Газова експансія Росії в Середземномор’ї

Всі чули про баталії, що точаться навколо будівництва та сертифікації російського газогону «Північний потік-2». Цей проєкт уособлює економічну та політичну експансію Кремля на північному напрямку. Проте він не єдиний. На півдні, в Середземномор’ї, РФ протягом останнього десятиліття розширює мережу власних родовищ та проводить активну розвідку енергоносіїв. Тож ми вирішили розібратися, навіщо Москві середземноморський газ, де росіяни вже встигли закріпитися та якими є перспективи подальшого просування російських енергетичних інтересів у регіоні.

«Блакитний потік» – початок подорожі в Середземномор’я

Після розпаду СРСР перед Росією постало завдання диверсифікації напрямків та інфраструктури для експорту своїх головних продуктів – нафти й газу. На південному напрямку першою країною, яка привернула російську увагу, стала Туреччина. У 1997 році почалися приготування до побудови газопроводу «Блакитний потік», який мав пролягати по дну Чорного моря і з’єднати Росію та Туреччину. Офіційна церемонія відкриття газопроводу відбулася у 2005 році. Тоді ж було анонсовано проєкт «Блакитного потоку-2», який мав би стати відгалуженням трубопроводу в напрямку Балкан.

Його, однак, не було реалізовано, тому що Кремль віддав перевагу більш амбітному «Південному потоку», який мав проходити вздовж більшості південних країн ЄС. Тим не менш, вдруге про «Блакитний потік-2» заговорили вже у 2009 році, коли Владімір Путін запропонував побудувати цей газопровід у південному напрямку – через Туреччину до території Ізраїлю, Сирії та Кіпру. Проте й ці сподівання не були реалізовані через відкриття покладів газу в Східному Середземномор’ї.

Газовий бум 2010-х рр. у Східному Середземномор’ї та реакція Москви

У 2009-2011 рр. у територіальних водах Ізраїлю, Греції та Кіпру були знайдені одні з найбільших у світі покладів природного газу. На перший погляд, ця обставина мала б поставити хрест на сподіваннях РФ зайняти провідну позицію на середземноморському ринку. Але світова економічна криза у 2008 році та боргова криза Греції та Кіпру на початку 2010-х рр. створила нові можливості для розширення газової експансії, якими й скористалася Москва.

Західні рецепти допомоги Кіпру, які пропонували МВФ, ЄБРР чи Єврокомісія, полягали в скороченні бюджетних витрат, посиленні фіскальної дисципліни та зменшенні державного сектору в економіці. За таких умов Кремль спробував запропонувати менш болючі й більш привабливі рішення постраждалим державам – великі кредити на пільгових умовах, чого не могли дати інші країни й організації. Для порятунку своєї банківської системи у 2011 році Кіпр потребував майже 4 млрд дол. Москва підтримала Нікосію кредитом на 5 років у розмірі 2.5 млрд дол. під 4,5% річних.

Але на цьому російські інвестиції у Кіпр не припинилися. Згодом громадяни та компанії з РФ вклали у кіпріотські банки до 40 млрд дол., що становило від третини до половини від суми всіх депозитів. Кіпр, у свою чергу, номінально став  одним із найбільших інвесторів у російську економіку протягом 2011-2013 рр. Першочерговою причиною такої активності росіян на Кіпрі було, звичайно ж, відмивання корупційних грошей, проте Кремль розраховував використати такі серйозні фінансові вливання в острівну державу для збільшення власного впливу на неї та гарантування собі участі в розвідці та видобуванні газу у виключній економічній зоні Кіпру.

Не пропустила Москва можливості скористатися і складним становищем Греції. Для того, аби подолати кризу, Афіни у 2012-2013 рр. розпочали процедуру приватизації свого національного газотранспортного оператора DEPA та його дочірньої компанії DESFA. Обидві забезпечували монополію на продаж вуглеводнів у Греції та володіли відповідною інфраструктурою у цій країні, зокрема терміналом зрідженого газу. 65% акцій цих компаній належало грецькому уряду, а 35% – компанії Hellenic Petroleum.

Серед п’яти компаній, які брали участь в аукціоні, дві найбільші пропозиції надійшли від російських компаній «Газпром» та «Синтез». Водночас, відповідно до норм Третього енергетичного пакету ЄС, «Газпром», як головний постачальник газу до Греції, не міг придбати DEPA/DESFA. Саме тому під час аукціонів лідирувала компанія «Синтез». Тоді ж російький газовий монополіст почав переговори про купівлю компанії Hellenic Petroleum, яка володіла 35% акцій DEPA/DESF. Планам Кремля за будь-яких обставин придбати обидві компанії завадило рішення уряду Греції відмовитися від їхнього продажу.

В той же час, у 2011-2012 рр., «Газпром» вів переговори з ізраїльськими компаніями про видобуток газу на родовищі «Левіафан», яке було знайдено у 2010 році. Обговорювалося створення локальної компанії під управлінням «Газпрому», яка б займалася не лише розвідкою газу, але і його транспортуванням. Ця тема стала провідною на зустрічах Путіна з ізраїльськими високопосадовцями у 2012 році, а вже у 2013 році «Газпром» запропонував Ізраїлю викупити 30% родовища «Левіафан». Тель-Авів, однак, продав цю частку австралійській компанії.

Тож, як бачимо, на початку 2010-х, після відкриття значних газових покладів у Східному Середземномор’ї, Москва активно намагалася отримати контроль над ними. У Греції, Ізраїлі та Кіпрі російські державні компанії брали участь у перемовинах щодо розвідки покладів газу, придбання національних газотранспортних компаній тощо.

«Південний потік» – найбільш амбіційний газовий проєкт

І хоча вперше про «Південний потік» заговорили у 2007 році, його будівництво почалося лише у 2012 р. Цей газопровід мав простягатися від чорноморського узбережжя Росії через Болгарію у двох напрямках – у Центральну Європу в бік Австрії та в Південну Європу через Грецію та Італію. За своєю потужністю «Південний потік» мав стати одним із найбільших російських газотранспортних проєктів. Станом на 2014 рік Кремль встиг побудувати приблизно 400 км трубопроводу у Чорному морі, але через окупацію Криму та розв’язання війни на Сході України ЄС змінив своє ставлення до цього проєкту і відмовився від нього.

Під час перемовин щодо «Південного потоку» Росія, як і у випадку з придбанням DEPA/DESFA, знову проявила свою схильність до нехтування європейськими законодавчими нормами. І хоча зелене світло «Південному потоку» могли дати лише на рівні ЄС, Москва намагалася вести діалог про його запуск винятково у двосторонньому форматі з окремими країнами – Болгарією, Австрією, Грецією тощо. Такий принцип застосовувався для того, щоб уникнути застосування Третього енергетичного пакету, який вимагав розділення компаній-власників газогонів та компаній, що видобувають і транспортують енергоносії. Зрозуміло, що в такому випадку державна монополія «Газпрому» була б порушена.

Попри загальну невдачу проєкту, російські інвестиції у «Південний потік» знайшли своє застосування. Уже 2014 року Кремль оголосив про початок будівництва «Турецього потоку», для якого були використані труби, що виготовлялися для нереалізованого «Південного потоку». Завдяки цьому газогону Росія не лише збільшила свою частку на турецькому ринку, а й зберегла можливість постачання газу у європейські країни через Туреччину. «Турецький потік» було запущено в січні 2020 р.

Свідченням того, що Москва остаточно не відмовилася від ідеї «Південного потоку», є її переговори з балканськими країнами про будівництво «Потоку Тесли», «Сербського потоку» та інших подібних проєктів. Усі вони мають на меті охоплення Північного Середземномор’я (Греції, Хорватії, Італії) та вихід до Центральної Європи (Австрії, Угорщини).

Країни Південного Середземномор’я та газові інтереси Росії

У відносинах з арабськими країнами Росія проявила зовсім іншу тактику газової експансії. Якщо у переговорах з країнами-членами ЄС вона намагалася обійти певні юридичні норми, які заважали «Газпрому» встановити монополію на постачання газу та володіння інфраструктурою, то в Південному Середземномор’ї таких проблем зовсім не виникало через відсутність відповідних законодавчих вимог. До того ж, тут Москва найчастіше мала справу з клептократичними авторитарними режимами, деякі з яких перебували в стані громадянської війни, що спрощувало їй проникнення на нові ринки.

У Сирії доступ Росії до розвідки газових родовищ став однією з вигід, які остання отримала за підтримку режиму Асада. Протягом останніх семи років становище Кремля в Сирії міцніло кожного року. Зараз газ із Сирії становить до 30% російського експорту зрідженого газу. У квітні 2021 р. компанія «Союзнефтегаз» уклала угоду терміном на 30 років на розвідку енергоносіїв на сирійському шельфі Середземного моря. Варто звернути увагу на те, що вартість робіт буде повністю покрита з прибутків, що надходитимуть із продажу газу з морського шельфу. Ця зона розвідки частково знаходиться в регіоні, який є об’єктом територіального спору між Дамаском і Бейрутом. Також існує думка, що однією з цілей російської інтервенції в Сирію стала задача перешкодити запуску іранського проєкту «Арабського потоку», який мав проходити крізь територію цієї держави.

У 2018 році російська компанія «Новатек» придбала 20% акцій у проєкті з розвідки та видобутку газу на морському шельфі Лівану. Цікаво, що деякі експерти висувають припущення, що в цій країні Москва займається не геологічними дослідженнями та пошуками газу, а використовує цей процес як прикриття задля військового спостереження, у першу чергу за Ізраїлем. На такі думки наштовхує той факт, що в секторах, де гіпотетичні поклади газу є якраз найменшими, розвідкою вуглеводнів займається військове пошуково-рятувальне судно.

У Єгипті у 2016 році «Роснефть» за 1,5 млрд дол. придбала 30% акцій в італійської компанії ENI на видобуток газу у потенційно найбільшому родовищі у світі – Зохр. Водночас сторони заявляли, що додатково «Роснефть» може розраховувати на ще 5% акцій. За словами ENI, рішення про продаж акцій було прийняте через кризу в компанії, яка самостійно не змогла впоратися з таким масштабним проєктом.

Лівія стала ще однією країною, де РФ ввела газові проєкти, попри громадянську війну. Компанія «Татнефть» у 2019 році почала геологічну розвідку газу та нафти в західній частині країни, неподалік від кордону з Алжиром. Парадоксальним видається те, що родовища, які досліджує «Татнефть» знаходяться на території, підконтрольній Урядові національної єдності, який Москва не підтримувала в громадянській війні в цій країні.

Олексій Откидач,  Аналітичний центр ADASTRA