Ексклюзив: «окрема думка» про аварію на ЧАЕС

У мене чимало історій про весну та літо 1986-го, на кілька оповідань набереться. Наразі обмежуся уривком з тексту, написаного мною для книги «Геннадій Мацука: у світі молекул і генів», з невеликим доповненням.

«Після аварії в Чорнобилі Москва понад усе боялася розголосу справжніх масштабів катастрофи. Керівникам підприємств, наукових і навчальних закладів за «розповсюдження паніки» (тобто, за будь-які спроби захистити своїх підлеглих) погрожували звільненням з посад і виключенням з партії. КДБ терміново вилучало лічильники Гейгера з інститутів, щоб ніхто не довідався про реальну ситуацію. Партійні органи прискіпливо перевіряли присутність співробітників на робочих місцях. Перевіряльники угледіли, що в батьковому Інституті молекулярної біології та генетики непропорційно багато жінок раптом пішло у відпустки за свій рахунок. Прийшли до директора з докорами, мовляв, що ж ви тут паніку сієте — у вас пів інституту у відпустках. Партквиток на стіл! Батько замість партквитка потицяв перевіряльникам у носа засвіченими рентгенівськими плівками. І пояснив, що досліди науковців, про яких іде мова, пов’язані з роботою в радіоблоці. При нинішньому рівні радіації про чистоту експериментів не може бути й мови. А тому він, як директор інституту, не міг допустити, щоб люди, отримуючи заробітну плату, били на роботі байди та відправив їх усіх у відпустки, тим самим заощадивши державні кошти. А те, що всі вони жінки з дітьми, то лише — випадковий збіг обставин. Перевіряльники хоч і розуміли, що їх відверто дурять, але нічого не змогли протиставити такій відвертій демагогії. Відтак забралися геть, прихопивши з собою плівки для звіту.

Тим часом прийшов «куратор» з КДБ запитати, що діється і який насправді рівень радіації, бо, якщо вірити телевізору, то він вже нижче нуля.

— Та звідки мені знати, — відповів батько, — ви ж самі у нас усі лічильники вилучили.

— Але я ж знаю, що у вас щось залишилося. Та скажіть, заради Бога, що робити — в мене ж діти!

Батько розповів, що знав, не задумуючись про наслідки. Але наслідків не було, бо «куратор» не «здав». Саме тоді, після Чорнобиля, владні структури стали кришитися, як бетон на реакторі, й почався дрейф України до незалежности. Зокрема тому, що всі ці місцеві «куратори», перевіряльники та інша номенклатура почали втрачати контроль над «підлеглим населенням» і розуміти, що Москві вони так само байдужі, як і всі інші.

Москва ж відчайдушно намагалася довести світові, що в Чорнобилі нічого надзвичайного не сталося. До Києва навіть прислали комісію для проведення оцінювання радіоактивного забруднення, за результатами якого приймали рішення про евакуацію та відчуження непридатних для життя територій. Комісією керував голова Держкомітету СРСР по гідрометеорології Ю. Ізраель, якого вже у 2004 році в журналі «Nature» назвали «викопним комуністом, що б’ється за викопне паливо». У 1986 році Ізраель усіляко намагався занизити реальні показники рівня радіаційного забруднення та їх потенційні наслідки й стверджував, що за межами 30-кілометрової зони загроза здоров’ю людей відсутня. (Москва потім оцінить зусилля Ізраеля та нагородить його орденом Леніна.) Саме Ізраель тиснув на АН УРСР, домагаючись оптимістичних висновків щодо масштабів забруднення та його наслідків. Та дарма. П’ятеро українських академіків, директорів біологічних інститутів, серед яких був і мій батько, написали так звану «окрему думку», де була дана правдива оцінка наслідків катастрофи та конкретні пропозиції щодо захисту людей. Президент Академії Наук Б. Патон передав цей документ в уряд як «думку українських учених», а Голова Ради Міністрів О. Ляшко, який тоді очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, повіз цю «окрему думку» до Москви вже як «позицію АН УРСР». Москва вимушена була погодитися з презентованою головою українського уряду «позицією Академії» і в червні з Києва почали організовано вивозити дітей.»

Коли в Києві дітей вже майже не залишилося, повз вікна будинку МЗС на Шовковичній дружина першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького щодня вигулювала свою онуку. Наші колеги-жінки аж за голову хваталися, мовляв що ж вони з дитиною роблять? Невже жертвують нею, аби показати, що нічого жахливого не сталося? Коли я розповів про це батькові, той не здивувався. За його словами, тодішні партійні керівники брехали про рівень радіації, зганяли людей на першотравневі демонстрації, організовували велогонки та футбольні матчі не тільки через вказівки Москви та партійну дисципліну. Вони ще й не розуміли, що таке радіація, відтак їм майже неможливо було пояснити її шкоду, «бо ж її ж не видно». Тобто, долю людей вирішували люди з інтелектом трієчників. Мабуть, з того часу я терпіти не можу невігласів при владі. А початком розвалу совка вважаю 26 квітня 1986.

Олександр Мацука, дипломат, колишній співробітник Секретаріату ООН, шеф Секретаріату Ради Безпеки ООН (2012-2016)

Опінія автора не завжди співпадає з позицією редакції