EN
FR
DEУ будь-яких стосунках спершу все ідеально. Ось вона – з високими зарплатами, гарними дорогами, якісною медициною.
Це – Європа.
А яка вона, якщо придивитися краще? Ким є сучасна Європа для світу та України? Ключовий гравець світової політики чи згасаюча зірка без колишньої сили та впливу? Епіцентр прогресу з безліччю можливостей для розвитку чи фактор обмеження національних інтересів?
Щодватижні в подкасті “На дроті – Брюссель” ми обговорюємо три найважливіші теми європолітики та шукаємо відповіді на ці питання. Гайда знайомитись із Європою разом!
Сьогодні ми поговоримо про можливе перекроїння Балкан, Німеччину після Меркель та тонку грань між боротьбою з радикальним ісламізмом та ісламофобією.
Нумо до справ!
Можливе перекроєння Балкан
Перекроїмо Балкани: як “злитий” меморандум ЄС про зміну кордонів колишньої Югославії змусив занервувати лідерів регіону. Кому це цікаво та чи справді дійде до зміни кордонів?
Проте притримаймо коней та спершу розберімося з тим, що взагалі трапилося.
А трапилося ось що. Посеред квітня в словенські медіа просочився ніби-то меморандум про зміну кордонів на Балканах. За даними ЗМІ, автор цього документу – прем’єр-міністр Словенії Янез Янша, отримувач – президент Євроради Шарль Мішель.
Хоча політики заперечують факт існування такого меморандуму взагалі, анонімні джерела в Брюсселі різних медіа підтвердили його наявність, ба навіть додали, що даний документ отримав схвальні відгуки від декотрих топчиновників, зокрема, угорського прем’єра Орбана.
Відтак, тепер європейський інфопростір палає обговоренням можливого перекроїння кордонів в самій Європі.
Окей, можливо кордони й справді планують змінювати, але для цього потрібні вагомі причини, чи не так? Спитали це в Наталі Іщенко, керівниці проєкту “Балканський оглядач”.
“Насправді кордони колишньої Югославії, які зараз є кордонами республік нових країн, досі не є сталими. Тобто навіть між країнами, які є членами ЄС і НАТО є прикордонні суперечки. Конфлікти, які були в 90-х фактично досі є замороженими, вони не є вирішеними”.
Справді, річ у тім, що Західні Балкани, а це Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Північна Македонія, Албанія та напіввизнане Косово – території колишньої Соціалістичної Республіки Югославія.
Але з розвалом Радянського Союзу розвалюватися почала і Югославія, при чому не дуже мирно. Так регіон сколихнула серія воєн у 90-х: за десять років конфлікту загинуло понад 100 тисяч людей. Кордони новостворених держав – результат мирних домовленостей наприкінці цих воєн.
Однак, за словами Наталі Іщенко, кордони доволі крихкі, адже мали бути тимчасовими. Тому нині й говорять про їх перекроїння.
“Ці пропозиції щодо зміни кордонів з’явилися. І вони всі спрямовані на те, щоб остаточно вирішити ці застарілі заморожені конфлікти”.
Як пише редактор Financial Times у Європі Тоні Барбер, через невирішеність конфлікту всі Західні Балкани залишаються замороженою територією, вектор розвитку якої важко передбачити. Можливий же сценарій розв’язання – прийняття всіх країн до ЄС – зазнав краху.
Іщенко теж поділяє цю думку:
Євросоюз вважав, що поступова євроінтеграція, євроінтеграційне просування Боснії і Герцеговини змусить всі народи (сербів, хорватів, боснійців) об’єднатися навколо європейської перспективи. Але Євросоюз напевне бачить, що такого нічого не відбувається.
Ось ці чутки щодо планів вирішення застарілих конфліктів мають якесь підґрунтя. Тобто вони не виникли як суто вкид. Здається, що десь за зачиненими дверима пропозиції (може не такі, але подібні) обговорюються”.
То, ймовірно, про зміну кордонів на Західних Балканах справді йдеться. Та що конкретно пропонують?
“Злитий” документ пропонує розв’язати постюгославську проблему, створивши Великі Сербію, Албанію та Хорватію. Автори хочуть приєднати автономну Сербську республіку Боснії до Сербії, кантони Боснії з переважно хорватським населенням інтегрувати в Хорватію, а напіввизнане Косово об’єднати з Албанією.
Такий сценарій вплине на кордони п’яти з дев’яти держав регіону. Наталя Іщенко переконана, що ситуація доволі небезпечна.
“Будь-яка взагалі пропозиція щодо переписування прикордонних домовленостей, зміна кордонів країн на Балканах відразу викликає коментарі, що буде нова війна. Не буде дарма тримати Євросоюз свої війська в Боснії та Герцеговині, а НАТО тримати доволі такий великий контингент з підтримки миру сил в Косово”.
Підсумовуючи, чого чекати? Чи справді слід боятися зміни кордонів колишніх югославських республік? Чи буде війна за ці землі?
Офіційна реакція ЄС та США однозначна – про такі маніпуляції мова не йде. Дивна позиція, як на гравців, що планують найближчим часом законними методами перекроювати Західні Балкани, чи не так?
Відтак, навряд чи у найближчій перспективі про таке йтиметься. Та це не означає, що зацікавлені сторони перестануть ходити по кабінетах єврочиновників зі схожими пропозиціями, а в Брюсселі забудуть про євроінтеграційні сподівання регіону.
Адже проблема заморожена й рано чи пізно її слід буде вирішувати. І чим довше затягувати, тим більшою може бути ціна.
Німеччина після Меркель
Німеччина після Меркель: хто має найбільші шанси стати наступником, якою буде зовнішня та внутрішня політика Німеччини та що чекати Україні з приходом нового канцлера?
Парламентські вибори в Німеччині восени цього року пройдуть під пильною увагою всього світу, адже цього разу на державу з найпотужнішою економікою в ЄС чекає зміна влади. Ангела Меркель очолює уряд країни ще з 2005-го року. Та після майже 16-тирічного правління, канцлерка заявила, що балотуватися на наступний термін не буде.
Відтак три головні партії Німеччини визначилися з кандидатами у канцлери. Блок ХДС, що вже 16 років поспіль керує країною, висуває прем’єр-міністра Північного Рейну-Вестфалії Арміна Лашета. Їхній коаліційний партнер “Соціал-демократи” – чинного міністра фінансів Олафа Шольца. Проте опитування показують, що найбільшу підтримку німців у “канцлерській трійці” має представниця партії “Зелених” – Анналена Бербок. За жінку проголосували б аж 30% громадян, тоді як за Шольца – 20%, а за кандидата від поки що головної партії Німеччини – всього 18%.
То хто ж найімовірніше виграє вибори вже цієї осені? Наукова співробітниця Інституту європейської політики у Берліні Людмила Мельник переконана, що все-таки найбільше шансів мають Лашет та Бербок. Шольц хоча і є ще одним кандидатом, та шанси на виграш має однозначно менші. У той час авторитетність Лашена у передвиборчих перегонах підриває концентрація уваги саме на збереженні монолітності партії, а не на самій кампанії.
“Якщо підсумовувати, то насправді на цей момент важко передбачити чи виграє Армін Лашет, чи він зможе стати канцлером Німеччини, чи все ж таки це буде Анналена Бербок”.
Якщо найбільш ймовірними кандидатами на виграш є Лашет на Бербок, то що ж чекатиме на Німеччину у внутрішній та зовнішній політиці у разі їхньої перемоги? У внутрішній політиці очікується однозначне посилення курсу на захист навколишнього середовища. Минулого тижня Конституційний суд вже зобов’язав Німеччину посилено захищати навколишнє середовище. Ба більше, є вимога до 2026 року не виробляти жодних парникових газів на території Німеччини.
“Тобто навіть попри те, яку підтримку отримає партія “Зелених”, цей курс на захист навколишнього середовища буде посилений”.
Щодо зовнішньої політики, то зараз ведуться дискусії про створення європейської армії, і за це найбільше виступає саме Бербок. Також новий розвиток отримають відносини із країнами “Східного партнерства”. У програмі партії “Зелених” прописано, що такі країни повинні отримати перспективу членства в ЄС.
“Враховуючи те, що в Німеччині є така певна така спадковість зовнішньої політики, я припускаю, що вона і далі буде продовжена”.
Зі зміною політики Німеччини розібралися, та яким буде ставлення до України у разі виграшу представників від “Зелених” чи від ХДС? Людмила Мельник наголошує, що навіть зараз двосторонні відносини між Німеччиною та Україною є досить позитивними. Тому для України буде вигідно сфокусувати сили на розбудові інституційних відносин з Німеччиною.
“Якщо знову ж таки до влади прийдуть “Зелені”, то я думаю, що тут підніметься питання про членство України в ЄС”.
Тож поки маємо двох основних кандидатів на крісло канцлера Німеччини: Арміна Лашета та Анналену Бербок. А також досить позитивні прогнози у разі їх виграшу: Німеччина і надалі залишатиметься однією з найвпливовіших країн у Європі.
Тонка грань між боротьбою з радикальним ісламізмом та ісламофобією
Боротьба з ісламістським релігійним тероризмом у Європі все частіше викликає невдоволення у мусульман. Правозахисники ж б’ють на сполох: мовляв, намагання викорінити ісламістський тероризм перетворилися в ісламофобію. Якими є підстави подібних звинувачень та чи доцільні вони?
Почнемо з бекґраунду: минулого року низка терактів сколихнула Європу, зокрема, Австрію та Францію. Детальніше аналізували події у Відні та Парижі ми в попередніх випусках подкасту #пройди_світ.
Якщо коротко, то організували ті теракти ісламісти, тож президент Франції Макрон та канцлер Австрії Себастьян Курц заговорили про потребу створення спільного європейського фронту в боротьбі з ісламським екстремізмом.
“Це пов’язано з тим, що імміграційне питання і питання етнічного різноманіття у Франції в останні роки стало дуже політизованим, і після 2014 року, коли Європа пережила те, що називають “міграційною кризою” у франції це стало одним з топпитань національної політики”, – каже наш перший експерт Ілія Куса, аналітик Українського інституту майбутнього.
Поштовхом до свіжих дискусій на цю тему стали недавні події у Франції. Річ у тім, що уряд Макрона оприлюднив плани щодо нового антитерористичного законодавства: воно дозволить владі більш систематично контролювати поведінку в Інтернеті людей, які мають доступ до екстремістського контенту. Про різні види боротьби з “цифровим тероризмом” у Європі ми вже розповідали в третьому випуску подкасту “На дроті – Брюссель”.
Макрон не приховував того, що Франція – держава секулярна, коли в країні спалахнув конфлікт щодо карикатур на пророка Мухаммада. Йому навіть вдалося примиритися з частиною місцевих мусульман, які підписали “Хартію республіканських цінностей”, де визнали Францію державою світських цінностей.
“Та ж владна партія Макрона, особливо напередодні наступних виборів, дуже хоче показати, що вони цим займаються, і перехопити це питання у правих радикалів та консерваторів, які сьогодні складають йому найбільшу опозицію”, – додає Куса.
Та поза межами країни справи кепські: у Лівії, Бангладеші, Палестині, Сирії та інших країнах, починаючи з жовтня минулого року, пройшла низка антифранцузьких протестів. Вони також відбуваються і в Пакистані, а Ердоган назвав Макрона “людиною, якій потрібна психологічна допомога” через нерозуміння принципу свободи віросповідання та оголосив торговельну війну французам.
Там Макрона критикують за наміри прийняти закон про боротьбу з радикальним екстремізмом – адже, як зазначає пан Ілія:
“Це дозволяє різним правоохоронним органам проводити поліційні рейди в храмах та мечетях, затримувати людей на допити, надавати ширші повноваження стеження за людьми та мусульманською громадою, закриття різних мусульманських організацій, яких можуть підозрювати в екстремізмі, або фінансуванні тероризму, або зв’язках з терористичними структурами.
У Франції питання дискримінації і стосунків між мусульманами та немусульманами – це питання не так про права, як більше про саму Францію та її самоідентифікацію, яка в останні роки переживає серйозну кризу”.
Чому так відбувається? Тут нам допоможе розібратися Роман Назаренко, керівник проєктів та програм Інституту релігії та суспільства УКУ та експерт з міжрелігійного діалогу.
“Хочу пригадати термін, який Едвард Саїд запропонував, здається, у 80-х роках, що називається орієнталізм. Це про те, що “західна” людина дивиться на Схід своїми очима, і зображує цей Схід саме таким, яким вона собі його уявляє.
Тут треба розуміти, що є іслам як такий зі своєю концепцією, світоглядною парадигмою. Мова йде про моральні настанови, про принципи взаємодії з іншими людьми, зокрема, з Людьми Писання – тобто з християнами та юдеями, яких у Європі багато. А я є якби групи радикально налаштованих мусульман: вони стовідсотково маргінальні, і їх зовсім мало в ісламському світі.
Якщо є в мусульманському світі якісь радикальні прояви, то це в першу чергу справа самих мусульман. Вони повинні самі зсередини викорінювати оці всі настрої”.
Повертаючись до теми дискримінації мусульман, обидва експерти наголошують на неоднозначності дискусій.
“У Швеції були інциденти, коли спалювали табори біженців, або центри тимчасового розміщення людей. В Австрії дуже серйозна дискусія точилася, особливо після приходу до влади правоконсервативної коаліції Себастьяна Курца, про те чи забороняти, чи не забороняти хіджаб й інші атрибути мусульманського релігійного одягу”, – нагадує пан Ілія.
Та навіть з хіджабом не все так просто
“Це є символ свободи для жінок, бо пророк Мухаммад вирівняв права чоловіка та жінки, тобто до приходу ісламу дуже часто в арабських кочових племенах жінка мала гірший статус від чоловіка. Якщо цього не знати та дивитися очима європейськими, то виглядає, ніби це пригноблення”, – каже пан Роман
То які перспективи розвитку цієї проблеми в Євросоюзі та як він береться за їх вирішення?
“Якогось ефективного варіанту, який би всіх влаштовував, немає”.
Я так розумію, що в останні роки Європейський Союз вирішив віддати ці питання національним органам – тобто “вирішуйте, як хочете.
Тут ми переходимо до вічної дискусії про те, чи можна приносити в жертву права людини заради національної безпеки”.
Ісламська парадигма мислення не піддається витісненню. Саме тому сирійці, умовно кажучи, які приїжджають в Європу, не стануть на наступний день німцями”, – каже Куса
“Найбільша зброя проти різного роду стереотипів, або різного роду уявлень чи викривлених уявлень про ту чи іншу релігію – це є просвітництво.
Як підсумок – це має бути рух із двох сторін
Європа, скажемо так, жила в страху стосовно ісламського тероризму, ісламської навали і все решта. Але зараз пандемія вийшла на перше коло і я не чую жодних проявів цього страху перед ісламом. Тобто засоби масової інформації з перших шпальт ці теми позабирали. Питання: “Чому?” Ну, це комусь вигідно”, – додає наприкінці пан Роман.
Над випуском працювали:
Журналісти: Данило Карпа, Мар’яна Гуменна, Христина Дмитришин
Редактор: Данило Карпа
Звукорежисер: Дмитро Копильців
Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна
Слухайте подкаст на Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, НВ Подкастах та інших платформах.
А також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.
