Світлана Лебіга: художниця, яка розповідає Європі про Україну

Розповісти європейцям про традиції України, її красу й багатство природи – таку мету ставить перед собою українська художниця Світлана Лебіга, яка мешкає у бельгійському містечку Брюгге. Упродовж 20 років життя в Бельгії мисткиня намагається донести до жителів Європи образ іншої – не такої, як її часом зображує західна преса – України. Світлану турбує, що пересічні громадяни країн Заходу якщо знають про українську державу, то здебільшого негатив: про воєнні дії, корупцію тощо. Пані Лебіга є засновником і президентом Культурного центру України в Бельгії, проводить Тижні українського мистецтва та інші заходи, завдяки яким люди дізнаються про історію, мистецтво та звичаї України – держави, яку переважна більшість європейців залишає поза увагою.

Ще маленькою дівчинкою Світлана дуже любила малювати. Окрім природного дару, свій вплив мала родина – мама Людмила була художницею декоративно-ужиткового мистецтва, членом Спілки художників України. По її стопах пішли обоє дітей – як донька, так і син Святослав. Обоє пройдуть конкурс і вступлять до Республіканської художньої школи. У молоді роки дуже багато для розвитку хисту Світлани дала студія Віктора Зарецького – відомого художника та громадського діяча. «Коли я згадую дитинство, то в пам’яті зринають не якісь іграшки чи друзі, а виставки, – посміхається пані Лебіга. – Я взагалі не прихильниця радянських часів, але тоді я застала дуже красиві, яскраві виставки у величезних залах у Жовтневому палаці, Будинку художника. Це я добре запам’ятала».

Українськість – яка зараз червоною ниткою проходить через творчість Світлани – дісталася більше від батька. За словами художниці, Всеволод Лебіга був науковцем, стояв біля витоків Народного Руху України. Саме він свого часу, ще до Перебудови, знайомив свою доньку з книжками, де розповідалася правда про Голодомор та інші важливі сторінки в історії України. Ще більше перейнятися українським духом дівчина зможе пізніше, під час навчання в Київському художньому інституті, коли студенти проходили свої малярські практики в селах України, де знайомитися з фольклором, традиціями й історією країни, їм допомагали прості люди. «Стоїш із мольбертом, пишеш пейзаж, а тут якась бабця йде, щось несе у фартуху. Каже: дитино, розстели газетку. І насипає груш. А потім запрошує обідати», – згадує директорка українського культурного центру.

І тоді, в дитинстві та за молодих літ, і зараз Світлана багато працює: вважає день неправильним, якщо не малювала. З-під її пензля народжуються краєвиди мальовничої України та барвисті твори, де вишивані рушники, національний одяг та інші елементи виконано у стилі, в якому поєднуються народна картина, український авангард і реалістична школа. Художниця підкреслює кольори, грає з ними, і це наповнює її твори радістю та світлом, але інколи й журбою.

Чому майстриня опинилася в Бельгії? Свій переїзд у цю країну вона аж ніяк не планувала, але, як не дивно, його спричинила саме любов до України. У 90-ті роки Світлана писала картини на українські теми, слухаючи при цьому українську музику. Накопичилося багато фігуративних картин із фольклорними сюжетами й народними традиціями. Про її творчість знали, адже мисткиня співпрацювала з патріотичними й жіночими організаціями. І – чим не диво? – одного дня Світлані зателефонували з МЗС України та запитали, чи можна зробити в Бельгії її персональну виставку в рамках святкування 10-річчя незалежності української держави. І після цього прийде справжній успіх: як на професійній ниві, адже бельгійці будуть у захваті від її творів; так і в особистому житті, тому що і в картини, і в саму жінку закохається Гійом Ванбекевоорт, директор Академії мистецтв Західної Фландрії, який згодом стане чоловіком Світлани.

Хепі-енд? Живеш у багатій країні разом із коханим чоловіком та можеш якщо й працювати, то тільки у своє задоволення? І так, і ні. Пані Лебіга вирішує трохи заповнити пробіл у знаннях про Україну бельгійців та інших європейців. У перші роки перебування в Бельгії вона організовує власні або невеликі колективні виставки на українську тематику. Потім починає викладати в академії Коксейде на узбережжі Північного моря, де проводить навчання разом з іншими видатними митцями під час канікул. Світлана намагається побачити хист в учнів, дає їм академічну базу в малюванні. Тут також присутній український лейтмотив: художниця розповідає про свою Батьківщину та любов до неї. Таким чином учасники курсу теж починають трохи любити далеку для них Україну. Яскравий приклад цьому: після початку війни на Донбасі учні пані Лебіги збирали гроші для закупівлі матеріалів, які було використано під час артреабілітації в Карпатах постраждалих унаслідок воєнних дій.

Далі – більше. Мисткиня у започаткованому нею Культурному центрі України в Бельгії влаштовує заходи, присвячені українській тематиці. Це і майстер-класи для митців, і виставки в різних бельгійських містах. Окреме місце займають Тижні українського мистецтва, започатковані у 2019 році. На них запрошують художників із багатьох регіонів України, це митці, які працюють у різних жанрах. Серед учасників були Олена Клочко з Бахмута, Олександра Кирилова з Києва, Ольга Адам із Харкова, Яна Гудзан та Сергій Савченко зі Львова, інші майстри. Було представлено й роботи двох митців із Донецька. Перший – це Ігор Мусін (нині покійний), який не був професійним художником, усе життя пропрацював на шахті, його батьків свого часу було репресовано. Пан Мусін почав малювати графіку вже у Брюгге, куди його, тяжко хворого, перевезла донька на лікування. Другий художник – це Сергій Захаров, той самий, який у 2014 році потрапив у полон за своє графіті та інсталяції. Приїжджають і українські художники з інших держав – Нідерландів, Чехії, Словенії, навіть зі Сполучених Штатів Америки.

Світлана каже, що географічний фактор – тижні та інші виставки проходять переважно у Брюгге – є вкрай важливим. Адже це містечко (яке за наявність каналів називають Північною Венецією) є надзвичайно популярним у туристів, людей з усього світу приваблює збережена середньовічна архітектура. Тож на українські заходи в самому центрі Брюгге приходять багато відвідувачів – як ті, хто планував цей візит, так і ті, хто випадково потрапив туди під час прогулянки в цьому містечку. Неабияку увагу привертають Дні вишиванки, коли Світлана та інші представниці української діаспори проходять по Брюгге в національному одязі. Гарних жінок у красивих вишиванках неможливо не помітити, туристи жваво реагують на таку ходу й навіть фотографують.

«Я дійсно люблю Україну, люблю українських людей. Це правда, це не просто слова чи цитата з книжок, це життя», – каже пані Лебіга. Цю любов художниця несе через усе своє життя, нею насичені її картини. І люди це відчувають.

Наталія Річардсон