Раніше і тепер: як COVID-19 впливає на відносини ЄС із Росією

Попри те, що на планеті все ще вирує пандемія COVID-19, наслідки якої можна буде оцінити дещо пізніше, настав час поставити питання, як пандемія вже вплинула на геополітичний баланс сил у всьому світі. Основне припущення полягає в тому, що COVID-19 став суттєвим стрес-тестом для будь-яких міжурядових відносин, що: 1) або викрив та прискорив наявні тенденції; або 2) створив додаткові ускладнення та обмеження у з’ясуванні відносин, коли зв’язки до цього вже були скомпрометовані. У розділах нижче це припущення буде перевірено на основі вже відносно давно прийнятих офіційних документів, рішень та позицій ЄС та його держав-членів щодо Російської Федерації (РФ), а головне також нещодавно, у часи глобальної епідеміологічної загрози.

Короткий огляд минулих двох десятиліть: чимраз більша недовіра ЄС

За останні два десятиліття відносини Євросоюзу зі світовими гравцями, такими як США, Китай та передусім Росія, пройшли через чималі випробування. Ближче до кінця 2020 року стає очевидним, що відносини між ЄС та Російською Федерацією є якими завгодно, але не нормальними. Давно минули часи, коли обидві сторони були «зачаровані» та зверталися одна до одної як до «стратегічних партнерів» на початку першого президентського терміну Владіміра Путіна на початку 2000-х. Після повзучого придушення російським лідером незалежних ЗМІ, переслідування політичних суперників і, нарешті, жорстокого втручання в Грузію у 2008 році, ніхто в Брюсселі (як ЄС, так і НАТО) більше не міг сприймати Москву інакше, як у кращому випадку «стратегічну загрозу». Росія зі свого боку також поспішила помститися, звинувативши Євросоюз у розширенні власної «сфери впливу» на Східну Європу та Південний Кавказ через ініціативу «Східне партнерство», яку та відхилила з самого початку. Проте економічні зв’язки були важливими для обох сторін і постійно ретельно підтримувалися, незважаючи на накопичення політичних розколів.

Точка неповернення відносин між ЄС та Кремлем наблизилася через обурливу російську анексію Криму та військову агресію на Сході України з 2014 року. За це Росія отримала санкції на чотирьох рівнях: політичне співробітництво; економічні обмеження, орієнтовані на фінансовий, оборонний та енергетичний сектори; майже повна заборона на торгівлю та інвестиції між ЄС та Кримом; індивідуальні санкції, що включають заборону на отримання віз / замороження активів близько 150 осіб та 40 організацій. Досі санкції подовжують двічі на рік (у січні та липні), і їх офіційне пом’якшення не приймається, хоча за це виступають деякі лідери країн-членів Євросоюзу. Окрім «українського питання», є й інші давні перешкоди, які не покращують відносини між ЄС та Москвою. Перелік включає, серед іншого, військове втручання Росії в Сирію, Лівію та Центральноафриканську Республіку; катування за ґратами, що призвело до смерті Сергія Магнітського, убивство опозиційного лідера Бориса Нємцова, отруєння колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля та опозиційного політика Алєксєя Навального; російські «активні заходи», що включають втручання у вибори та референдуми, поширення дезінформації та підбурювання кібератак, спрямованих на дестабілізацію Євросоюзу і його держав-членів.

Щоб систематизувати свою зовнішню політику щодо Кремля, ЄС вирішив у 2016 році розробити рамкову політику, засновану на п’яти принципах, які були підтверджені новим Високим представником ЄС у березні 2020 року. Вони включають: повне впровадження Мінських угод щодо східної України як передумову скасування обмежувальних заходів проти Росії; спроби зміцнення відносин із пострадянськими державами; посилення стійкості ЄС до російських загроз; вибіркову взаємодію з Росією з питань, що становлять спільний інтерес, такі як протидія тероризму; підтримка міжлюдських контактів між громадянами ЄС та Росії.

Підтримуючи ці принципи, Європейський парламент послідовно висловлювався ще виразніше щодо «справжнього обличчя» режиму Путіна та необхідного Євросоюзу курсу дій (хоча на практиці діяв не так уже й активно). У резолюції від 2019 року євродепутати зазначили, що «ЄС повинен бути готовим накласти подальші санкції, зокрема цілеспрямовані особисті санкції, та обмежити доступ до фінансів і технологій, якщо порушення міжнародного права з боку Росії продовжуватиметься».

Незважаючи на дедалі більшу кількість доказів, що вимагають однозначної реакції ЄС, конкретні заходи Союзу після бурхливих дискусій зводилися до повільних та покрокових зусиль. Широко відома Робоча група Східного СтратКому при Європейській службі зовнішньої дії (ЄСЗД) залишається нічим іншим, як командою з десятка чиновників ЄС, які борються з російською пропагандою за допомогою єдиного вебсайту, що містить відео, інфографіку й деякі наративи, які розвінчують дезінформацію. Протистоїть цьому багатомільйонний механізм пропаганди й дезінформації Росії. Що стосується протидії кібератакам у країнах ЄС, принаймні з 2007 року, після років роботи над набором інструментів кібербезпеки (2017), рамкового документа Ради щодо нового режиму санкцій (2018-2019) тощо, ЄС вперше застосував свої нормативні акти лише в липні 2020 р. Євросоюз наклав санкції загалом на шістьох фізичних та трьох юридичних осіб, серед них із Росії – чотири особи й одна компанія.

Перелік прикладів недостатньої реакції ЄС на «активні заходи» Кремля, описані вище, можна продовжити. Суть залишається незмінною: відсутність адекватної (рішучої та суворої, ефективної та дієвої) реакції Євросоюзу на дедалі відчутніші російські загрози безпеці й демократії в ЄС та в регіоні загалом завдає шкоди обом сторонам. За оцінками, санкції коштують Євросоюзу 0,2% ВВП. Крім того, колективна слабкість ЄС дозволила Росії отримати політичний зиск, одночасно нарікаючи на економічні збитки.

Роль лідерів країн-членів ЄС у спробах налагодити стосунки з Москвою

Риторика ЄС щодо суцільних порушень Росії була і є загалом безкомпромісною, втім усередині Євроосоюзу завжди лунали гучні голоси, які виступали радше за взаємодію з Росією, а не протистояння. Такі лідери ЄС, як президент Чехії Мілош Земан та прем’єр-міністр Андрей Бабіш, президент Кіпру Нікос Анастасіадіс та італійський прем’єр-міністр Джузеппе Конте, заохочувані Росією або з власних переконань, стверджували, що санкції є дорогими й неефективними, тому від них слід відмовитися. У 2018 році тодішній міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габріель запропонував, хоч і завуальовано, що за умови припинення військових дій в Україні, деякі санкції можна буде зняти ще до повного виконання Мінських домовленостей.

Однак найбільш тривожний голос серед усього натовпу прихильників політики умиротворення належить президенту Франції Еммануелю Макрону. Керуючись прагненням отримати стратегічну автономію ЄС від США та дистанціюватися від НАТО з «мертвим мозком», за його власними словами, він розглядає Росію як мінімум ситуативним партнером для досягнення цих цілей. Хоча французький очільник визнає, що відновлення відносин із російською владою буде виснажливим процесом, оскільки не існує й не може бути швидкого рішення для зняття санкцій і зради сусідніх країн, насамперед України та Грузії. Як один із лідерів з найтривалішим терміном на посаді на всьому європейському континенті, Путін майстерно хитрує, розробляючи сценарій «нового початку» відносин між Євросоюзом та Росією з огляду на погіршення економічних реалій і прогнозів. Правда полягає в тому, що, попри активізацію економічних відносин із Китаєм з боку Москви, ЄС залишається його головним економічним партнером із 42% російського експорту станом на 2019 рік. Тому не дивно, що, зображуючи колективний Захід як найбільшу загрозу зовнішній безпеці, Росія дедалі більше зосереджується на США, поступово покращуючи суспільну думку своїх громадян щодо європейців. За даними Левада-Центру, у 2019 р. рейтинг схвалення ЄС серед росіян уперше після військового втручання Росії досяг позначки у понад 50%, у порівнянні з 20% кілька років тому. Ця тенденція до зростання, очевидно, не поділяється серед країн Євросоюзу. Дослідження Центру досліджень Pew, проведене у 2019 році, показало, що лише три члени ЄС (Болгарія, Греція та Словаччина) дивляться на Росію радше прихильно, ніж насторожено.

COVID-19, розвиток нових подій та глухий кут у відносинах ЄС із Росією

Пандемія COVID-19 та, як наслідок, карантин значно вплинули на економіку більшості країн світу (за кількома винятками, серед яких Китай). Ні ЄС, ні Росії не пощастило уникнути згубного впливу вірусу. Однак COVID-19 не тільки не заспокоїв російську агресивну політику як внутрішньо, так і ззовні; певно, вірус проявив найгірше в Кремлі у концентрованій формі.

Протягом 2020 року Росія активно розвинула «вірусну дипломатію», пропонуючи так звану «допомогу» найбільш постраждалим державам, особливо Італії. Втім, низьку якість її продукції було швидко викрито. Проте це не завадило Кремлю хвалитися своїми добрими намірами, одночасно просуваючи свої геополітичні та геоекономічні інтереси. Іронія полягає в тому, що протягом усієї пандемії Москва була активно зайнята тим, що вона робить найкраще: сіянням розбрату між країнами ЄС і недовіри до його сусідів, підриваючи єдність Євросоюзу та створюючи інформаційний хаос за допомогою інфодемії (наповнення ЗМІ низькопробними суперечливими повідомленнями про вірус та його лікування). Разом із тим Путін не соромиться закликати до загального мораторію на санкції, стверджуючи, що будь-які обмежувальні заходи є контрпродуктивними на тлі глобальної пандемії.

Хоча твердження щодо згубних наслідків російської дезінформації для європейської громадськості неможливо реалістично виміряти, ЄСЗД у своєму звіті, опублікованому у квітні 2020 року, дійшла висновку, що пов’язана з коронавірусом дезінформація в ЄС в основному походить із Росії та спрямована на поширення плутанини й дискредитацію реакції Євросоюзу на кризу і вже охопила мільйони європейських користувачів соціальних мереж.

Розсіюючи увагу ЄС на несподівану хвилю проблем, пов’язаних із COVID, Путін «замаскував» російський конституційний референдум від міжнародного нагляду. Тим часом будь-який дослідник Росії не має бути генієм, щоб зрозуміти: на тлі пандемії російський президент проштовхнув конституційні поправки, які продовжують і зміцнюють його авторитарне правління в Росії та фактично перетворюють його на «царя», як стверджують деякі коментатори.

Не дивно, що будь-які спроби протестів, зокрема в Хабаровську через затримання губернатора Сергєя Фургала, було придушено, а увага міжнародних ЗМІ відверталася від повідомлення про справжній розмах та інтенсивність народного невдоволення. Однак уваги міжнародних ЗМІ не вдалося уникнути після замаху на життя іншого опозиційного лідера, Алєксєя Навального. ЄС порівняно швидко ухвалив індивідуальні санкції проти шести осіб через кілька днів після того, як Організація з заборони хімічної зброї (ОЗХО) підтвердила, що речовиною для отруєння Навального був «Новичок», нервово-паралітичний засіб радянських часів.

На жаль, це продовження санкцій є єдиним відчутним заходом, ужитим ЄС як відповідь Кремлю протягом місяців пандемії. Крім зазначеного, ЄС залишався стурбованим дедалі більшим списком «гарячих точок», де помітно російський слід: тепер він поширюється на Білорусь, Нагірний Карабах (Вірменія та Азербайджан) і Киргизстан, але знову ж таки стурбованість ЄС мало у що вилилася.

Попри жалюгідний стан системи охорони здоров’я в Росії, Кремль не може пропустити гонитву щодо розробки вакцини проти COVID-19. На думку російських учених, їхній Sputnik V (названий на честь першого супутника, випущеного в космос Радянським Союзом у 1957 році) має 95%-ву ефективність, і росіяни будуть раді поділитися своїм «рецептом» з усіма, хто бажає та здатний виготовляти вакцину. Наразі лише Угорщина з усіх держав-членів заявила про свою готовність протестувати російську вакцину, приділяючи мало уваги заклику ЄС не ризикувати з «невідомими речовинами».

Замість висновку

Як видно з цього короткого огляду, битва наративів між ЄС та Росією триває. Поки остання посилює свою агресивну політику на багатьох фронтах, як у себе вдома, так і за кордоном, ЄС прагне й надалі зберегти свою єдність і розуміння російських дій. Його «реальна політика» (нім. Realpolitik) щодо Росії практично відсутня, тоді як інструменти «м’якої сили» не дають значних плодів, коли йдеться про спроби змінити курс дій Москви. Зі свого боку Росія висловлює жаль із приводу того, що ЄС продовжує дотримуватися своїх п’яти принципів, ухвалених у 2016 році, і наполягає на тому, що відносини можуть покращитися лише в тому випадку, якщо Євросоюз та НАТО суттєво змінять свою політику. Таким чином, гра в пінг-понг триває. Питання полягає в тому, як довго й наполегливо терпітиме ЄС, перш ніж перешкодити Росії надалі підривати ЄС зсередини, підбурювати сусідні країни та деякі інші держави по всьому світу і критично нашкодити самій російській державі.

Марина Ярошевич