Раса Юкнявічене: Війна чи черговий маневр? Що загрожує Україні?

Про що свідчить нарощування російських військ на українському кордоні? Як виглядатиме війна, якщо вона станеться? Що стоїть за польською прикордонною кризою й наскільки готовий Захід допомогти Україні? На ці дуже непрості запитання журнал «Огляд Україна Брюссель» шукав відповіді серед євродепутатів, політиків України та Білорусі, а також західних та українських експертів.

Раса Юкнявічене – євродепутатка від Литви (фракція Європейської народної партії), віцеголова Підкомітету Європарламенту з безпеки та оборони, міністр оборони Литви у 2008-2012 роках.

Я ставлюся до цієї ситуації дуже серйозно. Звичайно, ніхто не знає, про що думає Путін. Але мені важко повірити в те, що він може вдатися до такого безглуздя й розв’язати ще одну, повномасштабну, війну в Україні.

З одного боку, ми не знаємо, до чого призведе нинішня напруженість, але з іншого – ми знаємо напевне, що Росія в минулому вже використовувала скупчення військ як інструмент тиску на Україну та на Європу. І дуже ймовірно, що Москва й тепер знову спробує використати збільшення військової присутності та страх як головні козирі для просування власних геополітичних й економічних інтересів.

Якщо вірити російським каналам дезінформації, то головною метою Кремля є недопущення ситуації, коли Україна отримає запрошення до НАТО. Це – їхній найбільший страх. Путін із наполегливістю параноїка намагається повернути Україну в орбіту Росії, оскільки він розуміє, що без України імперія Кремля неможлива. Але думка про те, що українців можна «повернути» під владу Росії силою, є величезною помилкою Путіна.

Помічаючи потужну прозахідну орієнтацію України, Путін відчуває, що йому потрібно більше важелів впливу для того, щоби перешкодити нам навіть думати про євроатлантичну інтеграцію України як про реальну можливість. Тепер настав зручний момент для створення такого додаткового важеля впливу: світ охопила непевність через пандемію ковіду, зростання цін, високу інфляцію, економічну нестабільність тощо. Дії Росії спрямовані на активне збільшення наявної напруги, на укорінення відчуття страху й непевності. Використовується не лише нагромадження військової потуги. Сьогодні ми почули в новинах про зростання кількості артобстрілів на лінії фронту на Донбасі. У минулі місяці ми відчували гібридні атаки Лукашенка на кордоні з Литвою та Польщею.

Усі ці дії мають на меті збільшення тиску на ЄС, НАТО й Україну. І ми повинні сприймати їх серйозно. Як ЄС, ми повинні тримати єдину позицію й не піддаватися на цей шантаж. Нам треба діяти активно й на випередження, зміцнювати співробітництво з нашими партнерами в Україні. Одна з конкретних справ, яку ми можемо зробити, – це «виконати наше домашнє завдання» й бути готовими надати відчутні інструменти підтримки на саміті «Східного партнерства», який проходитиме в грудні цього року.

Я не можу говорити від імені усього ЄС чи НАТО, чи готові вони до повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну. Але Європейський парламент висловив дуже чітку позицію стосовно російської агресії та втручання. Ми не маємо жодних ілюзій щодо намірів путінського режиму. Такий висновок можна зробити також і з останнього звіту про напрям політичних відносин між ЄС і Росією, який у вересні цього року отримав велику підтримку серед усіх політичних фракцій.

ЄС також вдався до превентивних кроків, посиливши санкції проти представників російської еліти, пов’язаної з Кремлем, і запропонувавши глибшу підтримку демократичній опозиції в Росії. Нещодавнє рішення присудити Алєксєю Навальному премію «За свободу думки» імені Андрєя Сахарова підкреслює цю позицію.

Окрім конкретних кроків, до яких ЄС уже вдався для стримування агресивних дій з боку Росії, Європейський Союз продовжує надавати підтримку Україні в плані допомоги для розширення можливостей, зміцнення економічного співробітництва, навчання з досвіду один одного для протистояння російській дезінформації тощо.

Ще потужнішу підтримку надають уряди окремих країн. Один із найбільш знакових прикладів – це «Угода про стратегічне партнерство між Сполученими Штатами Америки й Україною», підписана у вересні цього року. Це велика угода, яка охоплює широкі заходи підтримки в усіх ключових галузях – від безпеки й оборони до демократії та реформ у сфері прав людини чи економічного розвитку. Підтримка окремих країн відчувається і всередині Європейського Союзу. Наприклад, Литва послідовно підтримує євроатлантичну інтеграцію України і вже надавала воєнну та інституційну допомогу для впровадження необхідних реформ тощо.

Зрештою, нещодавно президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн та генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг зустрілися під час спільного візиту до Литви. Це перша в історії така зустріч. Вибір Литви для проведення цієї зустрічі є вже сам по собі відчутним сигналом, який свідчить про те, що як ЄС, так і НАТО ставляться до ситуації в регіоні дуже серйозно. Одночасно проведення спільної зустрічі в Литві продемонструвало, що ЄС та НАТО виступають одним потужним фронтом у світлі викликів безпеці, які кидає Росія. Генеральний секретар НАТО окремо прокоментував ситуацію на російсько-українському кордоні, наголосивши на підтримці Альянсом України.

Зі свого боку, британський прем’єр-міністр Борис Джонсон також виголосив свою позицію  – у правильний момент, чітко закликаючи до дій, які можна розвивати й далі у рамках нинішньої співпраці між Євросоюзом і Великою Британією.

Якщо говорити про уроки, винесені Євросоюзом у випадку з Кримом та Донбасом, то окупація Криму та розв’язання війни на Донбасі – це фундаментальні порушення міжнародного права. Якщо поглянути на реакцію ЄС, то надважливо, що ми не здалися. Ми повинні витримувати політику невизнання «анексії», коли справа стосується Криму, незалежно від того, наскільки довго вона триває.

Один з уроків, який ми винесли з російської агресії в Криму й на Донбасі, полягає у тому, що з автократами неможливо домовлятися. Єдина мова, яку вони розуміють, – це мова сили. Європа не повинна плекати ілюзій, що ще один раунд переговорів покращить ситуацію.

Натомість нам потрібно мислити більш геополітично в усіх значеннях цього слова. Уже настав час для того, щоб ЄС узяв на себе геополітичну відповідальність і продемонстрував лідерство у «Східному партнерстві». У той час, як надважливим залишається продовжувати надавати дієву підтримку й розвивати наявні платформи для співпраці, справжнє лідерство ЄС у регіоні неможливе без потужного й чіткого заклику до інтеграції. Це – єдина значуща дія, яку ми могли б додати до інструментарію ЄС.

Я розумію, що повна євроатлантична інтеграція України ще може зайняти якийсь час. Але ми не повинні боятися. Захід піддавався страху в минулому, але від того Путін лише вигравав. Він використовує тактику залякування, знаючи, що страх – це могутня зброя.

Ми повинні бути хоробрими й запропонувати Україні чіткий курс на євроінтеграцію. Європейська інтеграція України, Молдови та Грузії, країн так званого «Асоційованого Тріо», – це єдиний шлях до гарантування демократичного розвитку, процвітання і довгострокової стабільності в цих країнах. Немає іншої життєспроможної альтернативи перевагам, які може принести євроінтеграція. До того ж успіх цих країн на шляху євроінтеграції – це те, що може позитивно вплинути також і на бажання народу Росії розвернути їхню країну в бік більш відкритого й демократичного розвитку.

Зараз дедалі частіше чути дискусії про справді новітні механізми поступової інтеграції, як-от так звана «формула Проді»: «усе, окрім інституцій». Це те, за що нам зараз треба виступати й не тільки заради України, а й заради власної безпеки. Що менше простору ми залишимо для згубного впливу диктатур уздовж наших кордонів, то безпечніше нам буде в межах ЄС [1].

Щодо енергетичної кризи. На цей момент не всі члени ЄС усвідомлюють повний обсяг енергетичної непевності, що витікає з нашої залежності від Росії. Північний потік-2 – прекрасний приклад цього. Але трубопровід ще має бути сертифікований, а це означає, що у нас ще є вибір. ЄС має деякі інструменти у власному розпорядженні: усі країни-члени зобов’язані гарантувати те, що їхні енергетичні проєкти повністю відповідають європейському законодавству. Це стосується також і Північного потоку-2. Наразі сертифікацію цього трубопроводу в німецьких інстанціях призупинено, але навіть коли її буде завершено, її муситиме перевірити Європейська комісія. Також Єврокомісія може розпочати розслідування дій Газпрому, спрямованих на маніпуляцію енергетичним ринком ЄС; члени Європарламенту уже звернулися до Єврокомісії з проханням про таке розслідування.

Однак для того, щоби були вжиті ефективні кроки, ми мусимо добре усвідомити те, що запуск Північного потоку-2 не сприятиме нашій енергетичній безпеці. Навпаки: поглиблена залежність поставить нас перед ризиками подальших спроб брудного шантажу з боку Росії. Нинішнє маніпулювання цінами, що призвело до стрімкого здорожчання енергоносіїв по всій Європі, добре це ілюструє. Для багатьох це стало тривожним дзвіночком: наші союзники починають усвідомлювати, що Росія – це ненадійний партнер для забезпечення наших енергетичних потреб.

У цьому контексті такі заяви, як зробив Борис Джонсон, варто вітати. Він має рацію: ми не можемо мати одне й друге – і значну підтримку стабільності та демократії у сусідів, і бізнес «як завжди» з Росією, особливо ж у критично важливих галузях, як-от енергопостачання.

Ця теза стосується як Європи, так і України. Україні слід диверсифікувати постачання енергоносіїв і максимально зменшити залежність від транзиту російського газу. Залежність від Росії – це слабке місце, яке жоден із нас не може собі дозволити, особливо у світлі дедалі частіших спроб загрожувати нам, вдаючись до гібридних атак, нарощування військової присутності, втручання у політичні процеси тощо.

Моя найбільша надія полягає в тому, що енергетична криза стане «тривожним дзвіночком» для всієї Європи, а це спонукатиме її ствердити свою геополітичну відповідальність і лідерство.