25 фейкових років міністра закордонних справ РФ Лаврова

Нещодавно, міністр закордонних справ РФ Лавров виступив із заявою з приводу 25-річчя вступу Росії до Ради Європи. Однак, давно вже немає тієї Росії, яка 25 років тому вступила до цієї міжнародної організації. Тоді вона прагнула стати частиною західної цивілізації, розділяти цінності прав людини, вільних виборів і вільної економічної діяльності. Ту Росію, яка 25 років тому вступала до Ради Європи, захопили путінські мафіозні «кооператори», загнали в опозицію або ж вбили, як вбили Політковську, Нємцова, Естемірову. На місті тієї Росії виникла нова Росія – імперія війн та територіальних захоплень, країна брехні та державного злодійства, ненависті до свободи та демократичних цінностей. Росія сьогодення – це країна, яка жадає реваншу країни-Совка, реваншу кривавого минулого радянської епохи.

Саме від такої Росії Лавров звертається до Європи. Сучасній кремлівській Росії не подобається сучасна демократична Європа. А Європі – сучасна Росія просто набридла. Вона, Європа, втомилася від хворобливої амбітності та агресивної поведінки Кремля.

Країна КДБ

На Заході розуміють, що путінська псевдоімперія давно втратила перспективу, яка була в 90-і роки. Тому що Росія – слабка в економічному відношенні держава, її політична модель деградувала до рівня другосортної диктатури. Дорога історії йде для Росії тільки під ухил.

21 рік тому, з приходом нового 2000 року, Володимир Путін став виконуючим обов’язки президента Росії. Людина зі звичками офіцера КДБ опинилася на чолі ядерної держави і з ентузіазмом взялася за її зовнішню політику. В історії Росії почалася нова епоха – дуже довга, хоча тоді про це ще ніхто не здогадувався. Ера Путіна багато змінила як в самій Росії, так і в стосунках країни з рештою світу – насамперед Європою, США і найближчими сусідами. Зовнішня політика завжди була близька Володимиру Путіну – куди ближче, ніж “нудні” питання економічних реформ або соціальної політики. Путін як політик – цей чинник багато в чому визначає неврастенічні відносини Росії з рештою світу.

Лаврову, як співучаснику злочинів Путіна на міжнародній арені не подобаються рішення Європейського суду з прав людини і він вимагає, щоб «діяльність ЄСПЛ була вільною від політичних та ідеологічних уподобань». І це міністр країни, у якій вже давно судові справи проти «непокірних» перетворилися на ідеологічний фарс. Країни, у якій Путін перетворив зовнішню політику в свою особисту спецоперацію. В цьому немає нічого дивного, враховуючи його першу і основну професію. Взагалі тінь спецслужб завжди була присутня в міжнародних справах Росії. У путінське двадцятиріччя цим справа не обмежилася: при ньому відродилася практика, яка здавалося б пішла в небуття, кадебешних вбивств неугодних осіб, як на території країни, так і тих, які перебувають за межами Росії.

Політика Кремля

Лаврова не влаштовує європейський підхід до свободи, європейська та атлантична єдність, і він «переконаний, що майбутнє Ради Європи залежить від її здатності зберігати самостійність і справді загальноєвропейський характер, не ставати заручником блокових підходів і мислення …»

Кремль ніхто нікуди не запрошує, тому блоковий підхід на зовнішньополітичному горизонті йому світить лише з африканськими царьками та банановими республіками. Навіть з помпою проголошена “союзна держава” з Білоруссю виявилася в реальному житті не більше ніж фейком, тому що приєднання до Росії на умовах Москви – чого спочатку домагалися в Кремлі – в Мінську ніколи всерйоз не розглядали. Що, власне, і підтвердили останні зустрічі Путіна з Лукашенком.

Спроби вбити клин між Європою і США, а також між окремими європейськими країнами стали зовнішньополітичним кредо путінського Кремля і головною зброєю, яка застосовувалась ним в різні роки з більшим чи меншим ступенем ефективності. А ідея за будь-яку ціну насолити незговірливим і недосяжним за потужністю американцям – своєрідною ідеєю фікс.

Ще Лаврову дуже не подобається позиція Парламентської асамблеї Ради Європи. Він вимагає «утримуватися від нав’язування не консенсусних документів». Звичайно, на думку Кремля, європейські прихильники прав і свобод людини повинні мати безсумнівний консенсус з кремлівськими негідниками – закривати очі на беззаконня, які творить в Росії правляча мафія.

Заява Лаврова, як провідника міжнародної дипломатії Кремля, насичена невдоволенням та примарними образами. Кремлю все не так. Європа та демократичний світ винен у тому, що Росія з величної, принаймні за територією, держави перетворилася на ситуативне об’єднання окремих малоосвоєних територій, пов’язаних між собою міфічними «скрепами». Ні Путін, ні Кремль, ні, тим більше, Лавров не бачать у цьому своєї провини.

У заяві головного дипломата немає нічого конкретного з приводу повернення анексованого Криму, припинення агресії на сході України та розслідування там злочинів Кремля, визнання відповідальності за збитий російськими загарбниками рейс MH-17, отруєння агентами Путіна Скрипаля в Британії, вбивства Хангошвілі в Німеччині, отруєння Навального. Ні слова вибачень за нахабні заяви російського МЗС проти Німеччини в зв’язку з тим же отруєнням Навального. Кремль ніколи не визнає своєї причетності до міжнародних злочинів, ніколи не визнає свою провину.

Така міжнародна політика для Росії – це втрата майбутнього. Тому що не тільки «довічного» президента, а вже й всю країну велика частина світу сприймає як хворого непередбачуваного сусіда, у якого “не всі вдома”, який в будь-який момент може щось накоїти. Глибинна недовіра до Росії, яка завжди була в західній підсвідомості, завдяки «дипломатії» Путіна повернулася туди міцно і надовго.

Юрій Федоренко, аналітик, експерт з питань суспільної комунікації

Опінія автора не завжди співпадає з думкою редакції