Україна як друга батьківщина: лише трохи статистики та багато особистих історій іноземців в Україні

З набуттям незалежності 29 років тому Україна дещо несміливо, але безповоротно інтегрувалася у світову економічну та політичну спільноту, відкривши свої кордони для громадян і підданих інших держав. Нова велика й незвідана країна на мапі Європи кожного іноземця приваблювала та приваблює по-різному. Когось – з освітньою метою (на навчання), бо більшість навіть платних програм у державних та приватних закладів вищої освіти цілком доступні, а рівень навчання цілком прийнятний. Когось – із туристичною метою пізнати автентику, непідробний колорит, фольклор чи традиції, бо де ще, як не в Україні, можна побачити співіснування радянської архітектурної чи культурної естетики та постмодерних яскравих новотворів молодих митців. Що вже казати про справжній туристичний магніт для іноземців із країн Європи та США – Чорнобиль і зону відчуження навколо ЧАЕС. Когось молода європейська країна приваблює виключно в розрізі розбудови власного бізнесу чи інвестування в економіку, особливо в аграрному та енергетичному секторах, бо реально цікавим є потенціал країни та все ще безліч незайнятих бізнесових ніш. Хтось приїхав в Україну за особистим щастям, чи в пориві дауншифтингу, чи в пошуку сільської автентики. Хтось – передати сучасний досвід менеджменту або управління проєктами, компаніями чи міністерствами.

За даними офіційної статистики в Україні станом на вересень 2019 року постійно мешкає майже 400 тисяч іноземців із тих, хто проживає на підставі посвідки на постійне (280 872 іноземці) чи тимчасове (114 394 іноземці) проживання (ці та інші статистичні дані у статті наведені без урахування тимчасово території анексованого  Криму, м. Севастополь та частини тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях). Кількість колишніх іноземців, а тепер повноправних громадян України з тризубом у паспорті – взагалі досить важко порахувати за всі роки незалежності. Так, за останніми даними, у 2014-му в один із двох цілком законних способи – за територіальним походженням та на підставі указу Президента – громадянство набули 7777 осіб. У 2015-му – 4723 особи. У 2016-му та 2017-му – відповідно 4803 і 4581 осіб, у 2018 – 4775 іноземних громадян. Із заявами про набуття громадянства України найчастіше до Державної міграційної служби звертаються громадяни Російської Федерації, Вірменії, Грузії, Азербайджану, Молдови та Білорусі. Постійно зростає цікавість до українського паспорта і з боку громадян Йорданії, Палестини, Ірану, Грузії, Латвії, Туреччини та інших держав.

Про те, що бути громадянином України стало вигідніше, свідчить, зокрема, Індекс громадянств світу (QualityofNationalityIndex, QNI) від світової консалтингової компанії Henley&Partners. У рейтингу за 2018 рік Україна перебувала на 80-му місці серед 168 країн. При цьому, у 2013-му вона розташовувалася на 74-му. Звичайно, лідерами серед омріяних для проживання країн залишаються Франція, Німеччина та Ісландія. Але й українське громадянство не пасе задніх, а належить до категорії «громадянств високої якості». Причини очевидні: угода про безвізовий режим із ЄС, вектор на реформування, допомога МВФ. Певна втрата позицій у категорії «Громадський порядок і стабільність» пов’язана з окупацією Криму та війною на Сході України.

Скласти враження про визначні пам’ятки, смачну кухню, красу жінок, відносно низькі ціни, значну кількість міцного алкоголю в житті українців та інші цікавинки іноземець може, приїхавши на короткий термін як турист. До речі, в останні роки Україну відвідує приблизно 22-25 млн туристів щороку. За повідомленням Держприкордонслужби, за 2018 рік, крім традиційних відвідувачів із Молдови (4,1 млн), Білорусі (2,5 млн), Росії (1,5 млн) та Польщі (1 млн), простежується значне збільшення поїздок з боку громадян Великої Британії (+33 тис.), США (+30 тис.), Німеччини (+25 тис.), Данії, Естонії, Латвії, Франції, Швеції, Канади (збільшення від 5 тис. до 7 тис.), Іспанії, Італії, Литви, Чехії, Китаю (збільшення від 10 тис. до 15 тис.), Саудівської Аравії та Японії (+ по 3 тис.).

А ось для того, щоб пізнати людей, відчути ритм та смак українського буття, у певному сенсі творити тут власну історію, варто певний час пожити в Україні. Ми знаємо багато публічних чи добре відомих осіб, для яких Україна стала рідною або ж місцем більш-менш постійного проживання чи роботи. Серед осіб, котрі свого часу набули громадянство України та разом із ним перспективне (і при цьому державне) місце роботи, уже підзабуті ексміністри Айварас Абромавичус (Литва) та Наталія Яресько (США), колишній голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі, ексголова Національної поліції Хатія Деканоїдзе та ексзаступник голови МВС Ека Згуладзе (усі родом із Грузії). «Легіонерів» у владі було багато, але дехто вже встиг навіть вийти з громадянства України. В активному громадянському процесі залишається хіба що колишня в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун (США).

Серед іноземців-підприємців, про яких люблять писати та знімати репортажі українські ЗМІ, – фермер із Бельгії пан Бернар Віллем, який створив господарство з виробництва сирів та вирощування кіз в с. Дмитровичі Львівської області. Від моменту заснування ферми коштом іноземних інвестицій, окрім приємних моментів розвитку сироваріння та передачі свого агродосвіду українським фермерам, пану Віллему довелося зіткнутися і з перевірками контролюючих органів, і з конфліктами з владою, і зі спробами втягнути Ферму Елізи (La Ferme d’Elise) у липку структуру корупції. Однак Бернару та його дружині-українці Марії вдалося встояти. Вони відстояли право займатись улюбленою справою чесно, а в працівників виплекали повагу до того, чим займаються. Зараз ферма Бернара – одна зі зразкових козиних ферм-сироварень в Україні.

Гідним фільму чи книги можна назвати життя іноземців-добровольців, що пішли захищати Україну на Сході від агресії Росії. Один із найяскравіших прикладів – Марко Паславський, громадянин США, уродженець Мангеттену, випускник Вест Пойнту (чи не найпрестижнішої військової академії США), офіцер, який служив в елітному підрозділі. У 2014-му у віці 55 років пішов рядовим добровольцем у батальйон “Донбас”. До цього він був активним протестувальником на Майдані. А ще раніше – одним із найуспішніших інвестиційних консультантів, котрий зробив собі в Україні кар’єру, достаток та репутацію. Інколи його називали наглядачем ЦРУ за Україною та вектором її розвитку, головним агентом змін від США. Незрозуміло, що конкретно спонукало Марка Паславського зробити свій вибір і стати на захист України: чи спогади родичів, які емігрували у США з України в 1944 році, чи виховання в українському дитсадку і школі в Нью-Джерсі, чи першокласний військовий і громадянський вишкіл Вест Пойнту. Мабуть, усе відразу. 19 серпня в бою за Іловайськ Марко загинув, виконавши до останнього свій обов’язок воїна і захисника України. Світла пам’ять воїну.

Свій внесок у розбудову України роблять й інші іноземці, які погодилися розповісти нам про свої враження від життя тут і про загальне ставлення до України та українців.

Так, Торальф Вайзе (Toralph Weise), 53-річний громадянин Німеччини з міста Баутцен постійно працює в Україні з 2001 року, до цього він навчався тут у період 1987-1992 років. Інженер з містобудування за фахом, пан Вайзе багато років очолює громадську організацію «Фонд підтримки будівельної галузі». Серед найбільших досягнень у своїй професійній діяльності в Україні вважає створення матеріально-технічної бази для навчання будівельній справі для близько 1000 учнів професійно-технічних шкіл. «Тільки інвестиції у професійну освіту та навчальні програми склали з 2008 року понад 3 млн євро, а для більш ніж 500 студентів із 13 ВНЗ України було проведено безліч спеціалізованих навчальних заходів», – каже пан Вайзе. Крім професійних надбань, на думку Торальфа, Україна значно просунулася в політичному та суспільному плані, і попри всі паузи, відступи та всім добре відомі зовнішні причини, що стримують економічний поступ, загальний розвиток України позитивний. Пана Вайзе тішить те, що образ Леніна та інша радянська символіка, яку він застав ще за часів навчання, зникли з повсякдення українців, а самосвідомість в українському суспільстві посилилася. «Звісно, у мене були певні труднощі з адаптацією, але той факт, що протягом 20 років я працюю і живу в Україні, говорить сам за себе. Усі труднощі були недостатньо великими, щоб змусити мене поїхати звідси», – жартує громадянин Німеччини. Завдяки німецькій народній мудрості «приїхав до іншої країни – спершу відкривай очі, а вже потім рот», пану Вайзе нескладно було звикнути до звичаїв та побуту в Україні, засвоїти російську й досить добре розуміти українську мову. Єдине, до чого не зміг призвичаїтися – це те, що інколи тут прямий кут становить не 90 градусів, а 87 чи всі 93 градуси, і що «прибитий гвинт тримається краще, ніж прикручений цвях», а професійне життя не так чітко розплановано, як у Німеччині.

Вельми життєствердним та милим пан Вайзе вважає й те, що українці все ще вітають його, німця, із Днем перемоги. Німецького фахівця дивує здатність українців майже все переживати стійко. «Я до цього часу не можу зрозуміти, як стільки матерів та батьків із мінімальною зарплатнею (доходом) проходять по цьому життю, досить вправно виховуючи своїх дітей. Мені подобається український гумор, зокрема у складних життєвих обставинах. Що я не сприймаю і не можу зрозуміти – це українське ставлення до права та правової системи, а також численні жахливі безглузді паркани та бетонні стіни довкола, особливо у промислових зонах», – щиро ділиться своїми враженнями німець. Торальф утримується від чітких порад, але через застосування свого професійного досвіду в Україні намагається донести студентам, що креативність та цілеспрямованість у роботі є важливими передумовами для професійних досягнень і правильних життєвих цілей. Решта – це праця, знання, досвід. Водночас він постійно застерігає українців від вкорінених стереотипів щодо німців, які в нашій уяві «ходять так, наче проковтнули аршин, майже не мають почуття гумору, і що все, що лежить на вулиці в Німеччині, – це золото». Своє найзаповітніше побажання всім українцям пан Вайзе виклав цитатою з Гете: «Стояти вільними ногами вільних людей на вільній землі».

Дещо інший погляд на життя в Україні озвучує 43-річний Іслам Дабабсех, родом із Хеврона (Палестина). Іслам у віці 18 років приїхав до Києва в 1996-му. Тут він закінчив Національний медичний університет імені О.О.Богомольця, захистив дисертацію та здобув рівень кандидата медичних наук. Ось такий собі «план-мінімум». І вже потім протягом 15 років працював серцево-судинним хірургом у державній лікарні. Однак відсутність реформування державних лікарень до 2016 року, факти розкрадання та непрозорі тендери спонукали піти з посади хірурга державної лікарні та влаштуватися на роботу головного лікаря приватної клініки. На думку пана Іслама, або лікаря Іслама, як його називають пацієнти, його рідна Палестина наразі розвивається дещо швидшими темпами, ніж Україна, можливо, тому, що держава вкладає бюджетні кошти та модернізує відразу всі сфери економіки. Іслам вважає, що процес реформування в Україні повільніший, особливо в медицині. А ось уже з точку зору Іслама як підприємця, в Україні найкраще вдається вести бізнес з іноземними інвестиціями, однак і тут часто заважає корупція на низькому рівні під час видачі різноманітних дозволів та сертифікатів. Свого часу пан Дабабсех швидко адаптувався до України, вивчив російську мову для того, щоб «гарному лікарю добре розумітися з майбутніми пацієнтами» (українську на той час вчити йому не пропонували, однак він її добре розуміє). Найнеприємнішим моментом свого життя у нас колишній палестинець, і давно вже громадянин України, вважає стереотип певної кількості українців про те, що іноземцям тут не місце, що вони можуть забрати в них місце роботи. «На роботі в державній клініці мене часто питали, що я роблю тут, чому не їду до себе в країну після завершення навчання? Такі побутові, начебто мимохідь чи як жарт озвучені прояви ксенофобії та неповаги до моєї національності мене спочатку дуже пригнічували, бо я жодного разу не порушував правила українського життя чи культури й не дозволяв такого ставлення до українців у себе на батьківщині. Морально перелаштуватися й не звертати більше увагу на дрібну ксенофобію дозволило розуміння того, що після 25 років я справді відчуваю себе майже українцем, поводжуся як українець і до того ж я вдячний саме Україні за можливість стати гарним фахівцем», – щиро ділиться своїми емоціями Іслам.

Інший «наш» іноземець, пан Альфред Праус, народився у Відні (Австрія). Вперше побував в Україні у 2004 році під час Помаранчевої революції, потім до 2008 року мандрував між Австрією та Україною, аж поки не осів у Києві у 2009 році. Стипендіат MBA Австрійського Економічного Університету, він зробив чудову кар’єру в галузі промисловості та інжинірингу й потрапив в Україну зовсім випадково, на запрошення друга родини під час творчої відпустки після успішної реструктуризації групи компаній в Австрії. І другові тоді допоміг з імплементацією його проєктів, і пізніше 2 компанії заснував (у Києві та Закарпатті). З початком кризи 2008/2009 та закриттям своїх перших компаній пан Праус Україну не покинув, а заснував свій інший щасливий проєкт – одружився з українкою (добре відомою солісткою Національної Опери України Сусанною Чахоян), виховує сина.

З 2009 року супроводжував та консультував різноманітні бізнесові двосторонні українсько-австрійські проєкти. Але незначна кількість таких проектів навіть після Революції гідності 2013 року спонукала Альфреда заснувати у 2017 році Українсько-Австрійську Асоціацію (УАА) як платформу для культурних, громадських та бізнесових проєктів і заходів. Важко знайти іншу таку людину серед іноземців в Україні, яка багато робить для розвитку двосторонніх (і не тільки) зв’язків, плекає культурну та бізнесову дипломатію. Не в останню чергу через це пан Праус у 2019 році був обраний Генеральним Секретарем Міжнародної Pади Бізнес Асоціацій та Палат в Україні, до якої запросили приєднатися і створену ним Асоціацію (УАА). На думку відомого австрійця, деякі речі справді змінилися в Україні на краще: відтепер ми більш орієнтовані на Захід, що підтверджують угоди про Асоціацію з ЄС та безвізовий режим; маємо достатній рівень свободи слова, особливо в соціальних медіа, як досягнення ще Помаранчевої революції; в Україні посилився патріотизм через російську агресію в Криму та на Донбасі. «В українців сильно змінилася ментальність із пострадянської на глобальну. Деякі галузі просто «розквітли», зокрема ІТ чи аграрний сектор. І взагалі, у макроекономічному плані Україна виглядає тепер більш стабільно, певною мірою завдяки тиску на реформи з боку Міжнародного валютного фонду», – радіє за українців пан Праус. Із негативного Альфред наголошує на все ще сильній владі та впливові олігархів, існуванні монополій у певних секторах, відсутності фіналу в судовому реформуванні, і лише незначному зменшенні рівня корупції за останні роки. Усе це, на думку громадянина Австрії, створює брак довіри з боку іноземних інвесторів та бізнесу, тому й рівень інвестування, необхідний для добробуту та розвитку, зовсім не такий, як міг би бути. В окремих випадках є нестача робочої сили для певних проєктів, що пов’язано з трудовою міграцією на Захід. Тому зміни та покращення в Україні, за оцінкою пана Прауса, стануться не так швидко, як обіцяє уряд. Різниця в культурі й менталітеті також проявляється і в культурі ведення бізнесу. Це часто заважає українцям успішно вести бізнес у Західній Європі, а європейцям – в Україні. Інколи пану Праусу навіть здається, що кількість українських проєктів у Західній Європі більша, ніж кількість західних проєктів тут. «Щоразу як я повертаюся в Україну з Австрії, у мене стається культурний шок. Маленький приклад. Я не дуже старанний водій, як і більшість українців, я часто отримую штрафи у перші дні свого перебування в Австрії. Повертаючись в Україну, продовжую чітко дотримуватися правил дорожнього руху, чим викликаю кпини з боку українських водіїв. Кому ж з українців не смішний іноземець, що волочиться зі швидкістю 60 км/г? При цьому моє життя в Україні допомогло мені розширити мій досвід та горизонти, і за це я вам вдячний. Я переконався, що звичайні люди назагал дружні та гостинні, таке я колись відчував у своєму дитинстві в Австрії. І вони не є причиною проблем в Україні. Я не знаю російської чи української мов, але не відчуваю значних проблем у спілкуванні, особливо в бізнес-колах. Своїм внеском для України вважаю передачу власного досвіду щодо західних стандартів комунікації та менеджменту для успішного ведення бізнесу», – ділиться своїми враженнями про життя тут пан Праус.

Ще один приклад закоханості в Україну – пан Роман Чечек. Він народився в Одесі, але у підлітковому віці переїхав до Ізраїлю. Вперше після цього знову повернувся в Україну аж у 2014 році після Майдану. Однією з причин повернення стало кохання до дівчини з Києва і спільне рішення жити саме тут. Кухар за професією, пан Роман відкрив власну справу – бренд вуличної їжі з фольковою назвою «Дідько», а згодом заснував уже разом із дружиною Юлією та двома маленькими доньками невеличку ферму. І все це – у великому мегаполісі. Порівнюючи життя в Ізраїлі та в Україні, Роман оцінює рівень життя в Ізраїлі як вищий (соціальні умови, зарплатня, менший рівень корупції), але наголошує на своєму захваті патріотичним підйомом в Україні та надіями на краще. Після переїзду з Ізраїлю Роман швидко адаптувався до правил українського життя, а сам факт народження в Україні лише додав йому щирого патріотизму та швидкості в засвоєнні української мови. Роман знайомився з найкращими людьми міста Київ, учив мову й абсолютно не соромився говорити з помилками, бо вже знав з досвіду переїзду до Ізраїлю, що таке потрапити в нове мовне та ментально інше середовище. «Мене «парить», коли я – той, хто живе тут чотири роки – можу спілкуватися українською, а людина, котра живе тут усе життя, не може, чи не хоче. Я влаштовую майстер-класи: вчу людей готувати різні страви ізраїльської кухні. Ніколи не лізу туди, у чому не зовсім розуміюся. Я постійно чомусь вчуся, наприклад, минулого року я був в Івано-Франківській області, учився там ковальської справи, сподіваюся, цього року також поїду. Українці мене навчили не опускати руки, навіть коли складно, хочеться плакати та кусати себе за лікті, мотивуючи йти вперед. Я це вмів і раніше, але в Україні ця моя звичка просто ”закарбувалася”», – розповідає колишній ізраїльтянин. Досвід проходження служби в лавах армії Ізраїлю та виплеканий там світогляд дає Роману підстави мотивувати українців більше цінувати свою армію, волонтерів, громадських діячів, митців і загалом Батьківщину. Він наголошує, що приїхав із країни, де звичаї та свята, як і любов до рідної країни, – то священний обов’язок. «Мені тут подобається, я – повноцінний член суспільства, почуваюся вільно. Правда, і досі не зовсім розумію, як деякі українці (навіть не такі вже й старі) «сохнуть за совком, Росією», як щиро сприймають на віру популістські обіцянки. Тут і мені, і українцям ще працювати й працювати над собою», – зізнається пан Чечек.

Тож, у кожного іноземця власний шлях в Україні, власний досвід звикання до України та адаптації. Але чи не кожен наведений випадок говорить нам про повагу до нас, відчуття солідарності з нами і сумлінну працю на користь того, щоб Україна розвивалася й наближалася до Європи. І нас, українців, це також мотивує.

Інна Крупник – позаштатний журналіст, оглядач та копірайтер. Понад 15 років досвіду роботи в маркетингу та рекламі як у штаті системних компаній, так і в якості вільного маркетинг-підприємця. Сфери журналістських інтересів: національне відродження, реформи, історичні паралелі, культурні процеси, мікроекономічні процеси в Україні, гендерна рівність. Учасник конференцій, форумів та семінарів з питань політичних процесів та реформування економіки.