Україна: із Зеленським або після нього

Через місяць після святкування 30-річчя української незалежності чинний президент Володимир Зеленський усе ще залишається найпопулярнішим українським політиком. І хоча його рейтинг неухильно знижується після перемоги на президентських виборах, проте соціологія свідчить, що навіть зараз Зеленський переміг би у другому турі виборів глави держави будь-якого потенційного суперника. Причому з рахунком, який не сильно відрізняється від його перемоги на президентських виборах. Тоді за Зеленського проголосувало 73% українських виборців, а за президента країни Петра Порошенка – 24%. Зараз Зеленський виграв би у того ж Порошенка, який залишається його головним конкурентом, із рахунком 65 на 35. При цьому у першому турі за Зеленського проголосував би, згідно з останніми опитуваннями, 31% виборців. Це практично стільки ж, скільки за Зеленського голосували у першому турі виборів у 2019 році – 30%. Тож, як бачимо, електоральні переваги не змінюються. 30% – це і є верхня планка українського популізму. Але тоді чому людина, яка отримала в першому турі 30% голосів виборців, змогла досягти аж 73% і зараз може перемогти з 65% голосів?

Пояснити цей феномен не так складно. Голосування «за» Зеленського було й залишається голосуванням «проти» українських політиків як таких, а не тільки проти колишнього президента Петра Порошенка, як прийнято вважати. Проєкт «Слуга народу», запущений на телеканалі колишнього бізнес-партнера і покровителя Зеленського, впливового олігарха Ігоря Коломойського, проповідував саме ненависть до управлінської еліти як такої, виставляючи її корумпованою бандою і протиставляючи цій еліті «людину з народу» в наївному виконанні Зеленського, телевізійного коміка, який намагався стати серіальним актором, але замість цього став президентом. Саме тому виборець кожного українського політика, який балотується на виборах, може ще уявити собі свого обранця як чесну і принципову людину, але всіх інших уже точно вважає злодіями. І тому вибір між Зеленським та будь-яким політиком – це завжди успіх популіста.

Крім того, зіграла роль укорінена на пострадянському просторі надія на диво. Зеленський перед президентськими виборами насправді нікому нічого не обіцяв, найбільш цитованою стала його фраза «я нікому нічого не винен». Але про політичні проблеми майбутній президент розмовляв із безпосередністю звичайного обивателя, що і стало причиною дитячих надій. І справді, якщо президентом стане твій сусід, та ще й із телевізора – хіба він не зупинить війну, не змусить чиновників припинити красти, що автоматично зробить країну багатою та успішною, не доб’ється справедливості для «маленького українця»? Ну політики цього напевно не зроблять.

Через три роки можна констатувати, що очікування «маленьких українців», зрозуміло, не справдилися, але й довіри до політичної еліти не додалося. Саме тому поки що Зеленський залишається фаворитом президентських рейтингів і зміцнює власну вертикаль влади. І з цієї ситуації є всього три виходи.

Перший із них – Зеленський буде так само розчаровувати українців (а більшість громадян країни впевнена, що Україна рухається у неправильному напрямку), але вони однаково за нього проголосують ще раз, тільки щоб не допустити до влади «поганого» політика, який усе розкраде – краще вже хай цим займаються свої, прості хлопці, «слуги народу» з президентської партії.

Другий варіант – з’явиться якийсь новий Зеленський, який повторить звинувачення старого, але вже на адресу чинної влади. Теж «людина з народу» і теж підтримана якимось олігархом – швидше за все, Рінатом Ахметовим, який просто казково збагачується на актуальній ринковій кон’юнктурі. І населення радісно проголосує за чергове нове обличчя, а країна піде звичним колом розчарувань та очікування наступного дива.

І третій варіант – повернення до влади професіоналів та копітка робота з відновлення інституцій, що деградували за час популістського правління. Ну і продовження реформ, які мають рано чи пізно привести Україну до Європи.

До якого варіанту є близькою Україна, можливо, стане зрозуміло вже цієї осені. У держави багато викликів. Це і можливі проблеми у соціальній сфері – тим більше, якщо доведеться підвищити ціни на житлово-комунальні послуги на тлі неухильного провокування Москвою дефіциту на світовому газовому ринку.

Це і необхідність завоювання довіри у відносинах зі Сполученими Штатами – візит Зеленського до Вашингтону показав, що до справжньої «хімії» між українським президентом і його американським колегою Джозефом Байденом ще далеко. Це і важливість повернення до реформ, без яких явно не буде міжнародної фінансової допомоги, що теж позначиться на соціальній сфері. Ну і, звичайно, Росія. Путін знову нагнітає напруженість на Донбасі, і вже ясно, що у Кремлі вирішили ігнорувати Зеленського й не збираються шукати шляхи до розв’язання конфлікту та припинення війни.

Чи зможе Зеленський бути адекватний цим викликам і як сприйме його зусилля суспільство? Якщо рейтинг президента буде знижуватися й він вже не виглядатиме безумовним переможцем другого туру голосування, то і прихильникам, і противникам президента, і західним кредиторам України, і кремлівським дестабілізаторам політичної ситуації в країні доведеться задуматися про те, якою буде Україна після Зеленського і хто прийде йому на зміну. Ну а якщо чинний президент і далі буде утримувати безумовне лідерство в соціологічних опитуваннях, тоді потрібно буде думати вже зовсім про інше – про те, яким буде другий термін Зеленського.

Віталій Портников, журналіст, політичний оглядач, автор і лідер думок