В Україні не відповідають за психологічне насильство

Психологічне насильство є достатньо складним явищем у правовому полі України. Воно розглядається лише як складова при кваліфікації інших видів насильства (фізичного, економічного, сексуального).

У той же час загальна світова судова практика ґрунтується на численних конвенціях та протоколах, які ратифіковані державами-учасницями. Це дає змогу апелювати чіткими термінами, у тому числі й медичними, які описують психологічні наслідки для особистості.

Незалежна експертка Сара Фултон відзначає, що положення Європейського суду охоплюють далеко не всі можливі загрози. Згідно практики ЄСПЛ, психологічний вплив жорстокого поводження може бути у кількох умовах:

• перебування під вартою, коли затриманий перебуває в стані вразливості та/або йому відмовили у звичайних гарантіях;
• тюремне ув’язнення в одиночній камері;
• ситуації постійного емоційного та психологічного страждання/тривоги (такі, як ув’язнення без вироку, таємне утримання під вартою, жорстоке поводження поза офіційним місцем ув’язнення).

В той же час, згідно рішень ЄСПЛ,  психологічні катування повинні досягати певного рівня, який оцінює Європейський Суд та визначає, чи вважається та чи інша дія достатньою, аби оцінити її як порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини.

Нерозвиненість визначення психологічного насильства обумовлена тим, що його вкрай важко описати. Це пов`язано із різним сприйняттям кожною людиною тих чи інших проявів морального насильства. Наприклад, для особи, яка регулярно відбуває покарання, психологічний тиск з боку працівників установи уже є «звичним явищем» і не завжди  завдає  травми, а для людини, яка затримана вперше і не перебувала у місцях неволі, психологічний тиск може завдати значних страждань.

Наслідки психологічного насильства важко передбачити та прив’язати до часових рамок. Наприклад, завдана психічна травма здатна проявитися через декілька років, тоді як тілесні ушкодження можна оцінити  одразу ж після вчинення насильства. Це призводить до того, що в українському законодавстві не розвинена практика притягнення до відповідальності за психологічне насильство. Донедавна ця категорія взагалі сприймалася як дещо абстрактне. В Україні першою спробою вписати його в правові реалії є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Цікаво, що толерантність до такого виду насильства була в країнах колишнього СРСР традиційною і лише останнім часом ситуація почала змінюватися. Відтак, принцип не сприйняття та нетерпіння до психологічного насильства повністю не працює в українському суспільстві. Як наслідок, не відбувається і розвиток відповідної сфери законодавства, адже правова система регулює лише ті аспекти, які є очевидними. Останнім часом актуальність проблеми психологічного насильства значно зросла через конфлікт на Донбасі.

На практиці процес документування такого насильства є дуже кропітким та ускладнюється небажанням людини повертатися до травмуючих подій. У подальшому нерозвиненість системи доведення (збирання доказів, незалежної експертизи психологічних наслідків тощо), негативно позначається на судовій практиці.

Навіть у якості факультативної складової, психологічне насильство не знаходить належної процесуальної оцінки, оскільки на нормативно-правовому рівні відсутні чіткі критерії визначення негативного впливу на стан психіки. Але варто зазначити, що останнім часом є певні зрушення, зокрема, законопроекти, які можуть удосконалити кримінальне законодавство та привести його до стандартів Євросоюзу. Однак поки що, це лише проектні рішення. Саме тому, українці змушені шукати правди у ЄСПЛ, практика якого є наразі більш прогресивною та розвиненою.

Психологічна недоторканість

В основі законодавства більшості європейських держав лежить категорія «особистість», а не «особа», як в українському законодавстві. Особистість передбачає, що людина – не просто біологічна істота, а член суспільства. Вона наділена почуттями, уподобаннями та переконаннями. Внаслідок такого позиціонування, законодавство розвинених держав враховує психологічну недоторканість і демонструє її як невід’ємну складову правового статусу людини. Тому, судді ЄСПЛ мають дієві правові інструменти кваліфікації психологічного насильства. Мається на увазі, відчуття приниження гідності та честі, нелюдське поводження тощо. Втім, як вже згадувалося, приниження гідності або нелюдське поводження мають «досягати суттєвого рівня» аби вважати їх шкідливими для особистості.

Законодавство європейських держав має розвинену систему правових підстав для віднесення тих чи інших дій до числа психологічного насильства. Так, враховується, що смерть члена сім’ї сама по собі може бути психологічним насильством і вимагає сатисфакції від винних осіб. Це видно на прикладі справи «Сугейла Айдин проти Туреччини».

Можна вважати дії посадових осіб психологічним насильством і у випадку тиску на свідків та неефективного розслідування злочину. Європейський суд вважає, що бездіяльність сама по собі може завдавати психологічну травму. Як приклад, можна навести справу «Маслов і Налбандов проти Росії». Тобто, ЄСПЛ отримує правову підставу для оцінки дій винних у психологічному насильстві. Практика Європейського Суду передбачає, що навіть несправедливий суд може вважатися порушенням прав людини і завдавати моральних страждань (приклад – справа «Тангієв проти Росії»). Також ЄСПЛ вважає, що незаконно відбутий термін покарання теж є психологічним насильством, що продемонструвала справа «Кузнєцов проти України».

Ще варта уваги справа «Селмуні проти Франції», в якій ЄСПЛ став на бік скаржника та визнав, що він був підданий психологічному насильству. Дії, на які скаржився заявник,  були спрямовані на  те,  щоб викликати в нього почуття страху та власної нікчемності,  зрештою, щоб принизити його і,  можливо,  зламати фізично й  морально.  Суд постановив,  що  справа  дає достатньо серйозних підстав для того, щоб зробити висновок про нелюдське і таке,  що  принижує  людську гідність, поводження із затриманим.

Втім, у цій справі суд спробував з’ясувати, чи «біль і страждання», завдані  Селмуні,  можна  визначити  словом «жорстокі» у значенні статті 1  Конвенції  ООН проти катувань.  Суд вважав,  що так само, як «мінімальна жорстокість», що дає підстави для застосування статті 3 Конвенції про захист прав людини, ця «міра жорстокості» є відносною. Вона залежить від обставин справи, таких, як тривалість жорстокого  поводження,  його фізичні або психічні наслідки і,  у деяких випадках, від статі, віку та стану здоров’я жертви. Все ж ЄСПЛ  визнав  доведеним  факт,  що  фізичне  і психічне   насильство,   вчинене  проти  заявника,  було  особливо жорстоким і  принизливим.  Таке  поводження  слід  вважати  актами катування, як воно розуміється у статті 3 Конвенції.

Антон Мороз, громадська організація «Форпост»