Асиметричний саміт

Женевська зустріч Джо Байдена та Володимира Путіна зафіксувала нову якість відношень між США та Росією

Європейське турне американського президента завершувалось місією, на яку очікували з нетерпінням, але зовсім не тому, що сподівались на проривні рішення від президентів Сполучених Штатів та Російської Федерації. Радше це були журналістська та обивательська зацікавленість, чи не припуститься хтось з лідерів faux pas, чи не виникне якась анекдотична ситуація, і взагалі, як виглядатимуть перемовники один на фоні іншого. Тобто зовнішній бік події приваблював більше, аніж її сутність, яку змінити не могло ніщо: зустрічались не просто опоненти, а антиподи.

Біло відчутно, що президенти також розуміють надувагу до форми їх спілкування, тому були стримані і не дали приводів для кричущих заголовків та скандальних фото. Кожен намагався виглядати спокійним та впевненим, і великий досвід допомагав їм у цьому. Ключовий же момент був зрозумілий з самого початку і не залишав місця для несподіванок по ходу перемовин. Задача наближення позицій США і Росії навіть не стояла ані перед Байденом, ані перед Путіним. Метою зустрічі було окреслити перед іншою стороною межі власних позицій, зафіксувати високий ступінь недовіри і напруги та спробувати з’ясувати, наскільки ця напруга може бути взята під контроль.

Джо Байден на цих перемовинах виступав у якості не лише президента Сполучених Штатів, а й лідера Заходу, у ролі, у яку він остаточно увійшов під час попередніх зустрічей у Європі з союзниками по НАТО, Великій сімці та партнерами з ЄС. Як сказав радник з національної безпеки Джейк Салівен, «Байден під час турне майстерно і рішуче надів мантію провідника вільного світу, якою поступився попередній президент».

Володимир Путін же представляв позицію анти-Заходу. Причому не так, як мріялося у 2014 році, коли Росія претендувала на лідерство у великому блоку БРІКС, який мав стати глобальною альтернативою Заходу. Зараз Росія вже майже країна-ізгой, з двома вірними союзниками Білоруссю та Сирією і ситуативними партнерами Китаєм та Іраном. Різниця у потенціалах, що стояли за перемовниками, разюча, і якби не військовий фактор та постійне намагання Кремля створювати проблеми Заходу, зустріч не відбулася б. У цьому сенсі праві ті, хто порівнював цей саміт з перемовинами між президентом Трампом та керівником КНДР Кім Чен Ином: якби не ракетно-ядерні амбіції Північної Кореї та її погрози зовнішньому світові, сенсу в такій зустрічі не було б жодної. В решті решт, вона і виявилась безглуздою.

Між тим женевські перемовини були дійсно потрібні обом лідерам. Для Путіна – щоби виступити тим самим антагоністом Заходу, з яким змушені рахуватись. Він вибудовував Росію на протиставленні її Заходу і нарешті досяг результату. Росія більше не «неправильний» партнер, вона не партнер зовсім, вона противник, у деяких проявах – відвертий ворог. Зараз ні у кого не виникає сумніву, що Кремль не зійде з позицій антиамериканізму, це базова складова його політики, як зовнішньої, так і внутрішньої. Будь-які поступки у відносинах із США неможливі, оскільки б це означало визнання слабкості та помилковості ключових принципів політики Путіна. Йому важливо підносити себе і Росію як загрозу.

До речі, амбівалентне відношення Трампа до Росії дещо ускладнювало зовнішньополітичне позиціюнування Кремля. З одного боку, там всіляко, навіть на рівні пропагандистських спецоперацій, підтримували нападки попереднього президента на американську систему, НАТО і європейських партнерів та  вочевидь раділи зачарованістю голови Білого дома російським лідером. З іншого, Америка залишалася Америкою, і санкції продукувала незмінно. З Байденом у певному сенсі простіше, оскільки зникла ця неоднозначність.

Байден мав продемонструвати, що епоха Трампа з його небезпечними сантиментами до Путіна позаду, і зустріч у Женеві нічим не нагадувала саміт американського та російського президентів у 2018 році у Хельсінкі, коли члени американської делегації, за спогадами, відчували сором за власного керівника. Одночасно Джо Байден запевнив співвітчизників, союзників і весь світ, що як лідер Заходу і вільного світу бере під контроль ситуацію з Росією.

На прес-конференції американський президент сказав, що півроку-рік дадуть змогу оцінити результати саміту, тобто наскільки Кремль налаштований надалі тримати курс на конфронтацію. Але одночасно це й період, за який мають розвернутись у конкретні кроки ті домовленості поміж західними союзниками, яких було досягнуто під час європейського турне. Показово, що вже наступного тижня у Берлін прилетить голова Держдепу Ентоні Блінкен, у якого заплановані зустрічі з колегою, головою МЗС Німеччини Хайко Маастом та прем’єркою Ангелою Меркель, яка тільки-но мала можливість обговорити важливі питання із Байденом. Але це і є поглиблення співпраці і координації дій на більш глибокому, детальному рівні. Так західний світ працює, і результати ми дійсно побачимо за півроку-рік. На системні виклики мають бути дані системні відповіді.

Тобто для Сполучених Штатів саміт в Женеві означав точку, з якої бере начало розгортання нового етапу інтенсивної роботи на російському напрямі. Для Росії нічого нового попереду немає. Так, Володимир Путін зайвий раз надав можливість усім пересвідчитись у своїй непохитній антизахідній позиції. Це не новина ані для світу, ані для росіян. Путін давно перестав бути новиною як для своїх, так і для чужих. Але не перестав бути загрозою, і ця загроза весь час зростає, оскільки, як було вже сказано, нічого іншого пред’явити світові Росія не може. Світ почув, побачив та зробив висновки. І так, вони для країни Путіна невтішні.

Леонід Швець