Майстер інструментів, на яких грали наші предки

Відродити й популяризувати автентичні музичні інструменти України – таке непросте завдання поставив перед собою Вадим Вікснін. Цей київський майстер виготовляє колісні ліри, кобзи, цимбали, бандури, але, мабуть, найбільше може пишатися тим, що воскрешає такий забутий інструмент, як торбан. А донька митця – Марія – є єдиною у світі, хто грає на торбані в класичному стилі.

Музикою в роді Віксніних, а також Шевченків (по материнській лінії) займалися ще діди-прадіди, батько та дядько Вадима були відомими в Радянському Союзі скрипкових справ майстрами, прадід, бабуся та дідусь – музикантами… Митець присвятив усе життя ремонту, реставрації та виготовленню класичних музичних, а останні 13 років – старовинних інструментів. Читачу, поклавши руку на серце, чи знаєте ви різницю між торбаном, лютнею та кобзою? Ні? Так от, ви не одні такі в Україні, не кажучи вже про інші держави. Між тим, любі читачі, ваші прапрабабусі-дідусі якщо не грали, то принаймні знали, як виглядали ці інструменти.

Музичні інструменти України: трохи історії

До революції 1917 року в Україні були професійні музиканти, які грали й на бандурі, й на колісній лірі, й на торбані, й на кобзі. Чомусь усіх цих людей зараз часто називають кобзарями, а деякі українські автентичні інструменти приписали до московських: ті самі столові гуслі були дуже популярними саме в Україні, на них учили грати, серед іншого, в церковноприходських школах. Донський рилей також не російського походження: це – українська ліра, інакше реля, адже цей інструмент має дві струни «ля» та одну «ре». На цій лірі полюбляли грати реєстрові козаки. Коли інститут козацтва почали знищувати й козаки поїхали на Дон, то захопили з собою свою улюблену релю.

Торбан в Україні також вельми шанували. Наприклад, в одній дореволюційній статті йшлося про конкурс на краще оповідання, і призом для переможця були тримісячні курси навчання на торбані. На торбані грали гетьмани Розумовський та Дорошенко – їхні інструменти можна побачити в музеях у Відні та Дрездені. Слід в історії залишили кілька виконавців-віртуозів на торбані. Це – три покоління Відортів родом з Австрії, які проживали в Україні з кінця 18 сторіччя: Грегор, його син Каетан та онук Франц. У 19 сторіччі відомим українським музикантом був Тимко Падура – якого радянська влада вважала міфічним торбаністом. Утім, реальність його існування доводить хоча б той факт, що Вадим Вікснін знайшов у бібліотеці ім. Вернадського видання нот Падури, яке вийшло друком у Львові у середині 19 сторіччя. За словами Вадима, нині в Росії погодилися з тим, що Падура таки був, але кажуть, що він усе писав для фортепіано, а не для торбана. Ще один український торбаніст і лютніст, співак і композитор Тимофій Білоградський – свого часу, у 18 сторіччі, відомий на весь світ – вважався російським музикантом: очевидно, через те, що працював у Петербурзькій придворній співочій капелі. За деякими свідченнями, на одному з концертів Білоградського був присутній Йоганн Себастьян Бах, який був у такому захваті від гри українського виконавця, що написав спеціально для нього 6 лютневих сюїт.

Торбан, лютня та бандура в сучасній Україні

«Про торбан сучасне покоління може знати тільки те, що написав Микола Лисенко у статті про останнього з династії торбаністів Відорта. До нього торбан тримали як лютню, а Відорт грав на торбані як на німецькій цитрі – коли інструмент лежить на колінах і грають двома руками зверху. Це дуже цікава школа, яка була більш поширена в Росії, ніж в Україні. Але там її знищили разом із торбаном після конфлікту між Мазепою та Петром Першим», – розповідає Вадим.

За роки незалежності України інтерес до автентичних музичних інструментів зріс, але не так уже й суттєво. У дитячих музичних школах вчать грати на чернігівській бандурі, яку пан Вікснін називає сталінкою: саме за часів Сталіна для України придумали цей музичний інструмент, який до автентичної української бандури не має стосунку. І сьогодні навіть професійні музиканти, які грають на класичних інструментах, трохи соромляться української кобзи, лютні чи торбана. Що примітно – міністерство культури Росії за власною ініціативою вийшло на пана Віксніна й запропонувало понад 20 грантів на виготовлення музичних інструментів, а український Мінкульт на запити митця щодо фінансування різних проєктів узагалі не відповідає.

Віксніни: раніше й зараз

Вадим Вікснін належить до четвертого, а його діти, відповідно, вже до п’ятого покоління музикантів. Прадід по материнській лінії Кіндрат Шевченко разом із бабусею, дідусем та братом бабусі створили квартет бандуристів і їздили з концертами по всій Україні. У 30-ті роки минулого сторіччя бабуся Марія Кіндратівна Шевченко й дідусь Григорій Микитович Підгорний поїхали працювати в Росію. Чому? В Україні в ті часи артистам дозволялося давати 10 концертів на місяць максимум, а в Росії – 21 концерт на місяць мінімум. Відчуйте різницю. А бандуристи Шевченки працювали заповзято, могли по 2-3 концерти на день відпрацювати. Вони об’їздили весь Радянський Союз зі своїми виступами. А під час Другої світової війни дідуся забрали на фронт. Він повернувся, але разом із фронтовою подругою. Бабуся залишилася у Владивостоці з маленькою донькою (мамою Вадима), згодом зустріла бандуриста з Полтави (Миколу Івановича Явдоченка), за якого вийшла заміж уже після війни. Дует бандуристів Шевченко-Явдоченко багато працював: під час війни давали концерти на прифронтовій смузі та в шпиталях, а в мирний час працювали в Казахстані, де мешкає багато етнічних українців. «Їх там називали дуетом Тараса й Одарки, – посміхається Вадим. – Не знаю, чому саме ці імена. Я маю таке фото: дві вантажівки з відкинутими бортами поставили поруч, це така сцена. Фото зроблено зі спини виконавців – тобто, видно, що перед ними степ і натовп аж до лінії обрію. Вони завжди співали український репертуар, слухачі особливо чекали на виконання «Дум» Тараса Шевченка. Пізніше бабуся та дідусь переїхали жити до Челябінська – із тієї банальної причини, що місцева філармонія дала їм квартиру».

Прадід по батьківській лінії Віксніних – балтійський німець Ріхард Карлович Франк був скрипкових справ майстром і скрипалем, який із примхи долі опинився на півночі Росії. Батько Вадима Роман та дядько Роберт також виробляли скрипки й славилися своєю майстерністю на весь Радянський Союз. Сам Вадим Вікснін закінчив Південно-Уральський державний інститут мистецтв імені П.І.Чайковського та курси фабрики Steinway & Sony як настроювач фортепіано. Є членом Національної Всеукраїнської музичної спілки, Асоціації майстрів-художників смичкових інструментів України, змінив кілька спеціальностей, працював викладачем по класу ударних інструментів, був настроювачем фортепіано, навіть якийсь час працював на меблевій фабриці. З суворого Челябінська він після розвалу СРСР переїхав у 1992 році з батьками до рідної України – спочатку до Запоріжжя, а потім до Києва, де вже багато років мешкає зі своєю родиною. Нині працює реставратором музичних інструментів у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, що розташований на території Києво-Печерської Лаври. Вадим Романович ремонтом і реставрацією музичних інструментів займається зі шкільних років, але цікавість саме до автентичних інструментів виникла вже в Україні. Вадим реставрує й виробляє різні музичні інструменти, але найбільше він закоханий у торбан. Серед іншого, майстер зробив точну копію одного з торбанів гетьмана Івана Мазепи.

Вадим одружений з художницею Оксаною Віксніною (Бондаренко). Вона є лауреатом міжнародних і всеукраїнських конкурсів прикладного мистецтва. Подружжя має п’ятеро дітей. Усі вони мають стосунок до музики. Старша донька Тетяна закінчила у Москві музичну академію ім. Маймоніда з класу скрипки. Донька Марія закінчила музичну школу та Київський національний університет культури й мистецтв, клас професора В.М.Єсипка як торбаністка. Дочка Дарина закінчила музичну школу з класу флейти та міжрегіональний центр ювелірного мистецтва. Син Святослав вчиться на майстра виробника художніх виробів з деревини в технікумі – можливо, теж стане музичних справ майстром. Наймолодша донька, 14-річна Анастасія грає на гобої. Оскільки найбільше за всіх присвятила себе музиці донька Марія, про неї – окрема розмова.

Марія і торбан

У світі є кілька людей, які грають на торбані в тому стилі, як написав Лисенко. Тобто, приблизно як на бандурі. Марія вперше взяла торбан у свої руки у десять років, коли вчилась у музичній школі як бандуристка. Перші її пісні були зі збірки українських народних пісень, яка належала її прабабусі. Перший торбан дівчини був діатонічним, він гарно підходив для виконання народних пісень. З цим торбаном Марія взяла участь у концерті американського арфо-гітариста Джона Доуна. Наступний торбан, який батько зробив для доньки, був хроматичний. Це дало змогу грати класичний репертуар.

Школяркою Марія грала з Ансамблем класичної музики імені Бориса Лятошинського, виконувала музику Генделя, а партію двох теорб Вівальді грала одразу водночас на торбані. Був яскравий випадок: дівчина зіграла на торбані партію для лютні з ораторії київського композитора Олександра Костіна, який був у захваті від такого виконання його твору. Під час навчання в університеті отримала змогу навчатися на літніх лютневих курсах Євангеліни Маскарді в Італії, Антона Бірулі та Анни Ковальскої у Варшаві, Зигфріда Андреа в Берліні. Зараз Марія навчається в магістратурі у Берлінському університеті мистецтв – у класі професора Сема Чапмана, який дуже захопився класичною українською культурою, особливо торбаном та ренесансною кобзою.

Хто купує зараз бандуру, кобзу чи торбан?

Попит в Україні на автентичні музичні інструменти невеликий, каже пан Вікснін. Нещодавно до нього звернувся Київський театр оперети та замовив колісну ліру для своїх вистав. Львівський інтерактивний музей музичних інструментів попросив надати записи гри на торбані. Серед приватних замовників є представники різних країн. Кобзи замовляли музиканти з України та Австралії, цимбали – із Франції та США. Багато запитів на виготовлення колісних лір надходить з Німеччини, США, Бразилії, Ірландії. «Людям цікаво, як звучать більш специфічні інструменти. Тому що українські ліри відрізняються від західних, тож ліри, так само як і цимбали, купують не тільки етнічні українці», – розповідає Вадим.

Чи варто очікувати, що попит збільшиться, якщо середньостатистичний українець не знає різниці між торбаном та лютнею чи кобзою і якщо держава не поспішає бодай трохи допомогти майстру у відродженні народних інструментів? Але надія є. Пан Вікснін каже, що зазвичай, коли його діти, прагнучи популяризувати народні інструменти, грають на них у Мамаєвій Слободі чи Пирогові, то в кращому випадку на торбан кажуть бандура. Але одного разу доньки Вадима пішли грати на Андріївський узвіз: Дарина – на флейті, Марія – на торбані. Повз них ішла молода українська родина з дівчинкою 7-8 років, усі у вишиванках. Побачивши дует Віксніних, дитина закричала: «Дивіться, це торбан!» Ця історія припала до душі Вадиму. «Нове покоління вже знає, що був торбан, що це був український інструмент, знає, як він звучав. Це дорогого коштує», – упевнений музичних справ майстер.

Наталія Річардсон