Сім місяців, що змінили світ

2022 рік, який став роком великої війни на європейських теренах у XXI столітті, неймовірно пришвидшив політичні процеси, а вересень ще додав їм швидкості, хоча, здавалося б, куди далі.

Попри відчутне погіршення відносин між Росією та Сполученими Штатами, або навпаки, зважаючи на нього, ще в лютому зберігалася ненульова можливість, що Кремль та Білий дім домовляться з низки стратегічних питань, при цьому можна було очікувати, що ціною згоди може стати вимога майбутнього нейтралітету України. Владімір Путін вирішив покращити договірні позиції, бажаючи продемонструвати тріумфальний розгром української армії та швидку силову зміну київського керівництва на проросійське. Це мало б свідчити про неабиякі можливості Російської Федерації розв’язувати власні проблеми силовим шляхом, а отже, її опонентам довелося б терміново шукати широких компромісів із цим серйозним і небезпечним гравцем.

Вторгнення 24 лютого справді стало одкровенням для активних учасників подій і спостерігачів, кардинальним чином змінивши уявлення про реальний потенціал Росії, як суто військовий, так і управлінський, з повною переоцінкою політичних перспектив цієї держави, що претендує впливати на світові процеси. Саме Україні треба подякувати за якісний злам оцінок російської реальності та її майбутнього. Одночасно світ відкрив для себе Україну та її народ, який виявився здатним на нечуваний рівень спротиву в цій, здавалося, безнадійній ситуації. Але українці не лише не втратили надії на перемогу, вони переконали у її незворотності своїх обережних та лякливих партнерів.

Цей злам стався навесні, коли росіяни були змушені відійти з-під Києва і взагалі з півночі України, відмовившись від «бліцкригу». На той час Євросоюз паралельно з посиленням санкційної політики щодо Росії вже запустив процес символічної підтримки держави, яка зазнала масштабної агресії. У Брюсселі відгукнулися на заявку від 28 лютого щодо термінового прийняття України до ЄС, і після всіх необхідних формальностей 23 червня Україна отримала статус країни-кандидата у члени Євросоюзу. При цьому вже на початку квітня президентка Європарламенту Роберта Метсола, а за нею й голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн особисто здійснили поїздки до Києва, у якому ще нещодавно було чутно канонаду. Тоді ж за власною програмою українську столицю відвідали Борис Джонсон та Анджей Дуда, започаткувавши традицію візитів до Києва західних політиків.

26 квітня на американській авіабазі у німецькому Рамштайні вперше відбулася зустріч контактної групи з оборони України, де модерацію серед представників чотирьох десятків країн здійснювали американські військові очільники. З цього моменту стало остаточно зрозуміло, що Україну не полишать сам на сам із Росією, яка хизується тим, що її армія нібито є другою у світі за потужністю. По ходу бойових дій західні партнери одне за одним знімали обмеження на постачання до України того чи іншого виду озброєнь.

Улітку на фронтах точилися важкі бої, але лінія зіткнення майже не змінювалася. Просування російських військ вимірювалося сотнями метрів на тиждень, і то лише на окремих ділянках. Здатність українських сил оборони стримувати ворога, який має багаторазову вогневу перевагу, продовжувала вражати. Здавалося, усе йде до затяжного болісного протистояння.

Вересневий наступ українських військ, який призвів до звільнення майже всієї Харківської області та катастрофічного розвалу російського фронту на півночі Донецької області, окреслив різке зростання динаміки протистояння й розворот до переможних очікувань від України й великого скепсису щодо можливостей Росії утримати окуповані території. Показовим стало ставлення до Путіна на саміті Шанхайської організації співробітництва у Самарканді 15 вересня. І прем’єри Туреччини й Індії, і лідер Китаю, і навіть керівники країн Центральної Азії, які традиційно залежать від Росії, не приховували, що більше не вбачають у російському президенті визначальної фігури. Там же Путіну були висловлені побажання прискорити завершення війни.

У Кремлі обрали нестандартний спосіб змусити Україну до миру. Було оголошено про мобілізацію, яка лише на словах є частковою, але на практиці шокувала все російське суспільство. Воно очікувало переможних новин із телеекранів, однак виявилося зовсім не готове особисто долучатися до війни, ризикуючи своїм життям і життям близьких.

Одночасно Путін «дал отмашку» форсувати процес приєднання до Росії окупованих територій. Вочевидь, цей хитрий задум мав змінити ситуацію і дивним чином війну загарбницьку враз перетворити на війну оборонну, а тому нібито справедливу. Оскільки ж загроза російській території змушує використовувати всі засоби для її захисту, у повітрі зависло питання використання ядерної зброї. Сам Путін грізно попередив, що «це не блеф». У програшній позиції російський лідер вирішив максимально підняти ставки та ще більше накрутити ескалацію.

Відповіддю українського керівництва стала публічна відмова надалі мати справу із Путіним і вести з ним будь-які перемовини, а також демонстративна подача заявки на вступ до НАТО за прискореною процедурою. Це радше символічний крок, але він викликав реальну реакцію підтримки. Зі спільною заявою виступили дев’ять керівників країн Центральної та Східної Європи: Чехії, Естонії, Латвії, Литви, Північної Македонії, Чорногорії, Польщі, Румунії та Словаччини. Вони висловилися за євроатлантичну перспективу України та закликали всіх членів Альянсу «суттєво збільшити військову допомогу Україні». Аналогічну підтримку висловила Канада.

Між тим Росія продовжила підвищувати градус ескалації. Зримі контури новий підхід Кремля до війни отримав 10 жовтня, коли Україна зазнала небаченого за масштабами з початку війни обстрілу цивільної інфраструктури. Ударів високоточною ракетною зброєю та БПЛА зазнали енергетичні об’єкти, що призвело до проблем із постачанням електроенергії у багатьох регіонах країни. Наступного дня у дещо менших масштабах атака повторилася, і з того часу щоденно енергетичний сектор потерпає від намагань ворога знищити його. Мета зрозуміла: життя українців під час холодного сезону, що невпинно наближається, повинно стати нестерпним. Такі дії мають усі ознаки воєнного злочину, оскільки спрямовані проти цивільного населення.

Окремий момент – активне залучення Ісламської республіки Іран до злочинів путінського режиму. Саме іранські дрони-камікадзе «Шахед-136» стали важливою частиною масованої атаки на Україну. Перейменовані росіянами на «Герань-2» і запущені десятками одночасно, вони б’ють по населенню та цивільних об’єктах. До того ж експорт Іраном зброї такого типу порушує Резолюцію ООН 2231. Хоча офіційні представники ІРІ заперечують факт передачі БПЛА Росії, вистачає численних доказів зворотного. Зважаючи на тісні зв’язки Тегерана з терористичними ісламістськими угрупованнями, ризики використовування дронів-камікадзе в інших частинах світу є цілком ймовірною перспективою, на яку варто зважати передовсім ізраїльтянам, але і європейцям теж.

Якщо зважити на те, що після восьми місяців великої війни українська армія значною мірою перейшла на використання західної зброї, наперед замовлені великі партії сучасного озброєння натовського зразка, а за бойовим досвідом ЗСУ не має рівних, Україна, прикриваючи Європу від агресії зі сходу, вже є надважливим елементом єдиної європейської оборони. Вересень і початок жовтня показали, наскільки цей елемент стає все ефективнішим на полі бою. На момент, коли відносини між Україною й НАТО будуть оформлені остаточно повноцінним членством, її внесок у безпеку Європи та світу буде ще вагомішим.

Не можна не зазначити, що заслуга Владіміра Путіна у переосмисленні Європою власної безпеки й ролі України у цій системі безпеки неоціненна. Проте подяки він не дочекається.

Леонід Швець