У заручниках у токсичного «брата»

Вірменія втрачає історичні перспективи й впадає у фрустрацію через нездорові зв’язки з Росією

У четвер 25 лютого міжнародні інформаційні агенції рознесли новину про спробу військового перевороту у Вірменії. Генштаб виступив із вимаганням відставки уряду і прем’єра Пашиняна. На вулиці Єревана вийшли люди з тими ж вимогами. Але нічого не сталося. Мало того, Нікол Пашинян виводить на вулиці власних прибічників, і їх чи не більше, ніж противників.

Ситуація дуже нестандартна. Здавалося, після ганебної поразки у Нагорному Карабаху політична відповідальність за повну непідготовленість до масштабних бойових дій мала б знести владу. Було багато розмов, що і Москва зацікавлена в тому, щоби змістити Пашиняна, який у 2018 році очолив уряд після масових протестів. Ті події називали «оксамитовою революцією», пишалися власною демократичною традицією, а у Кремлі, як відомо, з великою недовірою ставляться до антисистемних політиків. І цього разу загострення відносин із військовими у голови уряду сталося після заяв прем’єра про погані технічні якості ракет «Іскандер» російського виробництва. Нібито це образило Росію, і  була дана команда прибрати нелояльного лідера Вірменії руками військового керівництва, у якого шанобливіше ставлення до «великого брата».

Треба сказати, ця версія не витримує критики. І не лише тому, що Пашинян нікуди не подівся, і його конфлікт з військовими і президентом, який взяв їх сторону, триває. 2 березня президент Армен Саргсян вдруге відмовився підписувати подання прем’єра на звільнення начальника Генштаба Оніка Гаспаряна. У відповідь Нікол Пашинян на мітингу власних прибічників повідомив про намір у жовтні провести референдум і змінити Конституцію, перетворивши парламентську систему на напівпрезидентську, щоби, за його словами, виключити надалі формування внутрішньополітичних криз. Тобто голова уряду не лише не йде у відставку, він переходить у наступ на своїх опонентів.

Просто у Росії нема потреби втручатись у вірменські справи. Країна була і залишається у глухому геополітичному куті, які б не були персональні зміни у керівництві. Усі ілюзії щодо «Великої Вірменії» базувались на їх прикладному характері до ідеї «Великої Росії». Сподівання на російську військову міць та безперечний авторитет у регіоні призвели до недооцінки військово-політичного потенціалу Азербайджану, союзу найбільшого ворога з Туреччиною і, як наслідок, історичної поразки. «Усі у Вірменії переконані, що у Росії є всі засоби не допустити виток нової ескалації в нашому регіоні і притримати Азербайджан від нападу на Вірменію та на Карабах… Я не можу повірити, що наш стратегічний партнер, наш багатовіковий брат і друг допустить війну», – розповідав Пашинян в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» влітку 2018 року.

Але восени 2020 року Росія, яка послідовно з 2014 року втрачає міжнародні позиції, не могла дозволити собі псувати стосунки з Азербайджаном і тим більше Туреччиною, інтереси Вірменії для неї мали другорядний характер. Характерно, навіть коли над територією Вірменії 9 листопада азербайджанським вогнем був збитий російський військовий гелікоптер і загинули члени екіпажу, Москва відреагувала зі стриманістю, що межувала з байдужістю. Вірменія була залишена сам на сам з набагато потужнішою силою. Після здачі Нагорного Карабаху недоречно вести мову про «Велику Вірменію», зберегти б ту, що є. І окрім Росії спиратись більше нема на кого. У Кремлі це добре розуміють, тому у нинішню політичну кризу не втручаються: Єревану від «брата» нема куди подітись.

Так, багато вірмен вважають, що Росія кинула їх країну напризволяще, відмовившись від втручання на боці Вірменії і запропонувавши посередництво лише тоді, коли результат був визначений. Представники військово-політичного руху «Сасна црер» навіть проводять у ці дні акції у Єревані з вимогами «покласти край російській окупації Вірменії», але це незначуща меншість. Для більшості, подобається Росія чи ні – іншого союзника немає, подобається Пашинян чи ні – Вазген Манукян, єдиний лідер опозиції, міністр оборони під час першої, переможної карабаської війни 1992-1994 років, нічого змінити не зможе. Знову воювати ніхто не хоче.

Вірменія знаходиться у стані тотальної суспільної фрустрації. «Рожеві» сподівання на оксамитову революцію не справдилися, і це підірвало віру в ефективність громадянської активності та  демократичних перетворень. Країна зазнала болючої поразки і втратила сподівання відродити омріяну «Велику Вірменію». Реванш абсолютно не виглядає реальним. Росія навіть після відвертої демонстрації відстороненої, а дехто вважає зрадницької позиції залишається єдиною силою, на яку може розраховувати Вірменія, але вже без колишньої довіри. Всі ці чинники вбивають пасіонарність і масовість народних виступів. Всі розчаровані та пригнічені, але ніхто не бачить виходу і не може показати його іншим. Країна перетворюється у безперспективну територію на ближній до Росії орбіті, лише за небагатьма ознаками відрізняючись від Абхазії або Південної Осетії.

Союзницькі відносини, які Вірменія нещодавно вважала даром Божим, виявилися хрестом на перспективах її вільного розвитку.

Леонід Швець