Потрібно розірвати зачароване коло

Коли Володимир Зеленський балотувався на пост президента України, зобов’язання розв’язати конфлікт на Донбасі й зупинити війну було однією з головних його передвиборчих обіцянок. Аж ніяк не тільки у свідомості самого Зеленського, але й у розумінні великої частини українського суспільства війна на сході України тривала не тільки тому, що у ній були зацікавлені в Кремлі, а й тому, що у ній були зацікавлені в Києві – і тому, що використовували конфлікт для виправдання власних політичних та економічних невдач, і тому, зрозуміло, що «наживалися» на війні.

Сьогодні такого оптимізму з приводу швидкого розв’язання конфлікту вже немає – і в самого Зеленського, і в більшої частини його недавніх прихильників, які з кожним днем розчаровуються у своєму виборі. Але я не дуже здивуюся, якщо до нових президентських виборів з’явиться черговий кандидат-популіст, який буде говорити те ж саме, але вже на адресу Зеленського: його адміністрація намагається прикрити війною власні невдачі та й узагалі «наживається на конфлікті».

При цьому я навіть не думаю, що варто заперечувати очевидні речі – політики, які перебувають при владі, нерідко використовують сам факт перебування країни в стані затяжного конфлікту для виправдання власних проблем, і корупція цілком може спостерігатися у військовій сфері, як і в будь-який іншій. Але головна проблема полягає в очевидному нерозумінні великою частиною українського суспільства – і Володимир Зеленський є яскравим представником цього уявлення про реальність – того, чому взагалі почався конфлікт на Донбасі та якою є мета президента Росії Владіміра Путіна.

Причина цього нерозуміння перш за все в тому, що в останні три десятиліття Україна і Росія розвивалися по-різному насамперед з точки зору уявлення еліти й суспільства перспектив власної державності. Українців у цьому сенсі об’єднує спільне розуміння того, що Українська держава має право на існування. А роз’єднує – розуміння того, як ця держава повинна розвиватися. Частина українських громадян – і їх з роками стає все більше – впевнена у європейському векторі розвитку країни. Частина – і цих людей стає все менше, особливо після 2014 року – вважає, що майбутнє Української держави в єднанні з Росією та іншими сусідами по колишньому Радянському Союзу. І, нарешті, чимало людей, які не проти європейського вибору, але впевнені, що і з Москвою вдасться домовитися – ну справді, не може ж бути потрібна Путіну ця війна!

Владіміру Путіну справді потрібна не війна. Йому потрібна Україна. Потрібна саме тому, що за роки після проголошення незалежності Української РСР російська еліта – а слідом за нею і громадяни – стали сприймати Росію як природного спадкоємця вже не радянської, а дореволюційної Росії, отже, українські й білоруські землі – як невіддільну частину цієї Росії, а українців і білорусів як частину російського народу – «русского міра». Тому план Путіна – це досить логічний і зрозумілий план відродження старої держави. Перший його етап – анексія Криму як території, яка сприймається російською громадською думкою як «природна російська земля» і на якій проживає російська етнічна більшість. Другий етап – встановлення контролю над сходом України, над землями, які, за словами Володимира Путіна, «подаровані Українській РСР більшовиками». Повний перелік цих територій наведено у виступі російського президента на церемонії, присвяченій приєднанню Республіки Крим і Севастополя до Російської Федерації. І, нарешті, третій етап – встановлення контролю над рештою української території, можливо без західних областей, які увійшли до складу Української РСР після 1939 року. Другий етап поки що зупинився на контролі над частиною території Донецької та Луганської областей. Але це не означає, що до нього не повернуться в разі нової дестабілізації ситуації в Україні або якщо російський президент не вирішить почати чергову спеціальну операцію «з примусу до миру».

На практиці це означає, що з Владіміром Путіним не зможе домовитися жоден український президент, тому що український президент зобов’язаний відстоювати український суверенітет, а для Путіна Україна просто бунтівна провінція. Але одночасно жоден український президент не зможе повірити у справжні цілі Кремля тому, що для нього Україна – будь-яка, європейська або проросійська – уже константа, а для Путіна лише тимчасове державне утворення на споконвічній російській землі.

Чи існує з цієї наперед тупикової ситуації вихід? Так, очевидно. Україні потрібно захистити свою державність до моменту, поки в Росії не усвідомлять, що українське питання справді є закритим й Україна ніколи не буде більше частиною Російської держави. І природною гарантією захисту українського суверенітету є європейська та євроатлантична інтеграція України – ось чому в Росії завжди так люто виступали проти наближення України до НАТО й чому намагалися зірвати підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС. Україна в НАТО та ЄС для Росії – це вже «відрізана скиба», на відкрите протистояння з НАТО, на спробу знищити державність країни як члена Євросоюзу в Кремлі не підуть навіть за Путіна.

І ось тут ми наближаємося до пошуку відповіді на найскладніше питання: як країні, саме виживання якої залежить від вступу до НАТО, приєднатися до союзу без розв’язання проблеми територіальної цілісності. При тому що Росія, яка і здійснює замах на цю територіальну цілісність, зробить усе для продовження конфлікту саме для того, щоб Україна не змогла вступити до НАТО. І така ж проблема – але в більш віддаленій перспективі – може виникнути й у разі початку переговорів про вступ України в ЄС, хоча в цьому випадку можна й згадати про досвід Кіпру, який приєднався до союзу без своєї північної частини.

Отже, визнаємо, що на сьогодні це справді зачароване коло, навіть якщо Україна успішно виконає всі умови євроатлантичної та європейської інтеграції. Але якщо ми хочемо цієї інтеграції України і – головне – якщо ми не хочемо нової великої війни на сході Європи, нам спільними зусиллями доведеться це коло розірвати.

Віталій Портников