Культура з (поза) політикою

Культура – це велике багатство, яке багатьма пізнається й усвідомлюється не одразу. Саме завдяки культурі ми стаємо свідомими, спроможними та освіченими, саме культура дає можливість розвиватися й самореалізовуватися. Ба більше, культура дає простір знайти нові сенси, вибудувати критичне мислення і зберегти національну пам’ять. Заразом це є простір формування національної ідентичності.

Суб’єктність – одна з центральних тем культури, культурної дипломатії та інклюзивності. Свідомо чи несвідомо, але культура є невіддільною частиною нашого повсякденного життя: коли ми їдемо на роботу і слухаємо улюблену музику на стрімінговій платформі, коли дивимося фільми на Берлінале, коли йдемо до музею, купуємо одяг або коли їмо паличками в ресторані східної кухні, коли читаємо книгу тією чи іншою мовою, захоплюємося досягненнями атлетів/oк на Олімпіаді… Опис контактів із культурою та її похідними можна продовжувати нескінченно. Сподіваюся, що для багатьох інтегральність культури на різних рівнях життя є незаперечною. З цього можна зробити висновок, що культура може змінювати часопростір та коригувати наповнення сенсів.

На мою думку, Росія дедалі частіше почала використовувати культурну складову як знаряддя агресії та опресії відразу після розпаду Радянського Союзу. А протягом останніх восьми років і трохи більше як три місяці війни російське суспільство й керівництво продовжувало використовувати нові шляхи атаки на все націотворче в Україні й поза її межами: мовна ідентифікація (українська, кримськотатарська, караїмська), історична справедливість і бажання руху до європейських цінностей та стандартів, скаутські організації. Тому це вже не дивує, що одним зі знарядь гібридної війни є культурна експансія та апропріація. Конструктивний підхід і холоднокровне переписування історичних фактів. Їх використовують для розмивання кордону між українським і російським, водночас значення української мови як частини європейського простору заперечують. Монотонний голос Кремля замилює очі Заходу, що Україна є тільки провінцією – усього лише частиною Росії, яка збунтувалася і через жахливу несправедливість відкололася від колиски «совєтського світу». Тому всі художники, артисти, співаки, культурні діячі та діячки автоматично стають «радянськими» або російськими. Великі культурні діячі стають виключно російськими, українські артисти, котрі були тільки заїжджими на північно-східному напрямку, визнаються питомими російськими зірками. Відбувається заміщення понять і готується підґрунтя до нових загарбницьких вимог Росії на все українське. Власне, тому, на мою думку, питання культурної належності, походження й мови стає дуже актуальним, а не другорядним. Якщо краще подумати, то ми зможемо побачити кількість українських втрат на полі російської культурної війни. Роками кількість втрат не було видно, бо їх було неможливо побачити у тіні захланної імперії. Також не дозволяли розгледіти таких фактів, як-от Голодомор, Червоний терор, Розстріляне Відродження, вивезені фрески з Михайлівського Золотоверхого собору, намагання привласнити “Скіфське золото” з Криму тощо.

І останній аспект у запеклій боротьбі Росії проти України – це теза про українське як антиросійське та підле. Цю тезу довели в дії російська армія та її поплічники, вони це показали під час окупації Криму, Донецька і Луганська й у багатьох інших містах і селах. Перше, що зробили окупанти, – це не запровадження нової валюти або ж нових законів, а розмивання кордонів культурного середовища. Український герб та прапор почали знімати з усіх будівель, нові пам’ятники Леніну почали виростати як гриби після дощу, а українські книги почали відразу вилучати з місцевих бібліотек і палити на площах розбомблених міст та обгорілих будинків. Перейменування міст на російський лад теж не забарилося. Що ж, українська культура для Кремля є страшнішою, аніж кулі чи гармати.

Протягом багатьох років внесок України у розвиток культури та цінностей Європи просто приписували Росії, ніби у Східній Європі це лише єдина російська культура. Тепер цей паттерн можна й потрібно виправити.

Культурну складову в українському політичному просторі часто недооцінюють і намагаються оминути, маргіналізація та недооцінений потенціал забирають шанси у популяризації України як усередині держави, так і за її межами. У медійному ж просторі звучать теми, що культура є не на часі, а «мову на хліб не намажеш». Протягом повномасштабного вторгнення ці тенденції перетворюються на «не розпалюйте ворожнечу». Я цілковито не погоджуюся з вищенаведеними тезами, як і більшість нашого громадянського суспільства, котре виросло і змінилося протягом останніх двох революцій (Помаранчева революція у 2004 та Революція Гідності). Особисто я пам’ятаю, що до 2012 року було майже неможливо дістати українські книги – такий собі дефіцит на полицях книгарень в Україні. Тому кожна нова була як ковток свіжого повітря й ковток свободи. Порівняно з Польщею та її розвитком книгодрукування, фільмів, часописів, музики, в Україні відбувалася регресія і легітимація наративів Росії, ігнорування потреб власного населення на українську культуру та її продукти. Такі тенденції не залишилися непоміченими й за кордоном. В омріяній Європі почали сприймати це як загальний тренд. Навіть зараз можна почути від освічених громадян Європейського Союзу, що вони вважають українську та російську по суті двома культурами. Але головне, що на ринку переважала власне російська, бо вона стала домінантною у цьому контексті. Я повністю розумію, що воєнний час ускладнює діяльність у культурній сфері, але це не може стати причиною для того, щоб нові сенси перестали створюватися нашими митцями та мисткинями. Ми з усіх сил маємо їх підтримати, адже без мистецтва немає стрижня національної ідентифікації.

Коли точилася повітряна війна проти Великобританії, представники парламенту закликали тодішнього прем’єр-міністра Вінстона Черчилля скоротити витрати на культуру та фінансування мистецьких проєктів на користь оборонного бюджету. На що тодішній прем’єр відповів: «А за що ж тоді ми боремося?» Чи була би ця цитата сьогодні поштовхом для української політичної верхівки ставитися до культури інакше в часи кризи? Чи з’явилася б чіткіша політика підтримки літератури й телебачення державною мовою, сприяння кінематографу та популяризації України як бренду за кордоном?

Але тепер ми, як українки та українці, можемо тільки глибше усвідомити й деконструювати російські міти про Україну, досліджувати минуле і продовжувати розбудовувати наш культурний всесвіт, бо тільки там ми зможемо перемогти у війні за світле українське майбутнє у складі Європейського Союзу. Я щиро вірю, зараз – це чудова можливість для всіх нас по-новому пізнати Україну як суб’єкт політичної, історико-наукової, культурної та мовної ідентичності.

Данило Полілуєв-Шмідт – культурний оглядач проєкту “Україна в Німеччині”, член правління ГО IWEK e.V. та співзасновник Альянсу Українських Організацій, активіст, творець подкастів і блогер. Берлін, Німеччина