EN
FR
DEМи їдемо дорогою зі Слов’янська на Бахмут. Назустріч пролітає камуфльований потужний пікап. Водій Сашко небайдуже прицмокує:
– Я коли виросту, теж собі такий куплю!
– Куди виростеш?! Тобі 35 років, – щиро дивуюся.
– Я хотів сказати, що коли війна закінчиться, – сміється Сашко. – Після перемоги, коли повернуся, якщо виживу…
У цій дещо кумедній обмовці прихована дуже типова для багатьох військових парадигма мислення: нічого серйозно не загадувати наперед, розуміти, що на всі мрії та плани на майбутнє є тисячі «але» й життя може обірватися будь-якої миті. Коли гине хтось із побратимів, як правило, перше, що пригадуєш, – його останні озвучені плани: сходити на рибалку, побачити дітей, зробити ремонт у квартирі. Буденні речі можуть виявитися просто недоступними, тому розмови про майбутнє серед військових, справді, часом нагадують дитячі, які починаються зі слів «от коли я виросту…». Життя цивільних людей під час війни теж сповнене непевностей, але якщо вони живуть не у прифронтовій зоні, то вони все ж мають в рази менше «але», ніж пересічний військовий на фронті.
У фільмах і книжках про війну герої обов’язково мусять сказати, що змусило їх узяти до рук зброю. У реальних бойових умовах такі пафосні розмови ведуться вкрай рідко. Бо нібито все само собою зрозуміло: ми захищаємо свою землю.
«Та що тут багато говорити, якщо ми не будемо воювати, то вони прийдуть додому до тебе, до тебе й до тебе і вчинять те, що було в Ірпені та в Бучі. Не за дядька воюємо, за себе, кожен за свою родину, ніхто інший за нас це не зробить», – каже Георгій, командир протитанкового взводу, який був контрактником ще до 2014-го, потім увесь час залишався у війську і брав участь в АТО-ООС.
«Я просто хочу повернутися додому, в рідний Севастополь», – ділиться аеророзвідник Олег, який виїхав з окупованого Криму і до 2022 року працював у Києві дизайнером.
«Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що не зможу залишитися в тилу чи виїхати за кордон, мені просто совість не дозволить, тим більше, що я маю медичну освіту», – пояснює бойова медикиня Анастасія. У цих нехитрих відповідях відображаються думки тотальної більшості тих, хто зараз захищає Батьківщину.
У соцмережах і в живих розмовах у тилу часто можна зустріти патріотичні гасла, слова вдячності Силам оборони, віри в нашу перемогу. Це цілком природно для країни, що веде визвольну війну, але серед воїнів це часом викликає невдоволення. Річ не в ПТСР чи зневірі. Ті, кого називають незламними, лицарями, титанами, насправді є живими людьми. І так, багато хто з них втомився від війни. Передовсім фізично, але й морально теж. Це спричинено тим, що для мобілізованих не встановлено термінів служби. «До кінця воєнного стану», – це звучить доволі похмуро, якщо зважати, що війна буде затяжною, і ніхто сьогодні серйозно не говорить про її швидке завершення. Ігор Луценко, у минулому політик і громадський активіст, а нині військовослужбовець, поширив у себе на Facebook допис, який передає настрій, властивий значній частині фронтовиків: «Держава зобовʼязана дати цим людям (мобілізованим – ред.) визначеність у термінах їхньої служби та забезпечити четвертий вихід з армії, окрім труни, тюрми та інвалідності. І це не питання відпочинку, це питання встановлення базової справедливості й запобігання катастрофи, до якої ми прямуємо. Готуйтеся до мобілізації та допомагайте армії, бо через неї мають пройти всі».
Ці слова – не «зрада» й не розчарування в цілях війни, це запит на справедливість. Коли одна частина суспільства вже півтора року бере безпосередню участь у бойових діях, інша продовжує жити доволі таки комфортним життям, дедалі нахабніше лунають голоси про «незаконну мобілізацію» й «економічний фронт», який тримають ті, хто працює і сплачує податки. Звісно ж, йдеться не про максималізм чи зрівняйлівку, скоріше про прозорі правила гри, коли призваний до війська має чітко визначений термін служби. Така схема діяла під час АТО, коли до війська призивали на рік. Але сьогодні маємо інший характер війни, і командуванню важко наважитися на крок, коли в запас будуть звільнені тисячі досвідчених бійців. Їх мають замінити щойно мобілізовані без бойового досвіду люди. Такий розвиток подій може виявитися вкрай небезпечним.
Часто від бійців, що приїздять до мирних міст, можна почути невдоволення тим, як живе тил. «У Києві та у Львові, де я побував під час відпустки, зовсім не відчувається, що в країні війна», – каже Степан, що до 24 лютого 2022 працював на керівній посаді в одному з міністерств, а останні півтора року служить снайпером у бригаді спецпризначення, – я розумію, що мирне життя має відрізнятися. Я радий, що працюють ресторани і барбершопи. Але ти подивися, скільки цілком придатних до служби чоловіків вештається вулицями. Неозброєним оком видно, що вони не в армії й не збираються туди. І це відверто дратує. Так само, як дратують запитання «коли це все закінчиться» чи розмови про вибори. Ну які вибори під час війни?!»
Війна вчить приборкувати свій страх і вірити у власні сили. Це можна назвати здобутком того, хто вижив. Тому в армії у багатьох людей виникає бажання реалізувати після війни те, чого раніше побоювався: відкрити власний бізнес, змінити сферу зайнятості, дописати наукову працю, розв’язати проблеми в особистому житті. Зрідка між військовими виникають такі розмови, але вони з розряду «коли я виросту». «Будьмо відверті: ця війна для нас уже не закінчиться ніколи. Є такий крилатий вислів: із війни можна прийти, але неможливо повернутися», – каже нацгвардієць Олексій, що до 2022 ніколи не служив у війську. – Навіть коли стихнуть бої, потрібно буде підтримувати боєздатність, шукати воєнних злочинців, допомагати тим, хто постраждав від війни. Я для себе вирішив: підписую контракт і залишаюся в армії. Так і психологічно комфортніше, поруч зі мною не буде людей, які «відкосили» чи варнякають про те, що «не все так однозначно», готові миритися з росіянами».
Схожі думки висловлюють ті, хто отримав важке поранення на фронті, але залишається у силових структурах – на тих посадах, де це можливо за станом здоров’я. Ігор був на фронті сапером, але після контузії частково втратив слух: «Після військово-лікарської комісії я пішов у той РТЦК та СП, через який призивався до війська. Спитав, чи не стану я їм у пригоді, і мене радо прийняли, тепер служу там, на «паперовій» посаді. Для мене важливо залишатися у строю, носити військову форму, хочу бути корисним для спільної справи, яку ми всі робимо. А повертатися у цивільне життя якось не хочеться».
Ще з 2014-го року в українському суспільстві побутує думка, що «ось повернуться хлопці й дівчата з фронту, і налагодять життя в країні». Самі військові вкрай іронічно ставляться до таких наївних сподівань. Насправді життя на фронті відірване від усіх актуальних суспільних дискусій: в окопах не говорять про ймовірність президентських виборів, Нагірний Карабах, сексизм Олексія Арестовича чи діалоги Андрія Куркова з Машею Гессен. На війні все обертається навколо двох стовпів: виконання бойової задачі та збереження життя особового складу. Решта часу (а його залишається вкрай мало) – на побут і відпочинок. Для того, щоб інтегруватися у мирне життя, ветеранам ще знадобиться час, щоби зрозуміти, за якими механізмами функціонує цивільне життя, з якого вони випали. І що довше триває війна, то більше часу знадобиться на це усвідомлення.
Автор: Дмитро Крапивенко, військовослужбовець
