Постав на паузу!

«Свобода має ім’я.

І це ім’я – Україна.

І український прапор сьогодні є прапором свободи»

Урсула фон дер Ляєн

Усе частіше українці чують пропозицію пожертвувати своїми територіями, поступившись Росії заради миру в Європі. Ці пропозиції часто надходять від крайнього лівого та крайнього правого політичного спектра, незважаючи на те, що жоден із цих політиків ніколи не був в Україні й тому навряд чи може зрозуміти реальність поточної ситуації.

Водночас українську культуру звинувачують у надто антиросійських і націоналістичних настроях. Здається, є величезна лакуна в розумінні того, як українська культура дає змогу мільйонам українців пережити продовження звірств і жахів російської окупації. Українська культура породжує величезну стійкість і жагу жити, перемагати, творити. Безперечно, українська культура, український народ й українська влада тісно пов’язані одне з одним. Вони перебувають у симбіотичних стосунках, де кожен як отримує, так і віддає, навіть якщо це іноді відбувається у формі різкої критики або вимог ставати кращими.

Зважаючи на це, я хотів би повернутися до питання подвійних стандартів у російсько-українській війні. У книзі «Розмови з українцями. Погляд зі сторони» Олександра Фонтейна я знайшов цікаве твердження: «Я розумію, що те, що я написав, буде розкритиковане. Хочу пояснити, що будь-який негативний коментар щодо Російської Федерації аж ніяк не є критикою росіян як народу». Коли Російську Федерацію відокремлюють від її народу, який, урешті-решт, побудував і сконструював режим Путіна, живив його корупцію та пішов шляхом авторитаризму, уся відповідальність знімається зі справжніх виконавців – народу Росії. Крім того, це розрізнення також приховує реальну небезпеку. Культура, яку використовують як зброю, вбиває так само ефективно, як і високоточна гвинтівка. Щоразу, коли російську культуру пояснюють як приклад «таємничої російської душі», це завдає незворотної шкоди простору, в якому ми живемо. Це сіє зерно сумніву: якщо Росія справді така могутня, то як її можна перемогти? Таке твердження також використовується для виправдання імперіалістичної, геноцидної поведінки щодо сусідів. Зрештою, це спотворює і може навіть знищити наше відчуття орієнтації в реальності. Якийсь час тому український історик Ярослав Грицак сказав у коментарі порталу Ukraïner, що в перші дні повномасштабного російського вторгнення в Україну він отримав повідомлення від колеги-професора, який свого часу закохався в російську культуру, почувши перші ноти музичних творів Чайковського. І закохався так сильно, що навіть зробив російську культуру предметом своїх досліджень. У повідомлені, адресованому Ярославу Грицаку, було написано: «Сподіваюся, Путін скоро вас завоює і все знову налагодиться». Ярослав Грицак зазначив, що його колега-науковець не розуміє, що російська культура – це щось погане. Для людей, які ніколи не стикалися з російською чи радянською окупацією, слова професора Грицака можуть здатися жорсткими. Проте пан Грицак не самотній у своїх інтерпретаціях і почуттях до російської культури. Це дуже поширений патерн серед східноєвропейців, особливо українців, які постраждали від російської та радянської окупації або режимів, нав’язаних Росією. Жертви часто переживали культурне гноблення й лінгвоцид чи геноцид, як-от Голодомор 1932-1933 років. Царська, радянська чи нинішня російська культура викликає в українців огиду чи навіть ненависть. Смертоносні постріли російської культури, на які часто не звертають уваги, можна проілюструвати трьома всесвітньо відомими російськими поетами, письменниками та есеїстами: Булгаковим, Солженіциним та Бродським. І, на жаль, прикладів набагато більше. Російська культура розвивалася під час царського, а згодом червоного терору, періоду, який характеризувався масовими вбивствами офіцерів української розвідки й винищенням української еліти, процесом, який тривав аж до розпаду СРСР.

Усіх трьох письменників об’єднує величезний українофобський наратив, але жодного з них не «скасували» в культурному плані. Булгаков у «Білій гвардії», «Записках про Київ», «Днях Турбіних» пише, що українська мова огидна і що це просто вигадана мова неосвічених людей. Крім того, він стверджує, що українська незалежність була просто історичною помилкою. Загалом він хоче, щоб «божевілля» українізації та державотворення якомога швидше припинилося і для відбудови Російської імперії було зроблено все можливе.

Солженіцин, лауреат Нобелівської премії, має більш ретельну стратегію, й у своїх есе «Відновлення Росії» він наводить численні натяки, виступаючи проти незалежності України. Він висловлює свою думку про те, що українізація 1920-х років була величезною помилкою і що українська мова була створена Австро-Угорською імперією та німцями як зброя проти «великої Росії». Також Солженіцин серйозно ставить під сумнів територіальну цілісність України. Він би радше поділив Україну на кілька частин, а ще краще – просто включив її до складу «великої російської землі». Ще страшніше стає, коли нобелівський лауреат говорить про так званий український сепаратизм і виправдовує злочини проти України превентивними діями з боку Росії.

І, зрештою, Бродський. На вечорі Бродського в Центрі єврейської громади в Пало-Альто 30 жовтня 1992 року, Бродський читає вірш «Щодо незалежності України», у якому він спочатку висміює українців як неосвічених і недалеких селян, а потім продовжує: «З Богом, орли, козаки, гетьмани, наглядачі! Лиш коли доведеться й вам умирати, буйволи,

белькотатимете ви, шкребучи край матраца, рядки Алєксандра [Пушкіна], а не брехню Тараса [Шевченка]».

Слова цих письменників демонструють сильний імперський шовінізм, прикритий гарним фасадом російської культури. Якщо культура, уряд і люди чітко розділені один від одного, причинно-наслідковий зв’язок стає розмитим і менш зрозумілим для сторонніх. Коли картина розмита, російське вторгнення в Україну може стати великою несподіванкою, але це не так. Усі слова російських письменників та еліт, які вони десятиліттями проговорювали російському народу, мали прямий вплив на сьогоднішню ситуацію. Війна Росії проти України була побудована на культурному шовінізмі, неповазі й огиді до українського народу. Це було ідеальне поєднання для початку війни у 2014 році й повномасштабного вторгнення через вісім років.

Демонізація інших витікає безпосередньо з російського культурного коду. Як наслідок – сумнозвісне гноблення, дегуманізація та знущання з боку Росії над націями в межах її орбіти призвели до масштабних повалень радянських і російських пам’ятників, таких як статуї Леніна та інших діячів, у країнах Балтії. Декомунізація в Польщі відбулася одразу після відновлення незалежності й обрання нового демократичного уряду. «Ленінопад» в Україні під час Революції Гідності був відкритим протестом. Багато забутих радянських кладовищ і меморіалів у Чехії, Словаччині, Болгарії та Румунії також будуть декомунізовані.

На мій погляд, це лише початок руху за «скасування» російської культури. Тепер весь світ бачить мерзенні вчинки російських солдатів в Україні. Шаблон той самий: різанина в Бучі, Ірпені, Оленівці, Ізюмі, а ми ще не знаємо, що відбувається на досі окупованих територіях – катування мирного населення, масове зґвалтування українських жінок, публічна кастрація українських військових. Хто в цьому винен?

На мою думку, відповідь однозначна: росіяни, російський уряд і російська культура разом. Польська співачка Марія Пешек найкраще описує ситуацію у своїй пісні «Сучасний Голокост»: «Тому що Гітлер чи Сталін – це не єдине зло, зло є в кожному, ми створюємо зло самі, бо Путін або Бен Ладен – це не єдине зло, ви ж теж маєте вдома гвинтівку». Результати російських культурних процесів тепер очевидні – панування терору й війна терору.

Ми, українці, мали нещастя зіткнутися з російським терором і маємо право скористатися цим досвідом та дати пораду решті. Людство може або залишитися сліпим до використання російської культури як зброї або завдати їй смертельного удару та скасувати російську культуру на якомога довший термін. Це дасть час і простір для відкриття великих творів чеської, польської, української, литовської, латвійської та естонської культур.

На завершення хотілося б процитувати одного мого відважного німецького друга, доктора філософії: «Росія виявилася недостойною мати будь-які пам’ятники в будь-якій країні».

Данило Полілуєв-Шмідт