Для держави-агресора цей законопроєкт – потужний і неочікуваний удар

З початку 2014 року Україну охопило чимало соціальних потрясінь, які змінили українське суспільство. «Революція Гідності» зміцнила національну свідомість, а російська агресія та окупація територій змусила об’єднатися у протистоянні ворогу. В такі непрості часи ми опинилися в умовах поставторитарного та постконфліктного етапів розвитку і така ситуація вимагає впровадження комплексних моделей виходу з кризи. Для України такою моделлю стає перехідне правосуддя, яке дає можливість рухатися у напрямку європейського майбутнього.

«На жаль, дотепер в Україні не існувало комплексного законодавчого акту, який би регламентував державну політику в умовах перехідного або так званого «транзитарного правосуддя». Внаслідок цього, напрямки перехідного правосуддя реалізуються несистемно, а окремі пріоритети державної політики у сфері вирішення конфлікту залишаються на папері внаслідок ситуативності політичних рішень. З огляду на це, проект Закону України «Про державну політику в умовах перехідного періоду», який запропонувало Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій  є вкрай необхідним», – коментує аналітик ГО Правозахисна Група «СІЧ», Віктор Філатов.

Відтак, ми проаналізували документ і ділимося висновками нашого експерта, чи здатен проект стати панацеєю для України.

Перш за все, у законопроекті підкреслена відповідальність  РФ за зовнішню військову агресію проти України. Мова про констатацію не лише позиції України з цього приводу, а й про міжнародно-правове становище держави-окупанта. Інакше кажучи, влада висловлює однозначну думку про злочинність дій Росії, включаючи діяльність окупаційної проросійської влади на Донбасі та в Криму. Також, документ передбачає, що етап перехідного правосуддя триватиме 25 років після повного відновлення територіальної цілісності держави. Тобто, влада вперше окреслила межі цього періоду.

Політика перехідного правосуддя розглядається державою як процес, який спрямований на подолання наслідків збройної агресії. Позитивно, що передбачено механізм конвалідації, тобто, процедури визнання чинності нікчемних правочинів на окупованій частині Донбасу. По суті це крок до реінтеграції населення непідконтрольних територій, адже після деокупації вони можуть визнати у судовому порядку окремі правочини дійсними, наприклад, заповіти, посвідчення факту народження або смерті, та ін.

Також законопроєкт передбачає можливість атестації здобувачів освіти: мова не про визнання документу про освіту, а самого факту навчання і отримання кваліфікації. Можна сказати, що документ містить багато норм примирення супроти розпалювання ворожнечі та затягування конфлікту.

Чи не вперше Україна чітко позиціонує ідеологію протистояння та осуду збройної агресії, а саме прописує політико-дипломатичні послідовні санкції до держави-окупанта. Це дозволить донести чітку позицію України до світової спільноти щодо окупації територій.

Щодо прав і свобод українців, які проживають на непідконтрольних територіях (виборчих, економічних та соціальних), Україна планує захищати їх на міжнародному рівні. Чи не вперше влада фіксує власне бачення алгоритму вирішення проблем на окупованих територіях після деокупації. Мова про комплексне вирішення гуманітарних проблем, забезпечення правопорядку та демілітаризації, звільнення незаконно ув’язнених. Основою стане національний діалог, як форма переговорного процесу. Логічним завершенням деокупації має стати проведення місцевих виборів на звільнених територіях.

Якщо підсумувати, то законопроект є соціальним за направленістю та політичним за сутністю:  містить багато дієвих форм примирення та деокупації. Коли влада демонструє повагу до громадян та зневагу до ворога, тоді перехідне правосуддя стає реальним інструментом на постконфліктному етапі. Норми законопроєкту спрямовані на внутрішньо переміщених осіб, жителів тимчасово окупованих територій та державу.

«Важливо, що документ накладає на Україну відповідальність за вирішення конфлікту. Адже, досі влада намагалася уникати подібних дискусій, перекладаючи провину на окупанта. Це демонструє, що Україна у повній мірі усвідомлює роль влади у вирішенні конфлікту, і така позиція буде позитивно сприйматися світовою спільнотою. Для держави-агресора цей законопроєкт – потужний і неочікуваний удар, який може похитнули самопроголошену владу, яка тримається на тому, що критикує Україну, яка, начебто, кинула своїх громадян напризволяще. Якщо передбачені законопроектом гарантії для жителів окупованих територій будуть реально надані, то неспроможність окупаційної влади стане ще більш очевидною навіть для проросійськи налаштованих громадян», – каже Віктор Філатов.

Загалом, документ є доволі комплексним і самодостатнім, але можна вказати на один значний недолік, який слід виправити на проєктному рівні.

«Майже усі норми законопроєкту стосуються конфліктного та постконфліктного періодів. Але автори забули, що варто деталізувати поставторитатний період і поставити акцент на подоланні системних проблемі, які й призвели до окупації окремих територій: корупція в усіх гілках влади та непрофесіоналізм її окремих представників, слабка протидія російській інформаційній війні, зв’язок політиків та олігархів, проросійські медіа, які підіграють агресору. З цими проблемами варто працювати в рамках моделі перехідного правосуддя, аби примирення та деокупація не стали нетривалими і конфлікт не спалахнув знову. Тому, окрім люстрації, варто прописати комплекс заходів на подолання означених проблем», – відзначає Віктор Філатов.

Катерина Леонова