Артем Шрайбман: “Збільшення двостороннього товарообігу між Україною та Білоруссю є взаємовигідним”

Політичний аналітик Артем Шрайбман: “Збільшення двостороннього товарообігу між Україною та Білоруссю є взаємовигідним сценарієм, якій буде все більш і більш привабливий для Лукашенка після виборів”

Завершуючи серію інтерв’ю «Promote Ukraine» на тему білоруських президентських виборів, ми поспілкувалися із Артемом Шрайбманом. Шрайбман – білоруський політичний аналітик, журналіст та засновник Sense Analytics – білоруськa політичнa консалтингова група. Шрайбман є автором багатьох статей для TUT.by та Carnegie.ru, а також колишнім радником ООН в Білорусі. Це інтерв’ю зосереджене на геополітичній реальності поточних президентських виборів, а також можливостях та викликах цих виборів для України.

Нещодавнє рішення Лукашенка та його оточення про виключення з виборчих перегонів політичних опонентів – Бабарика та Цапкали було раціональним? Чи емоційним, адже чинний президент  боїться потенційної узурпації влади Бабариком та Цепкалом?

Хороше запитання. Тому що між страхом і раціональним міркуванням не завжди існує чітка межа. У цьому випадку я б сказав, що страх є раціональним, оскільки заборона – це добре продумане, свідоме, а не емоційне рішення. Саме тому я б поклав його до “кошика” раціональних рішень здебільшого авторитарної влади, яка намагається втриматися. Розглядайте це як свого роду інстинкт самозбереження, але який є раціональним.

У білоруській історії вперше трапилося щось подібне: кандидати зібрали 100 000 перевірених підписів, але їм заборонили балотуватися. Цього ніколи раніше не було. Крім того, на виборах 2010 року ми бачили, що кандидатам, які не зібрали 100 000 підписів, було дозволено фігурувати в у виборчих бюлетенях. Зараз Центральна виборча комісія перейшла червону лінію, але ЦВК є лише довіреною особою Адміністрації президента. Тож я думаю, що це рішення просто відбиває рівень стурбованості уряду, президента та його адміністрації щодо Бабарика та Цепкала, оскільки вони є або ж були новим типом загрози – загрози, якої не було в білоруській політиці впродовж десятиріч.

У цьому разі як, на Вашу думку, відреагує Захід? Наприклад, запровадить санкції?

Я не думаю, що Захід запровадить санкції лише тому, що Бабарико та Цепкало не потрапили у виборчі бюлетені. Тільки за це санкціями не карають або їх не поновлюють, якщо ми кажемо про Євросоюз. Що стосується США, персональні та цілеспрямовані санкції все ще діють, і вони навіть не заморожені. Однак, що стосується ЄС, то з моменту запровадження останніх суворих санкцій у 2011 році для Білорусі підвищили планку для отримання санкцій. Тут ідеться про геополітику, оскільки це здебільшого пов’язано з геополітичними причинами.

Захід у цілому, але особливо Брюссель та Вашингтон побоюються, що якщо вони запровадять занадто жорсткі санкції, то ізолюють Білорусь, і це підштовхне Лукашенка до більшої поблажливості до Росії, а ось цього Захід не хоче. Ось чому вони дуже обережні в цьому випадку – для того, щоб Мінськ потрапив під санкції, має трапитися щось дуже жорстоке – щось набагато гірше, ніж події десятирічної давності під час виборів 2010 року, які спровокували попередні санкції. Це означає, що для запровадження Заходом санкцій може знадобитися більше, ніж нереєстрація Бабарика та Цепкала. Підставою для цього було б не обов’язково кровопролиття, але, можливо, дуже жорстокі й серйозні розправи над демонстрантами – дивні та жахливі сцени, що їх розповсюджують у західних ЗМІ, які не може бути проігноровано західними політиками.

Звичайно, Мінськ може потрапити під санкції, це питання не знято з порядку денного.  Але я думаю, що в білоруському істеблішменті усвідомлюють, що цього слід уникати. І тому ми спостерігаємо такий інтенсивний розгін саме зараз – вони здебільшого намагаються придушити будь-які протести в день виборів, намагаються запобігти накопиченню протестів, щоб вони потім не вийшли з під контролю, як це сталося 2010 року. Я знову проводжу паралелі з тим роком, тому що нинішні вибори просто нагадують мені про те, що сталося тоді. У будь-якому випадку, я намагаюся сказати, що санкції не є незаперечним фактом – Мінськ має зробити набагато більше, щоб під них потрапити.

Запровадять санкції чи ні, але все ж таки потепління відносин між Брюсселем та Мінськом може відкластися?

Так, безумовно, після таких виборів ці відносини не можуть розвиватися у звичайному режимі.  Ми перебуваємо десь між холодною дружбою або холодними стосунками та санкціями. Зараз такий момент, коли відносини неможливо покращити, вони можуть лише підтримуватися.

Поговорімо про Росію. Протягом останнього року Москва активно підштовхує ідею білорусько-російської інтеграції, але Лукашенко прихильний до збереження свого роду білоруської незалежності та нейтралітету, особливо що стосується українсько-російського конфлікту. Яким чином ці вибори можуть підірвати цей образ білоруського нейтралітету? Іншими словами, наскільки ймовірним є те, що Росія підштовхне з новою силою цю ідею білорусько-російської інтеграції після нових виборів і якими будуть наслідки для України?

Це запитання на мільйон доларів, адже ніхто точно не знає, чого врешті-решт хоче Росія від Білорусі. Я не думаю, що навіть Владімір Путін має чітку мету, оскільки він діє залежно від обставин, від того, що відбувається на місцях. Тому я думаю, що політику Москви щодо Білорусі, ймовірно, буде розроблено після виборів, коли Путін в цілому оцінить, наскільки вразливим є Лукашенко і як Росія може підштовхнути його в певному напрямку. Я не думаю, що Путін є стратегом, жодною мірою. Особливо в зовнішній політиці його рішення є необов’язково імпульсивними, але вони ухвалюються залежно від випадку, як реакція на те, що відбувається на місцях. Я маю на увазі, що українці, мабуть, знають це краще, ніж будь-хто інший.

Що стосується білорусько-російської інтеграції, то я думаю, що в цьом діалозі криється небезпека. У тому сенсі, що на Заході інколи перебільшують, оскільки дехто помилково вважає, що Лукашенко буде змушений передати Росії частину свого суверенітету, якщо він стикнеться зі свого роду ізоляцією Заходу чи гоніннями. Це насправді не так, тому що будь-яка змістовна інтеграція з Росією, як то спільний бюджет, спільна система оподаткування, єдина валюта, глибша військова інтеграція тощо підриває становище Лукашенка в Білорусі, це підриває його владу. А влада є для Лукашенка найважливішою. Для авторитарного лідера немає нічого важливішого, ніж це. Тому для нього поступитися Росії будь-яким важелем влади, будь-яким об’єктом влади було б набагато гіршим, ніж будь-який економічний спад у Білорусі – він би радше змирився з вищим рівнем бідності, ніж погодився б на те, що російський рубль став валютою його країни. І, на жаль, глибину його бажання не віддавати Путіну ані дюйму своєї влади недостатньо високо цінують.

Тоді виникає питання, як у цьому випадку Росія може підштовхнути інтеграцію. Тут ми стикаємось з дуже цікавою головоломкою авторитарної політики, бо якби це був лідер будь-якої демократичної країни, Росія намагалася б знайти альтернативну силу для підтримки в цій країні та спробувати дестабілізувати цього лідера, якимось чином впливаючи на політичний дискурс.  Однак цього не можна зробити з авторитарним лідером – ви не можете втручатися в політику там, де її не існує. Це величезна проблема, яку іноді ігнорують, для будь-якої змістовної інтеграції від імені Росії.

Зрештою, з Лукашенком вони зайшли в глухий кут, і оскільки він не бажає поступатися ані крихіткою своєї влади, то єдине, що залишається, – це військове питання. Загроза військового втручання могла б змусити його погодитися з ідеєю інтеграції. Однак я не впевнений, що ми дійшли з Росією до цього; Росія та Білорусь досі залишаються союзниками, і я не думаю, що Путін, попри його прямоту та агресивність, нападе на своїх союзників. Можливо, ще важливіше, що Лукашенко виконує деякі досить важливі функції для Росії. По-перше, він не дозволяє Білорусі проводити такі реформи, щоб вона могла бути менш залежною від російської економіки. По-друге, через поганий стан із дотриманням прав людини та порушення демократії його ніколи не приймуть на Заході, він не може реально чи вірогідно просунути Білорусь на Захід, і тому, просто перебуваючи при владі, Лукашенко виконує основні функції, яких Путін і Кремль, та і будь-який інший російський лідер хотіли б отримати від білоруського лідера. Він здебільшого залишає Білорусь у російській сфері впливу, і тому я не думаю, що Путін настільки відчайдушно хоче втілити цей інтеграційний проєкт, що пішов би на військове втручання або, я не знаю, морив би білорусів голодом за допомогою блокад тощо. Торговельні блокади не було здійснено навіть щодо України, з якою Путін веде війну.

Отже, я вважаю, що його бажання інтегрувати Білорусь не є настільки сильним, що знадобилося б таке втручання. Але водночас Кремль отримує вигоду від того, що Білорусь має менше можливостей, менше простору для маневрів, менше можливостей знайти фінансову підтримку в іншому місці. Це створює свого роду структурну економічну залежність від Росії. Тож так, Росія є кінцевим бенефіціаром. Але ви також запитали, чого слід очікувати від цієї інтеграції, і хоча я не вірю, що така інтеграція відбудеться, але якщо ми уявимо себе в паралельному всесвіті, де це станеться, то це, звичайно, може бути головною загрозою безпеці для України. Якщо ж цього ніяк не можна уникнути й Білорусь буде глибоко інтегрованою з Росією, особливо стратегічно, якщо білоруська армія стане інтегрованою з російською, а російські бази почнуть з’являтися на північному кордоні України, то так, у вас буде кордон, за який треба буде турбуватися. Але, я, політолог, не думаю, що такий результат є ймовірним.

І ще питання про геополітику. З погляду України де більше ризиків – при президенті Лукашенку чи при отриманні влади опозицією?

Про Україну дуже важко сказати. Тому що ми не знаємо, як виглядала б зовнішня політика Бабарика та Цепкала. І я не впевнений, що вони пішли б на компроміс щодо гарантій безпеки, адже вони обидва говорили, що Білорусь має залишатися нейтральною. Я маю на увазі, що Бабарико навіть запропонував ідею, щоб Мінськ залишив військовий союз з Росією – ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку). Крім того, вони обидва заявляли, що договір про союзну державу з Росією заслуговує на перегляд, не з огляду на намагання поглибити інтеграцію, а скоріше, щоб прибрати деякі нереальні пункти –  наприклад, про єдину валюту. Отже, навпаки, вони попросили б Москву відмовитися від питань глибшої інтеграції в рамках цієї союзної держави. Тому я не вважаю їх більш небезпечними для України. Я не думаю, що їхня політика поставить якимось чином під загрозу українську безпеку. Тож для України ситуація була б такою самою або, мабуть, навіть трохи кращою з опозицією Лукашенка, ніж із Лукашенком.

Якщо Лукашенка переоберуть – що дуже ймовірно, чи є якийсь сценарій після виборів? Чи варто про щось турбуватися стосовно двосторонньої торгівлі між Білоруссю та Україною?

Я не бачу жодних негайних загроз. Лукашенко після цих виборів буде надзвичайно зацікавлений у диверсифікації. І оскільки західні ринки, ймовірно, не відкриються, як, можливо, хтось сподівається, а Росія не стає доброзичливішою до Білорусі, Лукашенко шукатиме всі можливі ринки чи всіх можливих гравців, які б необов’язково допомагали йому, але стали однією із його опор у галузі зовнішньої політики. Ось чому Україна, яка традиційно мала дуже стабільні відносини з Мінськом, дарма, що він перебуває на орбіті Росії, може, на мою думку, певним чином отримати від цього користь.

Це буде взаємовигідний сценарій: Білорусь зацікавлена ​​в диверсифікації настільки, наскільки здатна, враховуючи обмеження нинішньої системи, а Україна також, імовірно, зацікавлена ​​в тому, щоб Білорусь не була зав’язана лише з Росією. Отже, я думаю, що насамперед усі транскордонні, прикордонні, регіональні або матеріально-технічні проєкти між Україною та Білоруссю, наприклад, що стосується доставлення нафти через українські порти чи трубопроводи, не залежатимуть від результатів цих виборів. Якщо що, Лукашенко був би ще більше зацікавлений у розширенні такої торгівлі. Якщо, звичайно, Білорусь не піде на апокаліптичний сценарій, коли Лукашенко здасться російським вимогам – якщо це здійсниться, це буде зовсім інша ситуація.

І останнє запитання. Наскільки коронавірус та нещодавній білоруський економічний спад похитнули шанси Лукашенка на цих виборах?

Я думаю, що існує два різних види впливу. Економічний спад у Білорусі стався не цього року, білоруська економіка перебуває в застої вже понад десять років, а середня зарплата не зросла в доларовому еквіваленті з 2009 року. Ми все ще не можемо досягти цифри в 500 доларів, яку Лукашенко обіцяв досягти десять років тому, тому що в момент, коли ми збираємось досягти цього, трапляється якась криза. Економічна рецесія цього року була ще однією кризою, яка, якщо не зруйнувала його підтримку, то принаймні розгнівала багатьох людей. Але коронавірус був окремим чудовиськом, бо те, як влада та білоруський президент поводилися під час пандемії, було унікальним або своєрідним.

Не було ані режиму ізоляції, ані карантину, проходив чемпіонат з футболу, 9 травня парад усе-таки відбувся. Та й сам Лукашенко говорив на тему коронавірусу байдуже, він не був старим дбайливим «батьком», коли займався питаннями COVID-19. Іноді він звинувачував лікарів у тому, що вони заразилися через неправильне використання захисних засобів, а інколи давав поради щодо пиття горілки та походу до саун. Звичайно, це були жарти, але коли він говорив про те, що не слід допомагати бізнесу на межі банкрутства, розповідав людям, які втратили роботу через коронавірус, просто піти на нову – це дратувало набагато більше людей, ніж будь-який економічний спад.

Білоруси вже начебто звикли до того, що економіка працює погано, особливо останніми роками, тому вони звикли до регулярних криз. Вони буквально живуть від кризи до кризи й навіть можуть відчути це в повітрі, коли настає час йти до пунктів обміну та купувати долари. Вони можуть читати це в жестах чиновників. Однак з коронавірусом це був ще один рівень демонстрації неефективності системи. Справа не в тому, що він просто говорив таким чином, що ображав деяких людей. Лукашенко підірвав найважливіший міф чи ідеологічний наратив системи – що вона дбає про звичайних людей. Це те, що продає система, це було головним досягненням системи Лукашенка. Однак коронавірус виявив, що система не змогла виконати цю фундаментальну обіцянку.

Артем Кизим