблять речі, щоб сподобатися іншим. Цього я не люблю, це не моє.
Пане Корсак, якщо говорити про вартість входу у Музей, то вона досить символічна – 40 грн. І це точно не про «заробити» на мистецтві, а «дати» людям доступ до мистецтва. Розкажіть, будь ласка, більше про Музей як соціальний проєкт і про те, наскільки він для Вас важливий.
Щодо вартості входу, 40 грн – це дійсно невеликі гроші, але в нас ще, наприклад, середа – безкоштовний день. І люди можуть просто прийти й відвідати, якби було бажання. У п’ятницю після обіду теж безплатно – щоб не йшли в бари, а прийшли долучилися до мистецтва.
Щодо такої соціальної місії, насправді все дуже прагматично. Коли ти маєш хату, машину, діти вивчилися, ти задовольнив усі свої фізіологічні потреби, виникає думка зробити щось більше, щось цікавіше… І я отримую велике задоволення, що люди заходять до нашого музею одні, а виходять трохи інші. Це набагато більше задоволення як від нової машини.
Чи були конкретні прояви рефлексії відвідувачів?
Регулярно! Одна професійна художниця приїхала з Москви. Вона та інші люди є нашими друзями вже давно, вони чекають, коли Україна дозволить, бо хочуть стати українськими громадянами… У нас була виставка Василя Бажая, і от ця жінка заходить і відразу починає плакати. Це абстрактне мистецтво… Вона каже, що ніколи, скільки їздила, не бачила, щоб таке траплялося… Дивиться на телефоні ту саму картину – і знову плаче! І таких випадків багато… Таке мистецтво, не до кінця досліджене і дуже непередбачуване.
Як змінилося Ваше життя після відкриття Музею?
Раніше спав 6-7 годин, зараз менше (сміється). Роботи стало більше, але дуже багато знайомств із художниками. Це надзвичайно цікаві люди! Кожен зі своїми поглядами… Дуже цікаво спілкуватися з ними на тему роботи: кожен по-іншому щось розказує, висловлює свої думки… І такі розмови дуже добре розвивають.
Хто допомагав Вам розробляти концепцію Музею?
Я взяв дві валізи книжок і поїхав на два тижні, закрився й прочитав історію українського мистецтва, музеєзнавство. Зробив п’ять слайдів, зібрав знаних мистецтвознавців, показав їм презентацію. Вони погодилися. Дуже серйозно мені допомагав художник Петро Гулин. Він усе життя мріяв, щоб в Україні був музей сучасного мистецтва. І він безкорисно, на одному ентузіазмі, обдзвонив величезну кількість художників, щоб вони лояльно поставилися й за розумні гроші дали Музею роботи. Петро – одна з ключових фігур у створенні Музею сучасного українського мистецтва Корсаків. Він мій друг, ми зустрічаємося, дискутуємо.
Чим Ви найбільше пишаєтеся за весь час роботи музею?
Мене не цікавлять разові речі, цікавить стратегія. Мені подобається, що ми розвиваємося в тому напрямку, який запланували. От досліджуємо «Генезу», дотримуємося нашої місії. Ми змінюємо минуле, бо повертаємо забуті імена. З іншого боку, ми творимо майбутнє, бо до нас приходять діти. Я переконаний, що серед них є майбутній Пікассо, да Вінчі й усі решта. Сама система, сам розвиток, сталість цього розвитку – це для мене велика заслуга.
Ви бачите, що ми маємо молодий персонал, ми беремо на роботу студентів. У нас також є досвідчені мистецтвознавці, наприклад, Зоя Навроцька… Але ці діти одержимі мистецтвом і так само розвиваються швидко, бо спілкуються з видатними митцями. Ми рухаємося в правильному напрямку і регулярно робимо проєкти, які відповідають стратегії. Тут ми професіонали.
Які у Вас плани на майбутнє, крім тих 150 митців, яких ви хочете бачити?
Ми плануємо розширити «Генезу» на тисячу квадратних метрів, і додаткова тисяча площі буде виставкова. Також помаленьку будемо збирати тих 150 митців, яких запланували. Це один аспект, такий внутрішньодержавний. Інший аспект – міжнародні проєкти. Тобто, показувати колекцію українського сучасного мистецтва регулярно у світі, щоб люди бачили, що таке українське мистецтво. З іншого боку, хочемо робити міжнародні проєкти, наприклад, було б фантастично привезти сюди твори українця Казимира Малевича, Василя Кандинського, який також починав в Україні… Американський митець Енді Воргол українською мовою розмовляв, він був українського походження, його роботи також можна було б привезти. Тобто рухатися десь у цьому напрямку. Звісно, на це потрібен час і гроші.
Чому варто приїхати з-за кордону й відвідати ваш музей?
Тому що це єдине місце, де можна комплексно, цілісно побачити роботи кращих українських митців. Роботи, які ви ніде більше у світі не побачите!
