У Білорусі не Майдан, але єдиний шлях для неї – боротися за гідність

З карколомними 80,23% голосів на останніх президентських виборах діючий президент – Олександр Лукашенко отримав офіційно переконливу перемогу над опозицією. Однак його шосте поспіль «обрання» зустріли у столичному Мінську масовими протестами: фальсифікації та виборче шахрайство стало очевидним після цих виборів. Однак, незважаючи на історію виборчих фальсифікацій, білоруси, як виявилося, наситилися Лукашенком з його безкінечним правлінням та мобілізували до трьохсот тисяч громадян.

У відповідь на мирні демонстрації уряд наказав поліції розігнати протестувальників кийками, світлошумовими гранатами, сльозогінним газом та гумовими кулями. Послідували жорстокі сутички, більше 7000 протестувальників затримано, чотирьох вбито й десятки зникли без вісти. Таке нелюдське застосування сили до мирних демонстрантів стали порівнювати з Українським Майданом. Чи є підстави для таких паралелей – це окреме питання.

Щоб на нього відповісти, спробуємо у цій статті дослідити основоположні структурні особливості, що властиві і Білорусі, й Україні. Таким чином стане зрозуміло, як національна ідентифікація стала ключовим знаряддям мобілізації в Україні, тоді як відносна одностайність у питанні національної ідентичності у Білорусі, разом з монополією Лукашенка на національну ідею, відібрала у його опозиції рушійний мобілізаційний ресурс. На останок, у статті поглянемо на протести та оцінимо їх наслідки і для Білорусі, і для України.

Питання національної ідентичності у Білорусі та в Україні

Протягом дуже тривалого часу Білорусь й Україна мали спільне минуле та культуру. Обидві були частинами Київської Русі і пізніше були захоплені Великим Князівством Литовським. Були складовою польсько-литовської Речі Посполитої у 16-му столітті, а з 18-го століття стали частиною Російської Імперії. Після нетривалої незалежності на початку 20-го століття вони стали республіками Радянського Союзу і здобули формальну незалежність у 1991 році.

Оскільки значну частину своєї історії вони були частинами різних королівств та імперій, формування їх національної ідентичності фактично почалося після розпаду СРСР. Водночас розвиток білоруської та української національної свідомості після 1991 року відбувався кардинально різними шляхами.

У Білорусі комуністична складова завжди була значною: комуністична планова економіка працювала, і Білорусі, у порівнянні з іншими республіками, знадобилося найбільше часу для впровадження перебудови і гласності. І це не дивно, оскільки саме у радянська часи (1950 – 1970 рр.) Білорусь перетворювалася з переважно аграрного суспільства у сучасне індустріальне. Саме у радянські часи Білорусь отримала свою національну символіку та героїчний епос про партизанів, які вели боротьбу з нацистськими окупантами. Фактично, образ партизанів як національних героїв (популяризованих у творах Василя Бикова) можна порівняти з українськими козаками.

Після проголошення незалежності панувала відносна одностайність щодо питання національної ідентичності. З приходом до влади у 1994 р. Лукашенко використав популяризацію радянсько-білоруської національної ідентичності та сформував навколо неї цілу систему. Ця система, з одного боку, ностальгувала за радянськими часами, а з іншого – обслуговувала феномен білоруського нейтралітету, незалежності та позаблоковий статус і щодо Заходу, і щодо Росії. Лукашенко закріпив своє правління монополією на таку національну ідентичність та поставив себе і свій владний апарат у її центр. Цілком логічним потім видається, що всі, хто голосує проти Лукашенка, голосують нібито проти незалежності та нейтралітету Білорусі, тобто власне проти самої Білорусі.

Така монополія на національну ідею позбавила його опозицію головного мобілізаційного ресурсу, оскільки занадто радикальна зміна національного курсу, така як євроінтеграція, або, менш радикальна – об’єднання з Росією, не знайшла б масової підтримки. Як наслідок, значна частина опозиції Лукашенка погоджується з основами його режиму: Білорусь повинна залишатися незалежною, нейтральною, не повинна об’єднуватися ані з Росією, ані з Заходом, і повинна підтримувати унікальну білоруську ідентичність, яка у боргу перед своїм радянським минулим.

Однак в України – інша історія. Навіть за часів комуністичного режиму український культурний націоналізм мав сильну підтримку у Західній Україні. Це були вагомі 20-25% населення, які палко підтримували українську незалежність та проєвропейський національний курс. Водночас південний схід країни узаконював радянський режим, оскільки це був регіон важкої промисловості та залежав від торгівлі з іншими радянськими республіками.

Після незалежності різниця між прозахідними і просхідними регіонами стала більш помітною, а її кульмінацією стала поляризована та багатовекторна національна ідентичність. Західна частина країни підтримувала західний вектор розвитку України, а південь і схід виступали за більшу автономію та кращі відносини з Росією.

На відміну від Білорусі саме ця поляризація ідентичності унеможливила встановлення українською правлячою верхівкою централізованої вертикалі на кшталт Лукашенка. Єдиним президентом, який підійшов до цього максимально близько, був Леонід Кучма. Він консолідував східно-українських «центристів», які підтримували неоднозначну позицію стосовно національного курсу України, та західних «націоналістів», та створив таким чином основу для автократичної держави наприкінці 1990-х. Однак опублікування плівок, які натякають на причетність президента до вбивства журналіста, а також поширення корупції, що пов’язують з його режимом, відвернули від Кучми український Захід, підштовхнувши таким чином до зближення з Росією.

Це стало основою Помаранчевої Революції, яка змістила Кучму та його наступника Віктора Януковича у 2004. Протести, які починалися як антикорупційні, також стали підтримкою про-європейського бачення української національної ідентичності. Як наслідок, прозахідна національна орієнтація стала дієвим мобілізаційним інструментом: з’явилася очевидна частина населення, для якої прозахідна орієнтація була привабливою, і яка могла мобілізуватися проти діючої влади та рухати зміни.

Отже, можна стверджувати, що національна ідентифікація відграє значну роль у здатності лідера централізувати владу та спроможності опозиції мобілізуватися проти такої централізації. У випадку Білорусі одностайність і послідовна монополія на національну ідею позбавила опонентів Лукашенка ключового ресурсу, який би міг здолати його правління. У випадку України поляризована національна ідентичність надала суттєву політичну силу, яка поставила під сумнів діючу владу.

Кейс Майдану та теперішні демонстрації у Білорусі

Різниця між українською та білоруською опозиціями, що полягає у їх здатності використовувати національну ідентичність як мобілізаційну силу, пояснює, чому протести 2006 та 2010 рр. у Білорусії не принесли змін, тоді як мобілізація в Україні 2004 р. та взимку 2013-2014 призвели до зміни чинного уряду. Це породжує наступні питання: чим відрізняються нинішні демонстрації в Білорусі від попередніх, і від тих, що відбувалися в Україні; чи переживають зараз білоруси свій майдан?

Що стосується Майдану, протести, які відбувалися взимку 2013-2014 рр. були логічним продовженням ідей Помаранчевої Революції, хіба що про-європейська національна орієнтація була навіть більша, ніж у 2004. У результаті, окрім протесту до діючої влади, у Майдану була ще одна важлива ідея, яка змогла мобілізувати велику частину населення. Непідписання Януковичем Угоди про асоціацію України з ЄС стало пусковим моментом для протестів, і мобілізувало молодь, яка хотіла європейського майбутнього. Перші тижні демонстрацій були відносно мирними – допоки уряд не вирішив застосувати надмірну силу для розгону протестувальників. В результаті відбулася ланцюгова реакція демонстрацій, оскільки все більше людей виходили на підтримку молоді, і, як наслідок, протести набули гібридного характеру. З одного боку протестувальники вимагали відставки Януковича та його уряду. З іншого боку, вони вимагали змін та переорієнтації національного курсу на про-європейський.

Для порівняння: підтримка головного опозиційного кандидата – Світлани Цихановської – та подальші протести у Білорусії – не ставлять питання білоруської національної ідентичності. Обидва явища є чистим протестом проти режиму Лукашенка. Коли люди голосували за Цихановську, вони не підтримували її як потенційного кандидата у президенти. Вони просто голосували проти Лукашенка. Не мало значення ким був опозиційний кандидат – чи не досвідченою домогосподаркою чи кимось ще – головне, що був хтось крім Лукашенка. В результаті її коаліція отримала значну підтримку і значну кількість голосів, яка була більшою, ніж офіційна цифра 9,9%. Однак після оприлюднення сфальсифікованих результатів, безпрецедентна різниця між 80,23% за Лукашенка і кількістю людей, які проголосували за Цихановську, стала тією іскрою, що запалила вогонь протестів. За логікою голосування теперішні протести також мають виключно анти-урядовий характер. За ними немає прихованої проєвропейської ідеї. Це протести через масове невдоволення та злість на Лукашенка і його систему. Що відрізняє ці протести від попередніх? Лише їх масштаби та децентралізований характер. Після того, як Лукашенко заарештував лідерів опозиції на демонстраціях у 2006 та 2010 рр., протести припинилися, оскільки не було нікого, навколо кого могла б об’єднатися опозиція. Однак теперішні протести також не мають фігури, яку можна було б заарештувати. Вони скеровуються спонтанно.

Можливо теперішні протести могли б вгаснути вже за тиждень, якщо б їх просто відпустили, як це було у 2006 та 2010 рр., але що підлило масла у вогонь, це – жорстокі розгони протестувальників державним апаратом у перший тиждень протестів. Масштаби розгонів свідчили про те, наскільки влада не переймається думкою своїх громадян. Надмірне застосування сили підірвало одну з фундаментальних основ ідеологічний промов системи Лукашенка – що вона піклується про простих людей, чиї інтереси у її серці.

У результаті, якщо протести і не можна порівняти з Майданом, оскільки в них не поставало питання національної ідентичності, то по своїй суті вони є певною боротьбою за гідність, яка є унікальною складовою Білорусі.

Наслідки будуть різними

Загалом можна підсумувати, що білоруські протести мають іншу динаміку у порівнянні з українським Майданом, особливо у контексті національної ідентичності. Зважаючи на цю різницю логічно припустити, що наслідки теперішніх протестів будуть різнитися від наслідків Майдану, навіть якщо на сьогодні все не визначено.

З одного боку прогнози консерваторів полягають у тому, що протести закінчаться за місяць чи два, і ситуація стабілізується, а Лукашенко збереже владу за собою. З іншого боку, у протестів достатньо потенціалу скинути уряд, і в такому випадку постане питання відповіді Росії, яка, наприклад, у наслідок Майдану скористалася розподілом української ідентичності, щоб відібрати Крим і підтримувати війну на Донбасі. Оскільки у Білорусії відсутня поляризація ідентичності і самі білоруси дружньо ставляться до Росії, повтор наслідків Майдану мало ймовірний. Однак реакція Росії залежить від того, хто прийде до влади і заповнить порожнечу, яку залишить Лукашенко по собі. І будь-яка альтернативна сила, яка прийде до влади, буде без такої, як у Лукашенка, репутації попрання прав людини та з реальним потенціалом нормалізувати відносини із Заходом. У такому випадку є можливість припустити, що Москва не буде сидіти, склавши руки, коли непередбачувана політична сила вступатиме на арену.

Більше того, зважаючи на децентралізовану природу протестів, левова частка їх результатів залежить від формування сильної та організованої опозиції, що можливо у рамках щойно створеної Координаційної Ради з Передачі повноважень.

І на останок. Оцінюючи наслідки протестів, необхідно також зважати на бажання Лукашенка йти на діалог. Кінець кінцем, багато аспектів залишаються невизначеними, однак однозначно очевидним є те, що Білорусь вже ніколи не буде такою, як раніше.

Артем Кизим, бакалавр Вільного Університету, Брюссель