Стаття Путіна про російсько-українські відносини вінчає провал політики Кремля на стратегічному напрямку
Тридцять років існує незалежна Україна, з них понад двадцять років на керівних посадах у Російської Федерації працює Володимир Путін. Час більше ніж достатній, щоби російський лідер міг виробити глибоке уявлення про важливу сусідню країну. І текст, який з’явився на офіційному кремлівському сайті, мав би нести ознаки цієї здобутої лідерської мудрості. Вийшло навпаки: стаття «Об історичній єдності росіян та українців» засвідчила примітивність уявлень російського президента про Україну і українців, ба більше: печерність поглядів на сучасну політику і нерозуміння історії в її базових моментах, і все це під маскою виключної експертності.
Коли про споконвічну дружбу трьох народів, росіян, білорусів та українців, публічно розмірковує людина, що розпочала війну проти «братів та сестер», яка триває вже сім років, всі ці розміркування не можна розглядати інакше, ніж продовження війни та обґрунтування її невідворотності. Це не відверта розмова про справжні причини та наслідки власних рішень у пошуку виходу, це пропагандистський вкид, причому відверто дешевої якості, у стилі ведучих галасливих шоу на російському телебаченні.
Початок тексту виглядає майже як покаяння: «Стіну, яка виникла в останні роки між Росією та Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору, сприймаю як велику спільну біду, як трагедію. Це передусім наслідки наших власних помилок, яких ми припустилися у різні періоди». Але вже наступним реченням йде перекладання провини на «сили, які завжди прагнули підірвати нашу єдність». Серед цих сил по ходу статті значаться більшовики, самі українці, які, сліпі, не бачать себе частиною триєдиного великого російського народу, та підступний Захід, що вічно має на меті «надзавдання – розділити, а згодом і нацькувати одне на одного частини єдиного народу».
Одночасно створення української державності, за думкою експерта Путіна, йшло весь час коштом «пограбування» Росії, адже кордони України були нарізані самовільно, і вона отримала «щедрі територіальні подарунки». Отже, анексія Криму і вторгнення на Донбас виглядають вже як протистояння з тими самими ворогами триєдиного народу та встановлення історичної справедливості, що була знехтувана.
Ну і, звісно, російський лідер не міг не повторити ключову тезу власної пропагандистської машини про «громадянську війну», яка нібито розпочалася в Україні після «державного перевороту» у 2014 році. «Мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погромів, які прокотилися містами України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти живцем спалили людей, вчинили нову Хатинь? Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від таких планів. Чекають на свій час. Але не дочекаються». Про які погроми і плани взагалі йдеться? Звідки взагалі Путін бере це безглуздя? Стало давно звичним, коли безмежний треш ллється з кремлівських телеканалів, створюючи паралельну реальність, але у виконанні державного керівника подібні тези викликають відчуття його повної неадекватності, що не може не лякати.
Свого часу, у березні того ж 2014 року, The New York Times у редакційній статті переповіла розмову Ангели Меркель та Барака Обами, у якій голова німецького уряду поділилася з американським президентом враженнями після телефонної розмови з Володимиром Путіним. За її словами, вона не впевнена, чи зберіг пан Путін зв’язок із реальністю, оскільки здається, що російський лідер знаходиться в якомусь іншому світі. Це було на самому початку так званої «русской весны». Зараз, коли вочевидь настала глибока «російська осінь», президент Росії продовжує перебувати у власному вигаданому світі. Сумна історія для будь-якої людини, втрата зв’язку з реальністю державного лідера становить велику загрозу як для громадян його країни, так і для світу, що її оточує. Власне, наслідки путінської неадекватності всі зараз і спостерігають.
Через путінську статтю проходить стрижнева ідея, що Україна перетворилася на анті-Росію. Але ніхто не зробив для цього більше, аніж нинішній хазяїн Кремля. При тому, що на початку його президентства відносини між нашими країнами були надзвичайно тісними. Наприклад, у 2003 році між Леонідом Кучмою та Владимиром Путіним відбулося тринадцять зустрічей, деякі з яких були кількаденні, – більше, чим президенти України та Росії, включаючи Мєдвєдєва, бачились за 18 років опісля. Це не завадило Росії у тому ж році спровокувати конфлікт навколо острова Тузла у Керченській протоці, коли вперше запахло збройним протистоянням.
Неспроможність поставити українським президентом Віктора Януковича, за якого Кремль активно агітував у 2004 році, а Путін спеціально навіть провів три дні у Києві на передодні першого тура виборів, сильно вплинула на ставлення російської влади до Віктора Ющенка і України у цілому. «Помаранчева революція» відверто налякала. Користуючись термінологією Путіна, Росію почали стрімко перетворювати на анти-Україну, будуючи режим, у якому неможливе функціонування опозиції та масові протести з політичними наслідками.
Янукович досить швидко повернувся до влади, спочатку прем’єром, а з 2010 року й президентом. Російський вплив на Київ помітно зріс, але недовіру і навіть зневагу до української влади з боку Кремля це не зменшило. Події зими 2013-2014 років, нове повстання мас, яке Янукович не зміг придушити, підхльоснули старі страхи Путіна, і йому здалося, що військовий варіант із анексією Криму – це справжня знахідка для турбо-підживлення власної легітимізації та покарання України. Те, що операція «Русская весна» обернеться повною втратою впливу на Україну і набуттям Росією статусу світового ізгоя, з усіма довготривалими наслідками, великий керманич не передбачив. Нинішня стаття виглядає як недолуга спроба виправдати власний провал. Горезвісна велич Росії зусиллями її лідера розбилася об Україну.
У путінському тексті, у якому Путін розвиває ідею про «триєдиний російський народ», чутний відгомін попередньої концепції, що була покладена в основу докримської політики і підготувала російське вторгнення в Україну: це концепція «русского мира». Вона виходила з того, що Росія значно більше власних державних кордонів і сягає всюди, де є носії російської мови та православ’я. Слід визнати, що політика активного просування «русского мира» була досить ефективною, без неї проросійські настрої у Криму, на півдні та сході України та й загалом по країні не були б такими відчутними. Український панівний клас, дрібний за світосприйняттям та меркантильний за інтересами, легко піддавався корупції з боку Росії, яка для цього має у розпорядженні величезні ресурси.
Тотальний політичний, економічний та культурно-інформаційний вплив забезпечував Кремлю утримання України у полі тяжіння. Війна різко перевела відносини у стан кривавого протистояння, значною мірою знищивши можливості «м’якого» впливу. Росія, яка нібито більше за Росію, схлюпнулася до Росії, яка значно менше себе зразка на початок 2014 року. Наприклад, у Казахстані швидко зробили висновки з кримсько-донбаського уроку і стали запроваджувати заходи проти розповсюдження «русского мира». Путін породив «русский мир», він сам же його і знищив. Це вже не кажучи на стрімку втрату міжнародного авторитету та статусу Росії, яка, при амбіціях наддержави, перетворилась на країну-лякало, з втраченою перспективою розвитку у темпах, порівняних з темпами світових лідерів.
Росія продовжує платити надзвичайно високу ціну за роздратованість свого незмінного керівника Україною. Путін же ніколи не визнає фатальних наслідків власного рішення 2014 року і житиме у примарному світі, загрожуючи неадекватністю всім довкола. Розраховувати на його раптове прозріння та покаяння – марна справа. Обов’язок – бути готовими до будь-яких нових проявів неадекватності російського царя.
Леонід Швець