«Союзна держава» Росії та Білорусі як примара і реальна загроза

Російський та білоруський диктаторські режими утворюють небезпечний асиметричний тандем

4 листопада Володимир Путін та Олександр Лукашенко на засіданні Вищої державної ради Союзної держави затвердили документи, спрямовані на подальшу інтеграцію Російської Федерації та Білорусі. Серед них «Основні напрямки реалізації положень Договору про створення Союзної держави на 2021-2023 роки», куди увійшли 28 галузевих програм, а також Військову доктрину та Концепцію міграційної політики.

Звучить все це дуже масштабно і створює враження великого прориву до союзу, про який було стільки розмов, далі яких справа не йшла. Слід нагадати, що перший «Договір про створення спільноти Білорусі та Росії» був підписаний ще за Єльцина, у 1996 році. Чверть століття учасники імітували прогрес інтеграції, часом взаємне роздратування виходило назовні, Олександр Лукашенко неодноразово висловлював різке незадоволення намаганнями Кремля зменшити видатки на утримання союзника: економічний добробут Білорусі напряму залежить від постачання російських нафти та газу за пільговими цінами.

Водночас білоруський лідер з певного часу став підозрювати, що Росія зацікавлена у його заміні на когось більш поступливого. Президентська кампанія 2020 року у Білорусі пройшла з відчутною антиросійською риторикою. Поява під Мінськом напередодні виборів «вагнерівців», найманців з російської приватної військової компанії, Лукашенко відверто налякала і розлютувала. «Спроба влаштувати бійню у центрі Мінська вже очевидна», – заявив він тоді, білоруська влада, за його словами, отримала «дуже небезпечний та сильний сигнал». Згодом, після заспокійливих дій з боку Москви, білоруський керівник збавив оберти: «Що стосується перспективи, що у нас абсолютно зіпсувались відносини з Росією, помиляєтесь. Ми з президентом Росії приймемо рішення, і жодні ЗМІ, вагнери та інше на це вплинути не в змозі. Це квінтесенція, суть нашої розмови з президентом Росії».

Ця більш спокійна реакція була у день виборів, коли стало ясно, що білоруси відмовилися від звичної лояльної позиції і раптом надали високу підтримку Світлані Тихановській, пересічній домогосподарці, що замінила на виборах свого чоловіка, якому відмовили у реєстрації кандидатом та доправили до слідчого ізолятора. Білорусь піднялась на масовий протест, і у цих умовах для Лукашенко самим природним союзником виявився саме Путін, для якого з 2004 року «помаранчева загроза» – найстрашніший сон. З цього часу для білоруського диктатора, який втратив легітимність через неспроможність перемогти на виборах, єдиною опорою стала путінська Росія, і антиросійські демарші залишилися у минулому.

З іншого боку, хоча обставини наблизили сторони, ані Лукашенко, ані Путін не зацікавлені у розчиненні Білорусі у Російській Федерації.

На початку 2000-х білоруський диктатор отримав прізвисько «останній диктатор Європи», і в нього зайняло багато часу, щоби дещо нейтралізувати негативне ставлення до себе на Заході. Суттєво вплинули на його сприйняття події 2014 року: анексія Криму, яку Олександр Лукашенко не визнав, та вторгнення російських військ на Донбас. Президент Білорусі зайняв позицію посередника і допоміг запустити «мінський процес». Роль «останнього диктатора», до того ж значно небезпечнішого, перейшла до Володимира Путіна. Але зараз, після розв’язаної кампанії  терору проти власного народу, який відмовив Лукашенкові у праві очолювати Білорусь, світові явлений тісний союз двох диктаторів, один з яких повною мірою залежний від іншого. Власне, так було і раніше, але зараз режими стали відвертішими у своїх антигуманних практиках та антизахідній риториці, обидва знаходяться під санкціями та ізолюються від зовнішнього світу. Звісно, це робить їх ближче.

Водночас не можна не помітити, що «історична» подія підписання великого пакета інтеграційних документів відбулася без великого пафосу та пропагандистського галасу. Так, символічності події надавало призначення її на День національної єдності Росії, а Путін знаходився у Криму, але власне засідання Вищої державної ради відбувалося у дистанційному режимі, і Лукашенко вів його з президентського палацу у Мінську. Попередні плани, буцімто церемонія відбудеться у столиці Білорусі, були скасовані, а до Криму білоруського партнера не запросили. Лукашенко навіть поскаржився напівжартома: «Хочу членам Вищої ради поскаржитися. Україна закрила для Білорусі небо, і ми не можемо ніяк потрапити через Україну до Криму, а у нас там і власність, і інші є проблеми. Володимир Володимирович мені все обіцяв, що візьме з собою до Криму, покаже, що там зроблено, дорогою провезе до Криму. Але ось сьогодні один поїхав, мене з собою не запросив. З такою скаргою виступаю».

Ця заява свідчить, крім усього, що білоруський лідер майже дозрів до того, щоби визнати російський статус Криму. Його поява на анексованій території разом із президентом Росії стала би фактичним визнанням, закріпити яке згодом офіційно було б справою техніки. Коли раніше Лукашенка запитували щодо його позиції щодо Криму, він відповідав, що це залежить від готовності російського бізнесу ризикувати потрапити під санкції: «Коли Білорусь Крим визнає? Я відповідаю публічно:  коли останній олігарх у Росії визнає Крим та почне постачати туди продукти. За мною справа не заіржавіє». Одночасно це супроводжувалось погрозами: «Україна, бачите, що коїть? У мене руки розв’язані – і Крим, і вся решта».

«Україна коїть» – малося на увазі долучення України до режиму санкцій, які запровадили європейські країни щодо Білорусі, спочатку за фальсифікацію виборов президента та порушення прав людини, а згодом за примусову посадку 23 травня 2021 року у Мінську літака авіакомпанії Ryanair, що здійснював рейс Афіни – Вільнюс, щоби заарештувати активіста опозиції на його борту. Глибоке ціннісне розходження між режимом Лукашенка та проєвропейською політикою Києва не може не відбиватись на зовнішньополітичних кроках країн.

Але ані Путін, ані білоруський диктатор не зацікавлені у політичному поглинанні Білорусі Росією. Олександр Лукашенко жодним чином не має намірів поступатися владою, а для Кремля важливо мати експериментальну лабораторію, де відпрацьовуються найбільш жорстокі методи знищення громадянського спротиву, які згодом можна буде переносити на власне населення. Окрім того, автономія Лукашенко та публічний образ «крейзі» дозволяє Росії використовувати його у якості лякала для сусідів на заході: країн Балтії, Польщі та України.

Ця корисність білоруського режиму для російського у нових обставинах змушує Кремль забути про намагання зекономити на витратах та відверто взяти Білорусь на прокорм. Ніхто більше не буде нав’язувати їй ринкові ціни на нафту та газ. Лукашенко за таким щитом поводитиме себе все нахабніше, а тандем диктаторських режимів ставатиме нестерпнішим для власних громадян і ще більш проблемним для сусідів. Європа з цим вже зіштовхнулась, коли Білорусь намагається створити їй нову штучну кризу з нелегальними мігрантами, а Польща фіксує порушення власних кордонів озброєними людьми у формі. «Союзна держава» залишається примарною юридичною конструкцією, але у безпековому сенсі слід зважати на її специфічну реальність.

Ситуація змінилась суттєвим чином як для Європи, так і для України. Наша держава має кордони з Білоруссю довжиною у 1084 кілометри, і вони прикриті дуже умовно: раніше просто не було необхідності встановлювати на них жорсткий режим контролю. Мова не лише про посилення прикордонних сил, а й про додаткові можливості військового прикриття з півночі: від Києва до білоруського кордону лише 400 кілометрів.

Інша проблема, яка виникла, це потреба у заміні переговорного майданчика для Контактної групи по Донбасу. Не лише відсутність авіасполучення з Мінськом, а й втрата нейтрального статусу Білорусі змушують шукати нові варіанти. Поки що в умовах пандемії засідання відбуваються у режимі онлайн, але від того актуальність проблеми не зменшується.

І так, слід бути готовими до того, що Путін-таки звозить Лукашенка до Криму, і той піде на визнання російської приналежності півострова, що змусить Україну до корінного перегляду відносин із північною країною-сусідкою з усіма наслідками. Ніщо не свідчить, що авторитарні правителі Росії та Білорусі мають намір послабити режими та поступово повернутися до міжнародної співпраці у правовому полі. Радше навпаки, йде повсякденне нарощування інтенсивності протистояння як із власними народами, так і з зовнішнім світом. Це принципово нова ситуація і для України, і для Європи, і для Заходу у цілому. Ігнорувати цю обставину неможливо і просто небезпечно.

Леонід Швець