Почати з нуля: бізнес-історії вимушених переселенців

Бізнес говорить мовою цифр. Життя говорить мовою людських історій, зокрема й історій вимушено переселених осіб. В останні роки у світі відбулися тектонічні зрушення у сфері вимушеного переміщення. За даними УВКБ ООН, Агентства ООН у справах біженців, сьогодні кількість вимушено переміщених осіб (ВПО) близька за розмірами до населення таких держав як Колумбія чи Іспанія, Південна Африка чи Південна Корея (близько 40-50 млн людей). За межами найбільш критичного регіону – Близького Сходу (а це Ємен, Ірак, Сирія) – до списку країн із найбільшою кількістю внутрішніх переселенців потрапила й Україна.

Станом на 6.07.2021, за інформацією Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, в Україні взято на облік 1 473 650 переселенців із тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим. Найбільша динаміка реєстрації ВПО була у 2015 році (до 942 тис. осіб). Це лише зареєстровані переселенці. Реальна кількість таких людей може бути вищою.

Як відзначають у «Благодійному фонді «Восток SOS», схвалена у 2016 році «Концепція Державної цільової програми відновлення та розбудови миру у східних регіонах України» не розв’язує багатьох проблем ВПО, серед яких: реалізація права участі у виборах, реалізація права на безоплатне тимчасове проживання, регулювання пересування людей через лінію зіткнення, компенсація вартості зруйнованого житла чи майна. При цьому держава виплатила переселенцям 252,5 млн грн матеріальної допомоги для покриття витрат на проживання та оплату житлово-комунальних послуг (червень 2021).

Другою за значущістю проблемою для ВПО, після отримання власного житла, є проблема зайнятості. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), «зайнятість − це ключова проблема для переселенців, адже лише 35% людей, які переселилися, знайшли роботу на новому місці. Найменше проблем із працевлаштуванням мали люди, підприємства яких були повністю централізовано перевезені на підконтрольні Україні території (банки, великі торговельні мережі, навчальні чи медичні заклади)». За інформацією МОМ, від початку окупації АР Крим та проведення АТО за допомогою у працевлаштуванні звернулися 69,6 тис. осіб. При цьому було працевлаштовано менш ніж 30% переселенців. У червні 2020 року частка зайнятих ВПО становила 46% серед усіх опитаних респондентів МОМ. З цих 46% зайнятих ВПО 2% були самозайняті особи або підприємці.

Із зони тимчасової окупації виїхала найбільш активна, високоосвічена та кваліфікована частка працездатних, які при переселенні розраховували не лише на державу, але й на власні сили. Саме вони не сиділи склавши руки, а часто, скориставшись грантовою підтримкою, починали власну справу. А тепер можуть ділитися вже й власним підприємницьким досвідом.

Так, як це зробив Олег Божко, 48 років. У грудні 2014 року разом із родиною він покинув окупований Алчевськ (Луганська область) та перебрався в селище під Києвом. Справою його життя були ландшафтний дизайн та озеленення. Переїзд припав на несезонний грудень, кілька тижнів довелося сидіти без роботи. Витримати час без доходів допомогли власні заощадження та невеличка матеріальна винагорода за допомогу в переїзді іншим родинам переселенців з Алчевська на Київщину. Уже в січні 2015 року Олег почав «патрулювати» довколишні села в пошуках замовлень, пропонувати власні послуги із зимової обрізки садів. Після першої тиші поступово стали надходити дзвінки.

Олег почав виконувати замовлення з обрізки, посадки, а згодом і комплексного озеленення будинків та садів. Головним інструментом маркетингу цього бізнесу на той час було (і залишається зараз) так зване «людське радіо» – рекомендації вдячних клієнтів. До переїзду в Олега працювали 4 робітників з озеленення, які з початком воєнних дій звільнилися.

За грантами чоловік не звертався жодного разу, повністю в розбудові своєї малої справи розраховуючи на власні сили, попит на ландшафтні послуги та бізнесову удачу на новому місці. Навіть сплатив у повному обсязі безнадійний податковий борг, який можна було списати через початок проведення АТО на сході України.

Перші 4 роки Олег працював самостійно. Під його садівницьким доглядом були садиби усього 5 клієнтів. Це приносило щомісяця дохід у 10 тис. грн. Але з розширенням кількості клієнтів постало питання залучення працівників. «І тут я відразу згадав про молодих хлопців з Алчевська, які ще, можливо, залишилися там. Для мене було принциповим спробувати витягнути з окупації ще хоча б кілька молодих людей, які народилися в незалежній Україні і для яких окупація стала шоком. Мені вдалося перевезти та запросити на роботу кількох хлопців з Алчевська. Вірю, що мій малий бізнес став для них свого роду трампліном у кар’єрі, а українські паспорти не просто папірцем», – скромно констатує вже киянин Божко. Олег уважає себе не стільки бізнесменом, скільки самозайнятою особою, яка за будь-яких умов знайде собі справу, що прогодує та забезпечить. Свій досвід називає таким собі запізнілим іспитом на людяність, на спроможність почати з нуля та на власну ідентичність. За ці роки Олег лише раз ризикнув поїхати до батьків, які залишилися в окупованому Алчевську. Колись, ще до виїзду влітку 2014 року, його викликала на допит адміністрація самопроголошеної «ЛНР» через випадок, коли в його офісі переховувалися журналісти видання «Українська правда» під час боїв за Дебальцеве. Таких зустрічей Олег більше не хотів, тому залишив минуле в минулому й переїхав.

«Я зайвий раз переконався, що почати свій рослинницький бізнес я можу будь-де. Ну, на Марсі чи Місяці не можу, хіба що», – жартує підприємець.

Зараз дохід родини Олега від сімейної справи з промовистою назвою «Green Terra» сягнув позначки в 40 тис. грн без урахування заробітної платні найманих фахівців та податкових платежів. Олег більше переймається не масштабуванням бізнесу як таким, а тим, щоб послуги клієнтам було надано якісно та вчасно. «Не захоплюйтеся занадто історіями чужого, малого чи великого успіху. Завжди зважуйте власні сили та можливості перед тим, як почати справу. Налаштуйтеся на труднощі. Таке налаштування дозволить сприймати їх легше», – радить початківцям Божко.

Найбільшу кількість грантових програм для ВПО в Україні було реалізовано саме за підтримки МОМ та її територіальних представництв у регіонах України. Пік отримання грантів припав на 2015-2016 роки. З власного досвіду про це розповідає Світлана Олєйникова, 41 рік, керівник ГО «Міжнародна агенція змін». Влітку 2014 року ця жінка покинула не тільки окупований рідний Торез (2016 року перейменований у Чистякове, Донецька область), але й кілька успішних бізнесів, зокрема мінішколу англійської мови.

У Києві з липня 2014 року вона почала працювати в Crimea SOS – громадській правозахисній організації, що надає соціальну та інтеграційну підтримку ВПО. Саме Світлана в ті буремні часи стояла біля джерел «грантового» руху для підприємців з окупованих територій – допомагала отримати фінансову допомогу на розвиток власного бізнесу в рамках діяльності Crimea SOS. Досвід у фандрейзингу як способу залучення фінансових та інших ресурсів до бізнес-проєктів Світлана набула ще до початку окупації через підтримку власної громади, де вона допомогла стартувати 150 мінібізнесам. Пізніше цей досвід та власне глибоке опанування фандрейзингу вже в Києві вилилися у кілька власних бізнес-напрямків: консалтингова допомога та навчання щодо отримання грантового фінансування Synergy development consulting, онлайн навчальна гра з фандрейзингу TM Funds hunter та освітня академія фандрейзингу Synergy academy, що також працює онлайн. Зокрема, навчальна гра з фандрейзингу, яка побачила світ у 2020 році, стала першим власним продуктом Світлани та її команди після кількох років наполегливої роботи в Києві.

Світлана не розглядала роботу найманим працівником, оскільки, зі слів бізнесвумен, «підприємець не може бути ніким іншим, окрім як бути підприємцем». Правда, були певні побоювання, що в просунутому Києві її досвід та знання з фандрейзингу не стануть у пригоді. Але замовлення на консультування, як правильно подати грантову заявку, посипалися одне за одним. Довелося виводити приватні консультації на рівень бізнес-проєкту та набирати команди. Зараз у проєктах Світлани працюють 50 фахівців, а середньомісячний обіг компаній складає від 500 000 грн. Якихось особливих труднощів при адаптації на новому місці наша героїня не відчувала, бо поринула у звичну для себе тему. Тугу за рідними місцями Світлана намагається перекрити підприємницьким трудоголізмом. Навіть напівжартома каже, що підприємцями стають, коли готові працювати на власний успіх вдвічі більше за стандартні 24 години. Найкращими порадами підприємцям уважає «не боятися брати відповідальність за себе та за інших, бути готовим до майже постійних труднощів, не опускати руки, ніколи не починати справу без бізнес-плану і тверезого розуміння, у якому напрямку ти рухаєшся». Пані Олєйникова стверджує, що наразі кількість та якість грантової допомоги на розвиток бізнесу активних підприємців з-поміж ВПО суттєво зменшилася, на відміну від перших 3 років із початку окупації. Можливо, не вистачає інформаційної підтримки того факту, що це все ще потрібно і люди потребують ресурсів як ніколи раніше. Можливо, це природний спад інтересу грантодавців. Утім, щоб про потребу в грантах не забували, Світлана «для душі» керує ГО «Міжнародна агенція змін», яка також проводить тренінги з фандрейзингу та навчання. Враховуючи той факт, що грантових можливостей стало більше, особливо після набуття чинності Угоди про Асоціацію з ЄС у 2017 році, тільки треба вміти їх бачити. Є гранти і на старт та соціалізацію бізнесу, є гранти й на розвиток бізнесу через 5 років після старту. Головне – знайти свій бізнес-шлях і свій грант.

Деякі ВПО продовжили справу, якою займалися до війни. Але є серед ВПО справжні початківці в бізнесі, для яких нове підприємництво вже встигло стати справою життя. Марина та Олександр Блонські, 40 та 33 років, тепер є власниками Садиби родини Блонських – крафтового виробництва сирів та козиної ферми. До 2014 року в них було життя в Луганську, «дім-сім’я-робота в ресторані». І мови не було про крафт, бізнес, фермерство, сироваріння чи від’їзд із Луганська. Як і в історіях інших ВПО, Блонські наприкінці 2014 року покинули окуповане місто та переїхали до батьків Марини в село на Луганщині – пересидіти обстріли, перечекати, діждатися повернення. Сподіваючись на швидке закінчення війни, за рік «проїли» заощаджені раніше кошти. Олександр вчасно підкинув ідею купувати в сусідів свіже молоко й варити молоді сири буквально на кухні. Але для молодої сім’ї вимушеного підробітку було замало. І серед тисячі ідей, як владнати своє життя (їхати за кордон чи йти шукати роботу), ідея власного маєтку в селі та власної сироварні перемогла. Так у житті луганської родини з’явилося село Вовнянка Миргородського району на Полтавщині.

Для 2015 року варіння сирів із козячого молока і взагалі тема виготовлення крафтових продуктів як прибутковий бізнес були новими. Козяче молоко для виготовлення необхідної «продажної» кількості сиру видобували майже як корисні копалини по всіх сусідніх селах та садибах. А потім Олександр привіз першу кізоньку, пізніше – ще одну. Разом училися і кіз вирощувати, і сир варити. Базові знання Олександр мав завдяки фаху технолога харчової промисловості. Також допоміг досвід варіння бринзи в ресторані друга-грузина. А вже власні експерименти з молоком та часом витримки сирів привели до створення власної авторської лінійки. Поїхати кудись фундаментально навчатися сироваріння чи фермерства фізично не було часу. Тому практичні бізнес-знання здобували, занурившись у реальний бізнес-процес. Офіційно сам бізнес включно з купівлею першого обладнання та меблів вдалося запустити завдяки першому гранту в сумі 6400 євро. Наступні гранти дозволили і поголів’я збільшити, і професійне сироварне обладнання купити. Навіть побудувати єдиний в Україні двоповерховий сирний температурний льох. Місцеві мешканці зустріли нову родину й новий бізнес із розумінням, допомагали. Питання з виділенням ділянки під випас із селищною радою вирішити не вдалося, тому Блонські купили порожню ділянку навпроти свого будинку «під ферму» та кіз. Наразі цих присадибних земель уже не вистачає для випасу й заготівлі кормів, а ще Блонські не мають паю. Тому корми купують, і це значний мінус.

«До того, як стати визнаним сироваром, не бійтеся почати варити свій перший сир на кухні та просто спробуйте його продати. Так би мовити, перевірити романтику сироваріння практикою бізнесу. Починайте з малого. Важливо не тільки зробити якісний продукт, важливо навчитися його продавати», – радить початківцям Олександр Блонський. Перші замовлення до сироварів прийшли з мережі Фейсбук, зокрема від таких же переміщених осіб, як вони. А вже останні 3-4 роки замовниками стали і місцеві миргородці. Ну а перша популярність до сирів та їхніх авторів прийшла й завдяки репортажам журналістів відомих українських телеканалів (Інтер, ICTV, Центральний, Україна тощо). У 2020 році з’явився YouTube ролик популярного проєкту Ukrainer. Перші кілька років замовникам доводилося чекати на свої сири місяцями. «Сирообіг» зріс у 2016-2019 році з 80 кг до 200 кг на місяць. Середньомісячний дохід від продажу коливався у 2019 році в межах 50 тис. грн. Правда, потім ковідні часи позбавили участі в офлайн-ярмарках, змушували людей заощаджувати на крафтових продуктах, тому зменшилися і продажі. Зараз у Блонських працюють 2 помічниці для догляду та доїння кіз. Олександр контролює всі процеси на фермі, займається заготівлею кормів. Молока власного виробництва не вистачає, тож Олександр ще й шукає додаткових постачальників сировини для виготовлення сиру. Марина ж опікується продажами, комунікацією та маркетингом продукту, подає заявки на гранти, приймає гостей садиби з екскурсіями та сирними дегустаціями.

«Конкуренція в крафтовому сироварінні зростає. Ми ж знайшли своє, авторське, намагаємося його втримати. Готуємо наш сир максимально натуральним – молоко, сіль, фермент та різна часова витримка. Нуль штучного. Ми не намагаємося «стати на конвеєр» і потрапити у великі магазини, хоча всі необхідні експлуатаційні дозволи маємо. Ми просто хочемо робити настільки крутий та свіжий сир, щоб він просто не встигав доходити до магазину, а розходився прямо з льоху. У нас є плани на розвиток ферми, садиби як осередку для гастро- та екотуризму, є амбіції на масштабування, розширення лінійки, реєстрацію власної марки. Тому ми активно перебуваємо в пошуку інвесторів і серйозно розглядаємо адекватні пропозиції», – ділиться планами Марина. Відтепер ферма – їхній стиль життя.

Інша наша героїня з-поміж ВПО – Олена Мялук, 46 років. Вона покинула Донецьк у липні 2014 року, маючи на руках 3-х дітей: 13 років, 2 років та ще 1-місячну крихітку. Через окупацію свідомій українці довелося залишити не тільки власний будинок, а ще й закрити невеликий власний бізнес – магазин жіночої білизни. Яким би сильним не було бажання буквально триматися своєї землі, страх за долю дітей, особливо з початком обстрілів, пересилив. Зібрали тільки літні речі й документи.

Місцем вимушеного переселення стало містечко Козятин на Вінниччині. Їхали на «трошки». Перші місяці постійним колом спілкування Олени були лише її діти, вона в них просто поринула. За її надточним розкладом дитячого життя – сном, прогулянками та казками за графіком – сусіди в Козятині звіряли годинники. Мабуть, саме так у нас спрацьовує компенсаторна здатність мозку – створити певний порядок довкола себе замість хаосу в голові від вимушеного переїзду, стресу та невідомості. До труднощів адаптації додалося й певне дистанціювання людей, їхня неприкрита обережність до переселенки з трьома дітьми, складнощі з пошуком орендованого житла. Щоб остаточно не втратити контроль над нервовою системою, прижитися на новому місці, яке стало домівкою, Олена вирішила відвідувати зустрічі для переміщених осіб для спілкування. Там їй підказали написати в організацію «Джерело надії» (Вінниця), яка допомогла отримати гранти вразливим категоріям населення та навчала підприємницькій діяльності. Тут і довелося згадати дещо призабуту першу професію – кравчиня-закрійниця. Отримавши перший базовий грант від МОМ на закупівлю обладнання в розмірі 2500 євро, Олена почала власну справу – відкрила мініцех із пошиття та ремонту одягу. Спочатку це були невеличкі замовлення з сайту rаbota.ua. Потім замовлення від сусідів. Але згодом у додаток до місцевих замовлень до Олени «прийшли» і корпоративні: від ресторанів, магазинів та кафе на пошиття фірмового одягу. Усього Олена отримала 3 гранти: два з них від МОМ на початок та розширення власного бізнесу, 1 грант – від USAID. Загальна сума грантів – 6500 євро. Отримані ресурси дозволили вижити, започаткувати власну справу, повністю укомплектувати цех та врешті «підняти» дітей. Олена 2 роки працювала майже 24 години на добу. Тому в штаті мінібізнесу пані Мялук з’явилися помічники. Додалася й онлайн-сторінка бізнесу на популярному маркетплейсі prom.ua. І власну торгову марку «LENELI» вдалося зареєструвати. Щомісячний обіг у 2019 році досяг позначки в 70-100 тис. грн. На жаль, у карантинні часи помічникам довелося звільнитися через брак достатньої кількості замовлень. Зараз до помічників Олена звертається лише у разі потреби. Головним своїм успіхом жінка вважає те, що саме постійно зайняті руки позбавили її смутку та депресії. Тепер вона точно вміє починати життя з нуля, навіть у 40 років, вміє планувати й мріяти. Досвід переселення та нового бізнесу додав справжнього драйву в мирне життя матері 3-х дітей. «Так, це малоприємний досвід, але саме він дав мені поштовх до нового. Інколи, дивлячись на стабільне життя людей у мирній Україні, я дякую, що саме в моєму житті знайшлося місце для бізнес-пригоди, для того, щоб знову знайти себе», – каже пані Олена. Звичайно, вона вдячна і за ту фінансову вудку у вигляді грантів і бізнес-знань, які вдалося отримати як ВПО. «Ніколи не оглядайся назад у минуле, навіть, якщо воно було добрим до тебе» – відтепер це девіз Олени Мялук, підприємниці та мами, яка знаходить час і для заглядання за обрії Козятина в пошуках та мріях про краще життя для своєї родини.

Інна Крупник – позаштатний журналіст, оглядач і копірайтер