EN
FR
DEУ будь-яких стосунках спершу все ідеально. Ось вона – з високими зарплатами, гарними дорогами, якісною медициною.
Це – Європа.
А яка вона, якщо придивитися краще? Ким є сучасна Європа для світу та України? Ключовий гравець світової політики чи “згасаюча зірка” без колишньої сили та впливу? Епіцентр прогресу з безліччю можливостей для розвитку чи фактор обмеження національних інтересів?
Щодватижні в подкасті “На дроті – Брюссель” ми обговорюємо три найважливіші теми європолітики та шукаємо відповіді на ці питання. Гайда знайомитись із Європою разом!
Сьогодні ми поговоримо про євроінтеграційні успіхи України та можливий перегляд Угоди про Асоціацію з ЄС, ситуацію зі свободою слова в Чехії, Польщі та Угорщині та про те, чи стануть медіа в цих країнах вільнішими, а ще про каталонський сепаратизм та чи є результати останніх виборів передвісником відділення регіону.
Бути чи не бути (оновленій Угоді про асоціацію України з ЄС)?
Дипломатичні відносини України та Європейського Союзу не стоять на місці: з моменту підписання Угоди про асоціацію пройшло вже 5 років, позаду – чимала частина закладеного шляху до євроінтеграції, і розмови про нову Угоду про асоціацію – цьому доказ.
Якими досягненнями може похвалитися Україна та чи достатньо їх для внесення змін до Угоди про асоціацію, поговоримо з Мариною Ярошевич, директоркою програми “Україна та ЄС” у Раді зовнішньої політики “Українська призма”, координаторкою заходів та партнерств в ГО “Promote Ukraine”:
“Україна та Євросоюз, починаючи з 2014 року, взаємодіють у форматі підписаної Угоди про асоціацію. Угода про асоціацію є найамбіційнішим документом, який Європейський союз коли-небудь підписував із третьою державою, тобто країною поза межами Європейського Союзу”.
Почнімо з передісторії. Сім років тому відмова Януковича підписати саме цю Угоду вилилася у Революцію гідності. Тодішня влада не могла й уявити, що Угоду про асоціацію таки підпишуть, а своїми діями вона лише посилить бажання українців наблизитись до ЄС.
У порівнянні з 2013 роком, кількість українців, що підтримують приєднання України до ЄС, збільшилась на 21%. Та одного бажання – мало. Мусять бути якісні зміни та кроки назустріч Європі. Їх Україна і робила впродовж останніх семи років.
Так за наполягання ЄС, Україна створила антикорупційні органи. І якщо у 2013-му році в міжнародному індексі сприйняття корупції від Transparency International ми посідали 144 місце, то у 2019-му – уже 120.
Раніше чимало українських компаній орієнтувалися на російські ринки, та після початку війни головним торговельним партнером нашої держави став ЄС: 41% від загального обсягу торгівлі товарами здійснюється саме з країнами об’єднання.
У підсумку ж в Києві хваляться: у 2019-му році Україна виконала 100% завдань Угоди у сферах політичного діалогу, нацбезпеки й оборони, фінансового співробітництва та боротьби з шахрайством, освіти, навчання та молоді, а також соціальної політики та трудових відносин. Колишній Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер назвав “найкращими за всі часи” стосунки між Україною і Євросоюзом саме у 2019.
Але у 2020 році Київ заявив про необхідність перегляду домовленостей. Текст Угоди про асоціацію розроблявся 10 років тому, а відтак, через вже згаданий прогрес, окремі пункти втратили свою актуальність та потребують “модернізації”:
“Коли ми говоримо про перегляд Угоди про асоціацію, то в першу чергу мається на увазі перегляд деяких положень Угоди про зону вільної торгівлі, а також про перегляд секторального співробітництва”.
Про це й говорили 11 лютого на засіданні Ради асоціаціїУкраїна-ЄС. Подія відбулася за участі президента Євроради Шарля Мішеля та прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля в Брюсселі.
Київ вкотре заявив про бажання отримати промисловий та митний безвізи: це дозволить Україні торгувати промпродукцією на тих самих умовах, що й країни Євросоюзу між собою, а також полегшити процес транспортування українських товарів.
Говорили й про спільний авіапростір, що спростить сполучення між Україною та ЄС, зменшить ціну на авіаперельоти, про адаптацію українського законодавства до європейського, введення єдиного цифрового ринку цифровий ринок, а також приєднання до так званого “Зеленого курсу”, що, серед іншого, передбачає співпрацю в галузі виробництва водню та можливість його збуту на європейському ринку.
Тож, як бачимо, Київ має великі амбіції. Та що про ці плани каже ЄС?
Ну, по-перше, співпраця з Україною лежить у пріоритетах Євросоюзу. Про це свідчить формат двох останніх зустрічей з Україною: обидві відбулися наживо у Брюсселі. Як каже сам Брюссель, цими зустрічами він демонструє особливу важливість співпраці з Києвом, бо кількість двосторонніх самітів, що відбулися “наживо” після початку пандемії в Бельгії, можна порахувати на пальцях.
Утім, Євросоюз говорить неоднозначно про перспективу зміни Угоди: спочатку він пропонує зосередитись на оцінці її імплементації:
“Згідно зі статтею 481 пункту 1 Угоди про асоціацію, “сторони здійснюють всебічний огляд досягнення цілей Угоди з дати набрання нею чинності, а також у будь-який інший час за взаємною згодою сторін”. Тому те, що сьогодні ми говоримо про перегляд Угоди про асоціацію, є просто виконанням цього пункту”.
До того ж Україна отримала досить позитивну відповідь після зустрічі у Брюсселі:
“Високий представник з питань безпекової та зовнішньої політики Джозеф Боррель на пресконференції за результатами Ради асоціації заявив, що перегляд Угоди є можливим”.
Тож на чому Україна повинна акцентувати зараз та чого чекати далі?
“Акценти трошечки зміщуються. І тут свої значні корективи внесла пандемія, яка розпочалася у 2020 році.
Зараз ми говоримо в першу чергу про відновлення української економіки й відновлення товарообігу до рівня, який ми спостерігали, скажімо, у 2019 році, а потім ми говоримо про наступні перспективи. І чого чекати Україні чи чого Україна має добиватися? Україна дійсно має добиватися, наполягати власне на тих умовах, які будуть не тільки прийнятними, а й створюватимуть певну додану вартість для українських експортерів.
Попри те, що ЄС хоче захищати своїх власних виробників та власні інтереси, Україна має робити ставку не так на отримання безоплатної допомоги, як власне на вивід свого бізнесу на ринки ЄС, тобто отримання кращого, ширшого доступу до ринків ЄС і спрощення всіх правил та процедур для того, щоб українська економіка повноцінно працювала, могла заробляти, а не покладатися на допомогу, яка може надходити чи не надходити, бути надана чи не бути надана в залежності від збігу обставин та спроможностей ЄС”.
“ЗМІ без вибору” у Чехії, Польщі та Угорщині
Проблема свободи слова у Чехії, Польщі та Угорщині: “ЗМІ без вибору” та новини під диктування. Що відбувається в цих країнах, яких наслідків очікувати та чи стануть медіа в “нечемних” країнах вільнішими?
Розпочнімо з передісторії. У 2004-му цілих десять країн увійшли до складу Європейського Союзу. І тоді серйозних проблем зі свободою преси у “новеньких” не було. Однак сьогодні Брюссель занепокоєний, адже на інформаційному фронті декотрих східноєвропейських країн неспокійно.
Зокрема, багато питань у чиновників виникло до Чехії. За даними міжнародної правозахисної організації “Репортери без кордонів”, у 2020-му країна опустилась на шість сходинок в індексі свободи ЗМІ. У чому ж причина? Все почалося ще у 2008-му, коли місцеві олігархи почали скуповувати найбільші видання. Найактивніше до “акції” долучився мультимільйонер, а за сумісництвом прем’єр-міністр країни Андрій Бабіш. У 2013-му той придбав два популярні чеські видання – Lidové noviny та Mladá Fronta DNES – та найпрослухованішу радіостанцію країни – Rádio Impuls.
Та у Чехії не найгірша ситуація зі свободою слова. Найбільше питань у Брюсселю до Угорщини та Польщі. То чому саме ці країни стали євроаутсайдерами у рейтингах незалежності ЗМІ?
Розпочнемо з Угорщини. У 2020-му країна посіла 89 місце за індексом свободи слова. А це, до речі, найнижче зі всіх тих, що приєдналися до ЄС у 2004-му. Яка причина?
Незалежний інфопростір Угорщини почав занепадати у 2010-му, коли до влади прийшла партія Віктора Орбана Фідес. Вже наступного року орбанівська партія підпорядкувала собі всі основні суспільні мовники: угорське радіо, телебачення та агентство новин. З того часу в країні змінилися власники чи закрились чимало незалежних медіа.
Події 2020-го стали кульмінацією цього процесу: останнє велике незалежне видання Index придбав проорбанівський бізнесмен. Редакція медіа звільнилася майже повним складом.
З Угорщиною розібралися, а що там у Польщі? 10 лютого 2021 р. владна партія країни Право і справедливість, всупереч попередженням ЄС, ввела суперечливий закон про додаткове оподаткування приватних медіа. Десятки польських теле– та радіостанцій не вийшли в ефір, а газети та сайти припинили публікацію новин. То що ж власне із незалежністю преси в Польщі?
У 2015-му, за рейтингами “Репортерів без кордонів”, Польща за індексом свободи слова була на висоті зі своїм 18 місцем. Однак того ж року до влади в країні прийшов президент Анджей Дуда та в стилі Орбана взяв під свій контроль популярне Польське радіо та телекомпанію TVP, матеріали якої критикують за надмірну прихильність до уряду. Після того у 2017-му влада почала процес “реполонізації” – зменшення частки іноземної власності в польських медіа, що теж вдарило по свободі слова.
Вишенька на торті – свіжий закон про подвійне оподаткування приватних медіа. Відтак бачимо наслідки: сьогодні Польща вже не на 18, а на 62 місці в індексі свободи слова.
Та чи є якісь важелі впливу на “нечемні” уряди?
За словами журналіста-фрілансера, що працює з українськими та польськими ЗМІ, Ігоря Ісаєва, в першу чергу медіа пов’язані з етикою і довірою, тому ситуація більше залежить від солідарності самих журналістів. Проте зовнішні важелі впливу все ж є. На диво, це не стільки Євросоюз, скільки – США. Адже саме американська група Discovery контролює канали, які уряд намагається привласнити собі:
“Це був один з найважливіших важелів взагалі в останні роки впливу на польську владу. Але це через те, що там була адміністрація Трампа, як це зараз буде – не знаю”.
Щодо Угорщини, то Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії, переконаний, що Євросоюз має достатньо важелів. Однак у ситуаціях, коли угорська влада через підконтрольні комерційні структури купує і закриває видання, ЄС не має ніяких інструментів впливу:
“Остання ситуація з радіостанцією Klubradio показує, що Євросоюз має достатньо важелів і інструментів впливу від політичних до юридичних на Угорщину, якщо йдеться про якісь сумнівні справи, що пов’язано з питанням свободи слова.
Разом з тим історія таких видань як “Індекс”, до прикладу, показують, що не завжди. Це якраз одна із тактик, коли угорська влада через підконтрольні комерційні структури банкротизує видання або їх купує і закриває.
Тобто коли фактично наступ на свободу слова замасковується під комерційні справи, то в таких ситуаціях ЄС немає і не може мати інструментів впливу окрім як звичайно допомагати альтернативним виданням”.
Тож підіб’ємо підсумки. Що чекає на свободу слова в Угорщині та Польщі: чи стануть медіа у цих країнах вільнішими чи навпаки?
Експерт Дмитро Тужанський дає оптимістичні прогнози щодо розвитку ситуації з угорськими ЗМІ. За його словами, в країні досі є стійкий запит на об’єктивну інформацію, яку можуть дати тільки опозиційні медіа.
“Тому я оптиміст. Але залежатиме наскільки ось цей баланс між доступом не тільки до аудиторії, а й доступом до незалежних ресурсів в Угорщині буде збережено.
А, я думаю, в межах Євросоюзу тут загрози немає, попри весь цей скепсис і звинувачення на адресу Фідес та Віктора Орбана, ліберальні демократії, авторитарні тенденції і так далі. Навіть при великому бажанні це все перетворити на авторитаризм це все неможливо станом на зараз”.
Натомість журналіст Ігор Ісаєв поки не бачить оптимістичного розвитку сценарію у Польщі. Пресування ЗМІ владою посилюється щорічно, а коронакриза ще більше загострює ситуацію. Тож реальними перспективами для польських медіа може стати жорстка цензура, абсолютний занепад локальної преси або її повне підпорядкування чинному режиму.
“Польща ще перебуває в такому моменті, якщо говорити про ЗМІ, що невідомо чи це стане Угорщина, чи це піде в якийсь інший бік. Мені здається, що може піти це радше в бік не Угорщини, де все сконцентроване, персоналізоване, тільки скоріше в сторону української моделі, коли буде кілька таких потужних осередків впливу. Все-таки якась свобода ЗМІ залишиться”.
Сепаратистські партії перемогли на виборах до парламенту Каталонії: чи вийде регіон з королівства?
Західна Європа – своєрідний символ стабільності та процвітання для багатьох українців. Однак чи справді все так веселково?
Сепаратизм – проблема не суто українська. Декотрим країнам Європи це питання теж болить: острів Корсика у Франції, Баварія в Німеччині, Шотландія в Британії та Каталонія з Країною Басків в Іспанії.
Й іспанський приклад – найбільш насущний. У 2017-му Каталонія вже намагалася проголосити незалежність. Тепер же антиіспанські політсили, що виступають за незалежність вперше отримали абсолютну більшість голосів на виборах до регіонального парламенту. Експерти заявляють, що це – неформальний референдум, однак чи все так однозначно?
51% – такий спільний результат трьох сепаратистських партій. Більшість в парламенті дозволяє їм створити коаліцію та сформувати уряд. Цікаво, що по суті перше місце зайняла проіспанська партія соціалістів, однак вона отримала 33 місця, як і “Ліві республіканці за Каталонію”, що виступає за відділення від Іспанії, а третє місце здобула “Разом за Каталонію” з 32-ма голосами.
Цікаво, що прибічники незалежності отримали високі результати, попри те, що йшли на вибори без своїх лідерів Оріола Жункераса та Карлеса Пучдемона. Першого ув’язнили за спробу проголошення суверенітету Каталонії, а другий переховується за кордоном за ті ж дії.
Але що ж ті каталонці не поділили з Іспанією? Чому вони прагнуть незалежності?
Уперше регіон намагався покинути тоді ще імперію у 1871 році, однак після переговорів все ж залишився під іспанською короною. Наступного разу у 1930-х каталонці навіть проголосили суверенітет, але заколот швидко придушили. Під час громадянської війни Каталонія виступила на боці Мадриду проти генерала Франко та його диктатури за що потім поплатилася.
Після перемоги Франко розгорнув масштабні репресії. Режим заборонив каталанську мову в усіх сферах життя, до регіону переселяли іспанців задля асиміляції. Такі дії призвели до популяризації руху за незалежність.
Після смерті Франко, у 1979-ому Каталонія отримала автономію. Однак це не заспокоїло місцевих. У 21-ому столітті рух за незалежність залишається активним і лише розростається.
Резонансними стали події 2017-го, коли парламент Каталонії проголосив незалежність регіону після референдуму, що суперечив конституції Іспанії. За даними сепаратистів, “За” незалежність тоді проголосувало 90% виборців. Тоді Мадрид застосував 155-ту статтю конституції, призупинив автономію регіону, розпустив уряд та парламент. Ціною сотень постраждалих під час протестів, Мадрид встановив порядок в регіоні й призначив нові вибори. Після перевиборів автономію повернули.
Чому ж каталонці рвуться до незалежності, якщо мають широку автономію?
Відповісти складно. Каталанська мова захищена та є офіційною, у регіону широкі права самоуправління, потужна економіка – живи й не жалійся. Однак в останньому пункті, ймовірно, проблема й полягає.
Економічні стосунки Мадриду та Барселони нам прокоментувала експертка з євроатлантичного співробітництва аналітичного центру ADASTRA Анастасія Гаценко:
“Відділення Каталонії – це, і мінус 6% території, і втрата регіону, який платить у державний бюджет найбільшу частину податків, і також регіону який має особливу туристичну привабливість. Плюс до того Каталонія – промисловий регіон. Там розташовані текстильна, хімічна, фармацевтична, автомобілебудівна галузі.
Каталонія розуміє свою економічну потужність і вона хоче залежати тільки сама від себе”.
То чи припинять каталонці забезпечувати масло на хлібі Мадрида після цьогорічних виборів?
Як ми вже згадували, сепаратисти отримали більшість в новообраному парламенті, але не все так просто, адже в партій різні погляди на майбутнє…
Попри націоналістичний вектор партії розходяться в ідеології та методах здобуття незалежності. “Ліві республіканці за Каталонію”, очевидно, ліва партія водночас “Разом за Каталонію” – правоцентристська. Від того чи зможуть вони домовитися залежить утворення коаліції сепаратистів, яка зможе взяти курс на вихід з Іспанії.
Разом з тим “Іспанська соціалістична робітнича партія”, що виступає за дружбу з Мадридом і є зараз панівною в Іспанії також шукає підтримку серед інших політсил для формування коаліції на чолі зі своїм лідером. Склад коаліції і визначить розвиток подій в регіоні, адже якщо соціалісти зможуть знайти спільну мову з кимось із сепаратистів, то, можливо, Мадрид піде на нові поступки, але втримає Каталонію.
То який сценарій найімовірніший? Чи стане новий парламент новою іскрою для наростання сепаратистського руху? Пані Анастасія спробувала відповісти на ці питання:
“Я вважаю малоімовірним те, що це призведе до різкого зростання напруженості у відносинах з центральним урядом найближчим часом. Тому що боротьба за суверенітет зараз відійшла на другий план. З’явилися більш важливі питання такі, як пандемія і соціальна криза. У такі часи відділення від Іспанії означатиме тільки падіння ВВП та зростання безробіття. До того ж ЄС і НАТО вже казали, що якщо Каталонія вийде зі складу Іспанії, то вони її виключать зі свого складу”.
Крім того, сепаратисти не мають єдиної думки щодо формату від’єднання. Одні прагнуть перемовин та референдуму зі згоди Мадриду, інші наполягають на односторонньому проголошенні незалежності.
Відтак, наразі в каталонських сепаратистів не так і багато козирів. Водночас тлом тамтешніх тенденції слугує глибокий історичний та соціально-економічний бекграунд.
Та Каталонія не єдина. Ось Баварія була незалежною аж до 1871 року. Економічно ж сьогодні це найпотужніший регіон Німеччини. Тому Каталонське питання – радше прояв загальноєвропейських явищ. І в разі перемоги, тамтешні сепаратисти можуть створити небезпечний для Європи прецедент.
Над випуском працювали:
Журналісти: Христина Дмитришин, Мар’яна Гуменна, Володимир Сухолиткий
Редактор: Данило Карпа
Звукорежисер: Вадим Ільчук
Дизайн обкладинки: Олена Павлусик, Анастасія Городечна
Слухайте подкаст на Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, НВ Подкастах та інших платформах.
А також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах .
