Договір Москва-Пекін. Чому це погано для нас?

Те, чого так хотіли уникнути в Вашингтоні – сталося. Китай і Росія  розпочали активне зближення. Для тих, хто після цього скаже, що Китай тепер з’їсть Росію, є погана новина – цього поки не передбачається.

Великий договір Росії та Китаю багато в чому безпрецедентний, як мінімум, за формою. Пекін і Москва, де-факто, оголосили про новий Євразійський блок, зі своїми правилами гри і уявленнями про демократію. І тепер визначення демократії звучить так: сам народ визначає, що для нього є демократія. Тобто є російська демократія і демократія умовного Їді Аміна. Головне, щоб формально були проведені вибори.

Звичайно, від завтра світ не зміниться. Цей договір – це початок шляху по розділу світу. І цей шлях дуже довгий.

Перш ніж перейти до того, де ми в цій схемі, окремо хочу звернути увагу на газовий договір Росія – Китай і будівництво газопроводу Сили Сибіру-2. До 2025 року РФ наростить газові потужності по транспортуванню палива до Піднебесної до майже 100 млрд кубів (між іншим, поки є велике питання чи вистачить росіянам власного газу на всі проекти).

Але як би там не було, практично повністю контролюючи логістику поставок газу в ЄС із Казахстану та Узбекистану і частково з Туркменії, РФ не просто замикає на собі енергобезпеку Європи. Завдяки китайцям росіяни отримують можливості диверсифікації поставок газу. РФ робить все від себе залежне, щоб стати глобальним гравцем без енергоносіїв якого не може обійтися значна частина Євразії. І поки це влаштовує Китай, який слідкуватиме за тим, щоб ситуація в Центральній Азії могла б бути проблемою для Заходу, і не загрожувала самому Китаю. Тому, перші реальні кроки по імплементації цієї угоди ми побачимо, очевидно саме в Центральній Азії.

Але сам проект, як би до нього хто зараз не ставився скептично, націлений на весь світ і після чи паралельно з ЦА ми будемо бачити певні кроки в Африці та Латинській Америці.

Хоча ключовим для обох сторін є новий переділ світу: війна з Тайванем та з Україною. І це є справді величезною загрозою для нас.

На жаль, ми знаходимося поза цими процесами. І найгірше, ми досі живемо в парадигмі 90-х, коли є один глобальний гравець – США.

Крім того, ми посварилися з Китаєм і ми маємо доволі складні стосунки з США. Тобто ми знаходимося на розтині обох цивілізацій, які вступають в глобальну боротьбу за зміну моделі світу.

Але навіть не в цьому наша головна проблема. Проблема полягає в тому, що ми навіть не ставимо діагнози і не пробуємо грати свою гру.

Ми вистрілили з Кримською платформою і зараз благополучно зливаємо її, граючи в гру «імплементація Мінських угод». Ми закапсулювалися в цьому Мінську, не бажаючи бодай почати говорити про щось інше і піднімати ставки. Ми черепаховими кроками будуємо тероборону, ми думаємо про вибори, а не про війну.

Світ змінюється щодня, а ми продовжуємо жити так, ніби надворі 1990-і. І, на жаль, це проблема не лише влади. Це проблема і опозиції.

Вадим Денисенко, виконавчий директор UIF

Опінія автора не завжди співпадає з позицією редакції