У пітьмі. Як виживають мешканці ОРДЛО

Окупований Донбас – це до певної міри машина часу. Від 2014-го регіон відкотився чи то в радянські часи, чи то на початок 1990-х. З одного боку, репресії, цензура, залякування через контрольовані ЗМІ, пафосна атрибутика, діти в піонерських краватках. З іншого – масове безробіття, зупинка заводів і шахт, заборгованості з виплати зарплат, розгул криміналу. У Донецьку й Луганську комендантську годину скасували лише в червні цього року. Водночас оголосили мобілізацію до «війська»: досі в лавах так званого ополчення служили добровільно, тепер призиватимуть, хоча лідери бойовиків обіцяють, що новобранців на передову відправляти не будуть, втім, у це мало хто вірить.

Дізнаватися про реальний стан справ в ОРДЛО важко: усі місцеві медіа виконують місію пропаганди, у місцевих пабліках часто трапляються фейки, панують панікерські настрої. Люди, які живуть в окупації, дуже неохоче розповідають про своє життя, особливо українським журналістам. Утім, нам вдалося поспілкуватися з кількома.

Алевтина, 55 років, Донецьк: «Я народилась і живу на Донеччині. Кілька разів намагалася поїхати з міста, коли почалася війна. Але у нас із мамою дві квартири, за якими треба доглядати. Інакше їх відберуть або розграбують. Мамі 86, вона оформила пенсію в Україні, але останні два роки вона туди не виїжджала, так ті гроші, мабуть, і лежать на картці. Пенсію від «ДНР» вона також отримує». Житло – один із найвагоміших аргументів для людей, котрі вирішили залишитись у самопроголошених республіках. Як свідчать дані онлайн-майданчиків, у Донецьку двокімнатна квартира нині коштує 12-16 тис. доларів, приблизно стільки ж у Луганську. У Дніпрі ж сьогодні аналогічне житло коштує удвічі-утричі дорожче.

Нині важко назвати точну кількість населення, яке проживає на окупованому Донбасі. За даними дослідження, яке у жовтні 2017-го проводило видання «Деловая столица» спільно з Центром вивчення Росії, в ОРДЛО живе від 2,6 млн до 3,7 млн осіб (до війни у двох областях мешкало 3,9 млн). Демографія регіону однозначно змінилася. З одного боку, чимало людей залишило своє помешкання через бойові дії та переселилося вглиб України або ж обрало місцем притулку Росію. Водночас із РФ на окупований Донбас переселилися різного роду функціонери, кадрові військові, «добровольці», які приїхали воювати за так звані «ЛНР-ДНР». Розповідає Алевтина: «Багато нових чоловіків з’явилося. У дворах нові сім’ї, діти, говорять вони ніби й російською, але не так, як у нас. З’явилися якісь нові свята, що лякає. Ходить «заряджений» натовп, щось кричать, висувають якісь гасла».

Варвара з Луганська, 47 років: «Луганськ завжди мені завдався доволі ортодоксальним містом, містом, у якому нечасто відбуваються зміни, а зміни кардинальні відбуваються ще рідше. Але навіть у зрізі нашої вулиці змін стало дуже багато, і це теж стало звичкою – сусіди навпроти нарешті продали дім, бо не планують повертатися сюди з Києва, де живуть останні сім років. Це значить, що у нас будуть нові сусіди, які, як і ми, не планують кардинальних змін у житті, а змінюють лише помешкання, залишаючи своєю державою «республіку» – дивний географічний вимір, який весь світ бере у лапки. Далі, праворуч від нас, на літо повернулася сусідка з Тюмені, де живе останні сім років. Луганськ для неї місто, де вона проводить відпустку. Поруч із нею інша сусідка, яка повернулася на літо до батьків зі Львова. Вона через слово говорить українською, але наша вулиця, як і місто в цілому, ставиться до цього лояльно. Таке життя. «Наша львів’янка» повезе від нас передачки – через неї передають із нашої вулиці дарунки рідні в Україну. Коли бачиш цю географію нових міст твоїх вчорашніх сусідів, стає дивно – ця війна за що? Якщо майже в кожному домі діти поїхали всім світом, а повертаючись у старі батьківські домівки, спілкуються суржиком, порівнюють ціни на нове життя та разом підіймають чарки за зустріч і спільне дитинство на нашій старій та тихій вулиці».

На тлі відносного затишшя на фронті темою №1, як і в решті України, так і на окупованому Донбасі, стала пандемія й охорона здоров’я. Антон із Харцизька: «Найбільше мене зараз лякає ризик захворіти на COVID-19. А також пенсія, яку я в Україні не отримував з 2016-го». Алевтина: «З медициною у нас проблема. Влада кричить про безплатне лікування для тих, хто живе в Україні, а насправді й місцевих не лікують. Сусідка їздила зробити операцію в Кіровоград, здається, це місто зараз інакше називається (Кропивницький – ред.). Багато хто хворів на коронавірус, але лікарі ставили діагноз «пневмонія» і не робили тестів».

Жалюгідний стан медицини – це те, на чому постійно наголошують правозахисники, які здійснюють моніторинг ситуації на Донбасі. Об’єктивної статистики захворюваності на COVID-19 в ОРДЛО немає.

Щеплення проводяться виключно російською вакциною «Спутник», при цьому наприкінці липня РФ доставила на окупований Донбас «Спутник лайф» – різновид вакцини, який не рекомендується для людей віком 60+. Натомість пандемія стала приводом для закриття пунктів пропуску: прикриваючись пандемією, бойовики фактично заблокували мешканцям окупованих територій в’їзд на підконтрольну Києву територію. Єдиний варіант для жителів самопроголошених республік – заїжджати до України через територію Росії (через контрольовану Україною ділянку кордону). Причини для в’їзду такі: повернення до місця свого проживання українців та членів їхніх сімей, возз’єднання сім’ї, тяжка хвороба, смерть близьких родичів, потреба у медикаментах та виробах медичного призначення або проходження лікування від тяжких і/або хронічних хвороб, виїзд із тимчасово окупованої території на постійне чи тимчасове проживання в іншій державі або задля отримання спадщини, в’їзд батьків із дітьми до 16 років для оформлення дитині документів, які посвідчують особу й підтверджують громадянство України, а також для абітурієнтів, котрі прямують на складання ЗНО.

Коли пункти пропуску (КПВВ) працювали, то на них спостерігався жвавий рух: чимало літніх людей вирушали на підконтрольну територію для отримання пенсій, у «шопінг-тури» для придбання дефіцитних у «республіках» товарів, зустрічей із рідними, на лікування. Цей «прикордонний рух» породив цілу низку нових «професій»: люди, які продають місця у черзі, люди, які переносять вантажі через КПВВ (ділять поклажу на дозволену бойовиками кількість кілограмів), люди, які надають послуги з обміну валют чи отримання готівки з українських банківських карток. Увесь цей нехитрий бізнес припинив своє існування із закриттям пунктів пропуску, отже, виживати мешканцям окупованого Донбасу стало ще важче.

Відносно стабільними можна назвати статки місцевих пенсіонерів, «ополченців» та працівників окупаційних адміністрацій. Ці так звані бюджетники отримують невеликі (по кількасот доларів), але гарантовані виплати, які, своєю чергою, є можливими завдяки дотаціям Росії на підтримку ОРДЛО. Що ж до решти працездатного населення, то ситуація непевна, якщо не сказати критична. Більшість промислових підприємств або зупинені, або працюють із великими перебоями, а відтак мають чималу заборгованість із виплати заробітної плати. Антон із Харцизька так описує ситуацію в місті: «Заборгованість із зарплати на канатному заводі сьогодні становить 400 млн російських рублів (приблизно 144 млн грн – ред.). Харцизький трубний, на якому свого часу працювали 4 тис. жителів нашого міста і який до війни належав Рінату Ахметову, уже два роки не працює. Робітники масово поїхали до Росії працювати на таких же підприємствах». Масова зупинка підприємств стає причиною соціального колапсу. Як зазначив у своєму розслідуванні відомий український блогер і журналіст Денис Казанський, у місті Красний Луч (Хрустальний після дерадянізації) затоплюють шахти, що означає повну деіндустріалізацію, а відтак і масовий виїзд населення, кількість якого від початку війни скоротилася вдвічі. Зрідка на підприємствах, що вимирають, спалахують стихійні страйки: робітники вимагають виплати зарплат. Так, за останні роки фіксувалися протести в Антрациті, Краснодоні (тепер Сорокине), Алчевську та інших містах. Окупаційна влада по-різному реагує на страйки: десь, як у Краснодоні, силою розганяє протестувальників, десь у критичний момент виділяє кошти з російських субсидій.

Документообіг – ще один головний біль для жителів окупованого Донбасу. У декого з місцевих може бути три паспорти: український (ще з довоєнних часів), «громадянина ЛНР» чи «ДНР», а також російський, до отримання останніх тут неабияк заохочують. За даними української Ради національної безпеки і оборони, РФ роздала близько 630 тис. своїх паспортів на Донбасі. У вересні відбулися вибори до російської Держдуми, у яких взяли участь також мешканці ОРДЛО. Втім, далеко не всі поспішають ставати російськими громадянами: до цього насамперед примушують так званих бюджетників. Хто живе поза цією системою, уникають цієї «паспортизації». Алевтина: «Політикою ми не цікавимося, може, якось і доживемо спокійно. Хоча й бідно, звісно. Російські паспорти ми не отримували. Мама тільки від «ДНР» отримала. Але український не забрали. У мене на роботі поки не вимагають (отримувати паспорт «ДНР» або російський), а сама я й не нав’язуюсь».

Паспорти – не єдина проблема. Варвара з Луганська розповідає: «Одна з найбільш обговорюваних тем у місті – вимога отримати нові водійські посвідчення «республіки». За старі українські пластикові посвідчення з 26 грудня почнуть виписувати штрафи. І це дилема – отримати нове посвідчення майже без проблем у «республіці» чи виїхати в Україну, аби розв’язати питання там. Кажуть, що нові українські посвідчення будуть дійсними після 26 грудня. Але це, можливо, й чутки». Антон з Харцизька каже, що мати авто з українськими номерами в його місті просто ризиковано, краще почепити «республіканські».

Мешканці Донбасу, з якими нам удалося поспілкуватися, мало говорять про безпеку, а більше про питання соціального характеру. Про перспективи думають мало, ще рідше говорять про них. Алевтина з Донецька: «Спочатку життя в місті було нестерпним: якісь банди, викрадали людей і машини, якась вакханалія… Зараз усе стало, як у СРСР: партзбори, недавно якусь спільну зарядку в парку влаштували. Я цим не цікавлюся… Новини з України дізнаюся з інтернету, а тут якимось шумом намагаються нагнітати ненависть. Але люди вірять. Я – ні, але мені важко повірити в те, що ми колись станемо однією країною. Люди втомилися від усього цього. Мені здається, що в 90-ті було легше. Зараз час зупинився і все. Нам уже нічого не змінити, а молодь повинна звідси виїжджати».

Степан Назаренко