EN
FR
DEУкраїна може бути наполегливою й домогтися вступу до Євросоюзу в найближче десятиріччя, вважає представник України при ЄС та Європейському співтоваристві з атомної енергії, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Бельгії та Люксембурзі Микола Точицький. В інтерв’ю Наталії Річардсон він розповів про успіхи та проблеми українського бізнесу на ринку ЄС, друзів і партнерів України в європейських інституціях, нові обрії у співпраці Києва із Заходом.
Нещодавно Єврокомісія опублікувала пропозиції з розвитку після 2020 року політики Східного партнерства, до якого входять Україна, Грузія, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Білорусь. Чи Ви вважаєте, що цей план є саме тим, який потрібен Києву?
У цьому документі, який було затверджено 18 березня, йдеться, що усім шести країнам-учасницям Східного партнерства пропонуватимуться переваги Єдиного цифрового ринку ЄС, підтримуватимуться їхні зусилля з приєднання до спільної зони платежів у євро, також будуть активізовані процеси щодо укладення угод про Спільний авіаційний простір. Ще йдеться про збільшення участі у програмах з досліджень та інновацій Горизонт Європа і COSME, яка займається малим і середнім бізнесом. Тобто, європейські партнери визнали важливими ті елементи, над якими працювала і на яких наполягала Україна в частині співпраці на основі Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Усі ці елементи сьогодні пропонуються для всіх країн Східного партнерства, це, безперечно, успіх нашої роботи й амбіцій.
Отже, Євросоюз, пропонуючи це нашим партнерам по Східному партнерству, розуміє, наскільки це важливо для їхніх економік і для їхніх країн. Тобто, важливо сказати, що Євросоюз не лише захищає територіальну цілісність і безпеку держав-членів на Сході, а й пропонує їм механізми в рамках Східного партнерства. І я дуже радий, що переважна більшість цих ініціатив надходили від України на тому чи іншому напрямку нашої співпраці.
Важливо, що після цих пропозицій ЄС також затвердив у травні Висновки Ради ЄС щодо Східного партнерства. Цей документ є політичною позицією Європейського Союзу стосовно співпраці з країнами Східного партнерства. Попри те, що ці висновки погоджувалися у винятково складних політичних умовах, вони містять такі принципові для нас елементи, як визнання ЄС європейських прагнень партнерів, їхньої територіальної цілісності, а також сигнал щодо приєднання до внутрішнього ринку Європейського Союзу.
Як би Ви оцінили виконання Україною домашніх завдань у галузі євроінтеграції за останній рік?
Оцінки дає не лише посольство та уряд України, оцінки дають, як правило, наші колеги. Єврокомісія та відповідні підрозділи готують щорічну доповідь, де оцінюють наші домашні завдання. От у минулорічному звіті було сказано про те, що ми наближені до поступового отримання наступних винагород за нашу активну співпрацю. Що я маю на увазі? Торік ми задекларували бажання поглиблювати й розширювати нашу співпрацю з ЄС. Тобто, внести зміни до окремих додатків Угоди про асоціацію, де ми більше наблизилися до європейських ринків. Зокрема, додаток 27, в якому йдеться про енергетичну безпеку, співпрацю в галузі енергетики, наближення до енергетичного ринку ЄС. Європейський Союз після тривалої роботи українських органів влади, співпраці з ними, виконання тих чи інших зобов’язань пішов на те, що вніс зміни і дозволив Україні стати ближчою до енергетичного ринку ЄС. Ми вперше завдяки нашим європейським колегам, хоча і в останній день, у грудні, але уклали угоду про транзит газу українською транспортною системою на основі європейських стандартів. Це свідчить про певне визнання.
Наступний крок, про що ми говорили й над чим ми дуже важко працювали, – це цифрова економіка. Йдеться не лише про нашу сферу ІТ, яка є однією з найбільш розвинутих у світі, але і про електронну торгівлю, про визнання електронних підписів, про спільне використання інформаційних баз, створення сучасного цифрового контенту. Тобто, це той випадок, як у ситуації з електронними закупівлями, де немає посередників у торгівлі між суб’єктами господарювання. За великим рахунком, ми не лише уникаємо корупції, але спрощуємо і прискорюємо товарообіг. Таким чином ми зменшимо час простою на кордоні українського експорту або, навпаки, – товарів Європейського Союзу, які йдуть до України. Ми краще зможемо відстежувати походження товарів і гарантувати їхню якість. Інший приклад – у Євросоюзі роумінг відсутній, сьогодні це один із компонентів нашої співпраці з Європейським Союзом. Ми говоримо про те, що ми можемо долучитися до цього ринку й отримати так само безроумінгову систему спілкування з європейськими країнами. Але це не лише, як модно казати, безроумінговий безвіз. Іншими словами, є дуже багато переваг у питаннях цифрової економіки, і сьогодні ми йдемо в напрямку не лише ухвалення законодавства, а й підготовки відповідного українського ринку до стандартів Європейського Союзу. І ЄС готовий найближчим часом розпочати перегляд та вдосконалення для України Додатку XVII-3 до Угоди про асоціацію (де міститься перелік законодавчих актів ЄС для впровадження в Україні – ред.). Можна подовжити цей список, у 2021 році ми запропонуємо нашим європейським колегам зміни до тих додатків, які є до Угоди про асоціацію та зони вільної торгівлі. Я оцінюю, що виконання йде добре, позитивно. Важливо зберегти такий рух, закріпити його й довести до стандартів, які ухвалює зараз Верховна Рада, відповідні інституції й виробники. Ми повинні також наближатися у своєму суспільстві до моральних або філософських стандартів. Адже якісний закон не позбавляє необхідності якісно його виконувати. Ви знаєте нашу ментальність, яка подекуди в окремих людей залишилася «совєцькою», мовляв, як би обійти закон? Оце є великою проблемою, тут ніяким законом людей не заженеш.
Ви згадали вільну торгівлю, яка доволі успішно розвивається. А які найбільші перешкоди для збільшення торгівлі?
Квоти на наші продукти періодично збільшуються. Як, скажімо, на сільськогосподарську продукцію. Чомусь лише нею хваляться, але насправді в нас є дуже непогані показники і в наданні сервісних послуг, ІТ-послуг, у торгівлі агрегатами й машинами. Але перешкодою є, звісно, конкуренція. Якщо ми хочемо потрапити на європейський ринок, то, по-перше, ми повинні бути конкурентоспроможними. А по-друге, не забувайте про те, що в ЄС 27 країн. І кожна з них випускає не гіршу продукцію, аніж Україна. Нам потрібно дійсно дуже багато працювати для того, щоб нас помітили, оцінили, і щоб ми закріпилися на цьому ринку. Є продукція, яка минулого року доволі успішно потрапила на ринок – і вже за три місяці було використано квоту, але цього року ці товари не є такими затребуваними, у ЄС знайшли більш цікавого виробника. Іншими словами, конкуренція є найважливішим елементом. Але однаково ми працюємо над тим, щоби збільшувати квоти. Ми вважаємо, що це і є великим проявом солідарності з боку Європейського Союзу до України, української нації, яка на східних кордонах захищає цінності, основні цінності демократичної Європи.
Є й технічні перешкоди. Це певні корупційні елементи, зокрема й на митниці. Йдеться не лише про Україну, але й про інших сусідів, які з великим «задоволенням» подекуди зловживають ситуацією. Є питання, скажімо, людського фактора, який так само не сприяє тому, щоб усе це просувалося доволі швидко. Є питання в черговий раз монополії виробника на ту чи іншу продукцію. І, звісно, усе це створює тут певні перешкоди. Але 42% торгівлі минулого року між Україною та державами-членами ЄС – я не вважаю, що це паршивий показник. Так, це, звісно, не 90 і не 80, але це доволі непоганий показник. Ба більше, мало хто пам’ятає про те, що українська продукція, яка надійшла на європейські ринки, починає бути затребуваною на інших ринках – як азійських, так і африканських. Тому що йдеться про стандарти. Отже, це також не потрібно відкидати: навіть невелика кількість української продукції на європейському ринку відчиняє двері для інших.
Пане посол, давайте тепер поговоримо про політичні питання. Європейська народна партія нещодавно запропонувала Єврокомісії Стратегію тріо 2030. Як Ви оцінюєте ці пропозиції?
Так, у цій ініціативі «тріо» у Східному партнерстві переважна більшість пропозицій базується – не буду соромитись, скажу – на тих досягненнях, які має Україна з Європейським Союзом. Тобто, ми як один із локомотивів Східного партнерства поділилися своїми досягненнями з іншими країнами цієї ініціативи, що мають Угоду про асоціацію, – Грузією й Молдовою. Наша ідея полягає в тому, що коли ми отримуємо доступ до енергетичного ринку, цифрового ринку, транспортних ринків, чому би нам не поділитися цим з нашими друзями, партнерами, колегами, такими, як Грузія та Молдова? Також ідеться про питання, які я називав на початку: цифрову економіку, енергетичну безпеку, використання квот у навчанні для студентів країн Східного партнерства, програму Еразмус. Окрім того, йдеться про надзвичайно важливу й модну тему – залучення до Європейської зеленої угоди. Україна вже на цьому етапі запропонувала нашим колегам із Євросоюзу, що ми готові: а) долучитися до цієї програми; б) не лише використовувати можливості ЄС, а й зробити свій внесок у досягнення кліматичних амбіцій Європейського Союзу. Отже, «тріо» – це три держави, які мають Угоди про асоціацію, які готові взяти на себе більше не лише прав, а й обов’язків як надійні партнери Євросоюзу. Ну, і, сподіваємось, майбутні члени.
Щодо майбутнього членства. Наприклад, український Президент Володимир Зеленський сказав в інтерв’ю Ґардіан, що ми поки чекаємо, але, скажімо, років за 20 Україна може якось змінити свою думку. І справді, як фактор часу позначається на цьому? Скільки ми можемо чекати на вступ до ЄС?
Проста відповідь буде: усе залежить від нас. Відповідь більш цікава буде приблизно така.
Я пам’ятаю одну історію під час своєї першої каденції у Брюсселі в 1995 році. Тоді ми з колегами передали одній міжнародній організації наш документ, який ми планували з нею підписати, з нашим баченням параметрів про співпрацю. Об’ємний ґрунтовний документ.
Натомість, наш проєкт угоди взяли за основу та підписали угоду про співпрацю з РФ.
Відтак, нам довелося відстоювати свою позицію та добиватися того, щоб усе ж таки укласти свою угоду, яку ми, власне, і розробляли. І зрештою ми це зробили.
Що я маю на увазі? Ще рік тому нам говорили, що питання енергетичних ринків або цифрової економіки не на часі, і ви там не маєте бути, ми ще для себе не визначилися. Як ви помітили, ми вже однією ногою там. Чому? Тому що ми були наполегливі, ми такими й залишаємося, і це насправді залежить від нас. Але… Пам’ятаймо дві речі, на яких я наголошую від самого початку. Є не лише технічна сторона ухвалення законодавства.
Є складніший процес – це процес зміни підходів в українському суспільстві до того, що таке ЄС, що таке демократичне суспільство, як бути частиною великої Європи не лише географічно, а й ментально, і що для цього потрібно робити. Можу сказати, що навіть нинішня ситуація з коронавірусом є свого роду тестом, перевіркою на те, наскільки ми як держава здатні діяти в демократичному середовищі, щоб захистити права й обов’язки наших громадян. Усе це є комплекс питань. Тому ще раз відповідаю, що швидко це не буде. Але якщо ми попрацюємо добре, то при хорошому бажанні ми можемо протягом 10 років бути державою-членом ЄС. Від нас це залежить. Як тільки ми наполегливі й чогось хочемо, ми досягаємо.
Ви спілкуєтеся з представниками євроінституцій та інших установ. Яке у Вас склалося враження – які держави зараз є найбільшими друзями України? Чи це Польща, країни Балтії, Швеція?
Так, усі ці країни. Я можу ще додати, навіть не побоюся цього сказати, Німеччину. Я не побоюсь сказати про Хорватію, Словенію, Румунію – останній країні потрібно віддати належне: вона під час свого головування робила надзвичайно багато для того, щоб нас втримати в цьому так званому фарватері не просто прогресу, а й досягнення наших цілей на енергетичних або ж цифрових ринках. Але нам важливо зрозуміти, що друзі – це не лише, скажімо, моральний вибір. Це двічі моральний вибір. Ми не повинні – і тут я підходжу до важливого слова – підводити наших європейських партнерів та друзів. Якщо ми сказали «А», ми повинні говорити «Б». І тоді в тебе з’являється набагато більше друзів. Не потрібно забувати про інтереси. Коли ми говоримо про квоти або про українську продукцію на теренах ЄС, не потрібно забувати, що є питання конкуренції, є питання зайнятості. Так от, якщо ми хочемо потрапити на всі ці ринки, ми повинні так само відкривати свої, ми повинні пропонувати нашим європейським партнерам ті галузі, де вони слабкіші за нас. Зрозуміло, що Францію або ж Німеччину особливо літакобудуванням або космосом не здивуєш. Але ми можемо здивувати такі країни, як Люксембург, які страшенно цікавляться всіма цими питаннями і є не менш важливими членами в Євросоюзі. Або та ж сама Бельгія, де розташована низка ключових європейських космічних компаній та центрів, зокрема центр Європейського космічного агентства в м. Реду. Розумієте, ми, говорячи про друзів, маємо мислити категоріями взаємовигідної співпраці, не лише вигідної для нас, а взаємовигідної. Тоді ми матимемо більше друзів і партнерів.
У Групі друзів України в Європарламенті, яку започаткував литовець Пятрас Ауштрявічус, багато зараз наших друзів?
Звісно. Сьогодні це понад 60 членів Європарламенту. Група існує, вона доволі активна. Я не скажу, що пану Пятрасу Ауштрявічусу легко, тому що з’явилися інші гравці на цих теренах, які не менш активні, ніж Пятрас. Я кажу, наприклад, про колишнього прем’єра Литви Андрюса Кубілюса, ексміністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського або німецького євродепутата Міхаеля Галера. Тобто, всі ці люди не лише свідомі того, що морально мали б допомагати українцям, але вони насправді є свого роду практичними радниками України. Що я маю на увазі? Членкиня групи друзів Віола фон Крамон-Таубадель неодноразово нас критикувала. Але, як я не раз спостерігав на засіданнях у Європарламенті, коли йдеться про захист України, інтересів української нації, захист нашої територіальної цілісності або ж ухвалення резолюції про агресію з боку Російської Федерації, – там, власне, Віола є головним двигуном. Так, вона нас критикує, але це питання знову ж таки взаємовигідної співпраці. Отже, Віола хоче нас бачити не гіршим суспільством, аніж німецьке. І тому інколи лунає ця критика. Але вона конструктивна, це не просто критика заради того, щоб бути видимим у Європейському парламенті. Це критика, яка спрямовує нас на те, щоб досягати більшого.
А Група підтримки України в Єврокомісії SGUA пропонує щось цікаве щодо України останнім часом?
Це не просто група підтримки, це великий директорат, що є унікальною інституцією, діяльність якої після 5 років, критичних 5 років, важливих для України, було подовжено. Я можу сказати, і не побоюся цього сказати, що пан Петер Вагнер (голова Групи – ред.) з окремими колегами був на сході України частіше, аніж деякі українські дипломати. І знає ситуацію, наприклад, у Маріуполі або ж Мар’їнці чи Слов’янську не набагато гірше, ніж наші губернатори там. Це дійсно інститут, який нам допомагає викристалізовувати й «пробивати» наші інтереси в рамках Єврокомісії. Я вже називав важливі елементи для «тріо», для Східного партнерства для України, скажімо, як навчання нашої молоді через створення європейських коледжів або ж використання програми Еразмус+, або ж створення – власне, на цьому етапі ми за це боремося – окремої бюджетної лінії для держав-членів Східного партнерства. У всьому цьому Група підтримки нам допомагає. Не словом, а, як модно казати, ділом. Якщо ви пам’ятаєте, була миттєва реакція Єврокомісії на агресію Російської Федерації в Азовському й Чорному морі. І відразу була заява не лише Європарламенту, групи дружби, про яку ми говорили, наших друзів на агресивні дії Російської Федерації, а й конкретна пропозиція допомогти Маріуполю, Маріупольському порту, Бердянську. Так от, ця пропозиція реалізовувалася Єврокомісією, але основні проєкти готувалися SGUA й безпосередньо паном Вагнером та його командою. Цей інститут дуже важливий для нас, і ми надзвичайно вдячні Єврокомісії, що вони продовжили його мандат і навіть розширили його повноваження. На сьогодні SGUA відповідає не лише за секторальну співпрацю, але певна частина й за політику, формулює додаткові задачі для східних партнерів через Україну.
[станом на травень 2020 року Групу підтримки України тимчасово очолює заступник Гендиректора з питань Східного партнерства, економічної трансформації та відносин із міжнародними фінансовими інституціями Катаріна Матернова – ред.]
Нещодавно Євросоюз зняв санкції з таких колишніх українських високопосадовців, як Микола Азаров та Едуард Ставицький. Як відбувається ця процедура? Чи Україна впливає на ці рішення?
Тут немає однозначної відповіді. З погляду громадянина, дипломата для мене це дуже прикро. Однак є інститут, який називається Офіс Генерального прокурора України, він у нас відповідальний за координацію відповідних розслідувань. Я маю на увазі надання ЄС офіційної інформації про стан розслідування щодо осіб, включених у відповідний санкційний список ЄС. Очевидно, що ЄС отримує інформацію і від іншої сторони – адвокатів осіб, щодо яких запроваджено санкції. Після кожного подовження санкцій адвокати подають позови до Європейського суду щодо їхнього скасування. При ухваленні рішень Суд враховує інформацію, подану обома сторонами.
Загалом, з 22 осіб, які були у санкційному списку у 2014 році, сьогодні залишилося 10. І тут у цій ситуації просто сказати, що ми десь як Україна, як інституція недопрацювали, буде неправильно. Це комплекс питань, які треба розглядати по кожному окремому досьє.
Генпрокуратура подає списки тих, хто має потрапити під санкції?
Ні, все залежить. Є чотири санкційні режими. Зараз, коли ми говорили про санкції проти українських високопосадовців, – це один із режимів. Є ще кримські санкції, введені за анексію Криму. Вони передбачають заборону на імпорт товарів із Криму, які не мають українських сертифікатів погодження, а також забороняють туристичні послуги в окупованому Криму. Є санкції так звані секторальні, пов’язані з забороною торгівлі ЄС із Російською Федерацією у частині, скажімо, товарів подвійного використання чи надання їй технологій для глибоководної розвідки та видобутку енергоресурсів, а також доступу до первинного і вторинного ринків капіталу ЄС. І є четверта форма – це персональні санкції за агресію в Азові, проведення так званих «референдумів» і нелегальних «виборів» на тимчасово окупованих Росією територіях України, війну на Донбасі, паспортизацію українських громадян на території окремих окупованих територій Донецької та Луганської областей. Тобто, є чотири види. Ми зараз говорили про індивідуальні санкції проти конкретних високопосадовців. Вони були запроваджені у відповідь на звернення Генерального прокурора України у 2014 році до Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки. Якщо санкції стосуються паспортів, то за це відповідають абсолютно інші інституції – ті, які займаються міграцією, безпекою держави тощо.
Це дуже об’ємна тема. Під санкції за війну на Донбасі підпали, зокрема, ті чи інші ватажки терористів, посадовці РФ, які вже не є живими. Звісно, що після смерті вони випадають із тих санкцій. Ніхто не буде тримати санкції на неживу людину. І тут потрібно всі ці речі розуміти. Як формується досьє – це окрема важлива тема. Цим займаються наші спецслужби, міграційні служби, також і українська дипломатія.
