Рішення ЄСПЛ щодо обов’язкової вакцинації та «необхідність самопожертви»

Перше рішення Європейського суду з прав людини щодо обов’язкової вакцинації залишило багато питань відкритими, створивши широке поле для маніпуляцій.

Обов’язок солідарності

У своєму рішенні Суд проголосив соціальну солідарність «обов’язком захищати тих людей, від імені яких решту населення просять взяти на себе мінімальний ризик у формі вакцинації».

У своєму зверненні до суду у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки», уряд заявив: «Щороку в Чехії вакцинували приблизно 100 тисяч дітей. На таку кількість припадало п’ять – шість випадків серйозної шкоди здоров’ю, наслідки якої можуть залишитися на все життя». Незважаючи на це твердження і не вдаючись до подальшого розгляду та ретельного дослідження, ЄСПЛ постановив, що 5-6 жертв проти 100 тисяч захищених людей є прийнятним результатом[1].

У демократичному суспільстві не існує такого поняття, як солідарність у поєднанні з примусом. Можливо, деспотичному суспільству це притаманно, але не демократичному. Члени демократичного суспільства діють добровільно на знак солідарності або недобровільно через певні зобов’язання. Відмінну думку висловив Кшиштоф Войтичек, єдиний суддя з 17, хто проголосував проти рішення. Він зазначає, що «сама ідея солідарності (…) передбачає довільну самоорганізацію, а не жертви, нав’язані державною владою».

Солідарність з примусу є жертвоприношенням. У цьому рішенні Суд відходить від свого усталеного поняття гідності[2]. «Решта населення» зобов’язана взяти на себе «мінімальний ризик» пожертвувати своїм здоров’ям / життям на користь нечисленної групи вразливих осіб. Пожертвувати не комфортом чи якимись перевагами протягом обмеженого періоду, а найбільш фундаментальними правами – на здоров’я та життя. Така жертва робить людину об’єктом досягнення мети, а це саме те, чого слід уникати будь-якою ціною, оскільки перетворення на об’єкт означає дегуманізацію та призводить до порушення ст. 3 Конвенції, яка гарантує абсолютне право на гідність.

Деяким дітям протипоказано робити щеплення за станом здоров’я. Якщо таким дітям дозволено ходити до дитячого садочка та школи[3], а іншим, які не щеплені з інших причин, заборонено ходити до садочка та школи, це є дискримінацією на основі переконань. Але двоє таких невакцинованих дітей можуть захворіти: одному дозволено ходити до школи, іншому ні. Звичайно, слушним аргументом є те, що сильніші (щеплені) захищають слабших, які не можуть зробити щеплення за станом здоров’я. У такому разі, це чистий обов’язок солідарності заради солідарності. Але якщо так, то суспільство також у боргу перед людьми, які хворіють (або помирають) від щеплення – з обов’язку солідарності.

Проте Суд встановлює обов’язок солідарності «для решти», але не заради тих, кого в кінцевому рахунку приносять в жертву: «З огляду на цей дуже рідкісний, але, безсумнівно, дуже серйозний ризик для здоров’я людини, інституції, що керуються Конвенцією, наголосили на важливості прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією. Очевидно, це стосується перевірки у кожному окремому випадку можливих протипоказань та контролю за безпечністю вакцин, що застосовуються. У жодному з цих аспектів Суд не побачив підстав ставити під сумнів компетентність національної системи». Немає чітких вказівок на те, що держава зобов’язана забезпечити основні права на здоров’я та життя тих «п’яти-шести» людей. Суд просто «не ставить під сумнів компетентність», але позов був чудовою можливістю для Суду зробити це.

За словами судді Войтичека, більшість суддів не піддали дії  держави ретельному аналізу: державі майже не довелося виправдовуватися. Деякі аргументи позивача, такі як можливий конфлікт інтересів державних посадовців та представників ВООЗ, необмежені повноваження міністра охорони здоров’я щодо прийняття рішення про те, яка вакцинація повинна бути обов’язковою тощо, взагалі не бралися до уваги. Суд не взяв до уваги порівняльний аналіз, пов’язаний з досвідом інших держав, і не залучив незалежних експертів для вивчення всіх відкритих питань.

Суд не провів «ретельного аналізу» дій держав для того щоб переконатися, що вони не зловживають владою, закривши очі на потенційний конфлікт інтересів посадових осіб, радників урядів та виробників вакцин, і не дослідів пропорційність заходів, вжитих державою.

Кшиштоф Войтичек вважає, що контраргументу про те, що вакцини пройшли випробування, були визнані безпечними та схвалені компетентними державними органами, недостатньо для обґрунтування обов’язку вакцинуватися. Незрозуміло, чому в деяких випадках Суд розглядає існування менш обмежуючих альтернатив, тоді як в інших випадках він відкрито відхиляє суперечливий критерій. Якби заявники знали, що критерій «менш обмежуючої альтернативи» буде відхилено, вони, мабуть, сформулювали б свій позов інакше.

Відсутність впливу на програми вакцинації проти COVID-19

Рішення було винесено у розпалі проведення вакцинації проти COVID-19 у Європі, тому у громадськості може скластися враження, що Суд також підтримає уряди у запровадженні обов’язкової вакцинації проти COVID-19. ЗМІ підхопили наратив пана Герв’є, який дотримується такої думки. І все ж на першій сторінці рішення прямо зазначено: справа стосується проведення планової вакцинації проти хвороб, добре відомих медичній науці.

На жаль, багато чиновників і депутатів вже прочитали або будуть читати новини замість судового рішення і щиро віритимуть у те, що можуть запровадити «обов’язкову вакцинацію проти COVID-19», знехтувавши резолюцією ПАРЄ від 27 січня 2021 року, у якій зазначено, що вакцинація проти COVID-19 має бути добровільною, а також тим фактом, що деякі з цих вакцин мають лише «умовний дозвіл на продаж» в ЄС, а не остаточний.

Поняття «обов’язковий» та «солідарність» потребують більш чіткого визначення. Відкритими залишаються такі питаннями: критерії стосовно яких вакцин, ймовірно обов’язкового застосування, слід приймати: лише добре відомих медичній науці, які мають остаточний дозвіл від компетентних органів, або також тих, що мають «умовний дозвіл»? Чи не буде це суперечити міжнародному консенсусу щодо біоетики? Хто повинен взяти на себе відповідальність за тих небагатьох, ким «жертвують» заради мільйонів? Які ще основні права можуть бути підпорядковані поняттю солідарності та в якій мірі?

Усі ці питання тепер мають розтлумачити державами та засоби масової інформації. Представники влади зобов’язані ознайомитися з повним текстом судового рішення та протилежними точками зору та прислухатися до голосу свого сумління перед тим, як запроваджувати обов’язкову вакцинацію проти COVID-19 – крок, який може справити величезний вплив на наше суспільство.

Марта Барандій

[1] Для порівняння: під час епідемії свинячого грипу у 2009 році, вакцина Pandemrix завдала шкоди здоров’ю 1 500 дітей та підлітків, щоб врятувати від грипу 30 мільйонів людей. Через 5 років, дозвіл на використання Pandemrix в ЄС було скасовано. Наукові дослідження виявили, що вакцина спричинила нарколепсію (невиліковний розлад сну) у дітей та підлітків у відношенні приблизно 1 на 18 400 доз вакцини. Це становить близько 5-6 випадків на 100 000 – таке саме відношення, як у справі, що розглядалася ЄСПЛ. Проте Pandemrix перестали застосовувати, тоді як вакцини проти дитячих хвороб у Чеській Республіці можуть вводитися заради такої цінності як солідарність, як вважає Суд.

[2] Справи «Рібіч проти Австрії» та «Гаефген проти Німеччини»

[3] Суд не пояснює, чи дозволяється відсторонити дитину від обов’язкового відвідування школи (обов’язок батьків та держави), якщо обов’язок робити щеплення не виконується.