На чому посковзнувся шеф Кремля

Той сивий дядько з мисливською рушницею, який охороняє вночі в’їзд у село від чужинців, — він старший брат чи батько для кожного з нас.

“Бували й гірші часи…”

Куди вже гірше, коли окупанти градами випалюють житлові масиви Харкова, і чужинська бронетехніка заповзає гусеницями на пороги наших міст… Куди вже гірше…

Але все це вже бувало в нашій історії. Й дика смердюча орда, яка палила міста. І майже ті самі міста, спалені Петром за непоступливість Мазепи, і німецька навала, і більшовицька розруха. Випалювали нашу землю, багату пшеницею і свободою, неодноразово.

Без іскандерів і вауумних бомб, але так само безжально сантиметр-за сантиметром.

То що ж змінилося?

А от що. Раніше, спричиняючи до чергової руїни, загарбник робив це руками самих українців — нацьковував лівобрежних гетьманів на правобережних, підбурював гайдамаччину і коліївщину, і сина великого письменника Михайла Коцюбинського, Юрка, прославив кривавими злочинами проти України.

Оце й було підвалинами всіх наших поразок — розділеність і чужість в боротьбі за сочевичну юшку, коли брат ішов на брата.

Тож були й гірші часи…

І 2014 року Путін ішов накатаною колією — коли вчорашніх школярів з ОРДЛО насильно заганяли у рекрути, і готували вбивати українців.

Але цього разу, я бачу так, що шеф Кремля на цьому послизнувся. Бо закликає українців валити “бендерівський режим”, а українські збройні сили “брати владу”, не розуміючи до кого й з чим звертається. І цим він смішний. Хоча й до краю огидний.

Воюючи з нами вісім років, і ще 15 виношуючи мстиві плани, він не спромігся вивчити ані українців, ані мотивацію українських вояків. В радянських панегіриках про “велику перемогу” про це нічого не написано.

Та й самі ми не знали багато чого про себе.

Згадаймо, лише тиждень тому лаялись між собою, аж дим стояв, руки подати були не готові.

І раптом стали якимось незбагненним монолітом.

Що ж з нами сталося?

Велика державна й військова таємниця для Путіна, яку ФСБ так і не розгадало. А ми добре знаємо, що нас миттєво об’єднало. Поет назвав це – “чуттям єдиної родини”. Це не метафора, якщо замислитися.

Один філософ писав, що нація, народ – це як велика родина, з нескінченним числом людей, об’єднаних якимось незбагненним і непідвладним логіці кровним рідством.

Ми можемо жити за тисячу кілометрів одне від одного, вважати різні мови рідними, кожен по-своєму вірити в Бога, і ніколи в житті не зустрітися між собою.

Але коли харків’ян вбивають московитськими градами, то попіл спалених Олексіївки, Салтівки і Павлополя стукає в серця далеких закарпатців.

Рідня може сваритися де нестями, але коли приходить біда, всі чвари забуваються. І ми без страху покладаємося на вчорашнього опонента. Бо рідна людина – не зрадить.

Серед нас знайдеш людей і різних етносів, і навіть рас. Але кіплінгове “Ми з тобою однієї крові” повторюємо щоразу, стаючи в чергу у пункти переливання крові.

Хто з патріотів вірив, що міста зі сходу, жителів яких підозрювали в латентному капітулянстві, чинитимуть такий відчайдушний опір ворогові?

І навіть ті, хто вчора сварив Майдан, співав про “один народ” і 8 років не визнавав, що триває війна, раптом прозріли і вказали перстом на Путіна, і порівняли з Каїном. І, хто зна, може в тих, учорашніх “ватниках”, щось заворушилося десь в глибині, під товщею заскорузлих імперських міфів, щось прокинулося?

Ми всі – рідня. Сивого дядька з мисливською рушницею, який виходить в ніч на охорону блокпосту в селі— ми сприймаємо як нашого спільного старшого брата чи батька. Медсестри польових шпиталів — вони всі наші сестри і наші доньки. І в тих 18-річних строковиків-нацгвардійців, в яких молоко на вустах ще не обсохло, і які якимось дивом спалили 4 ворожі танки під Харковом і зберегли позиції українських сил — ми всі побачили наших дітей, а хто й онуків.

І ми за кожного молимося як за рідного. І той Привид Києва, який на фюзеляжі свого МіГ-29 намалював уже півтора десятка збитих двоголових орлів — і він наш милий родич. Хоч ми й не знаємо ні імені його, ні віку, ні того, чи народився він в Україні, і чи є в нього козацькі пращури й слов’янські корені. Для нас це не важливо — просто ми з ним однієї крові. І хай у Кремлі розуміють це як хочуть.

Це й є, я думаю, відмінність нинішньої нашої народної війни від всіх минулих: українці не погодилися зраджувати один одного, які б їм пряники не обіцяли. А значить, гірші часи вже не повернуться.

Ми – рідні. Наш генетичний тест на рідність є простим. Він – у вигостреній формулі нашого співіснування: “Слава Україні і Смерть ворогам!”.

Євген Якунов, Укрінформ