Зовнішня політика України часів трансформації: старі виклики і пріоритети, нові підходи?

Ціну агресії треба збільшити до неприйнятного для агресора рівня

У традиційних суспільствах питання зовнішньої політики дуже часто є другорядним стосовновнутрішньої: майже всіх громадян значно більше цікавить власний добробут, наявність стабільної роботи, доступ до якісної медицини та освіти, а вже потім дружні відносини власної держави з сусідніми країнами чи заокеанськими партнерами. Проте в Україні внутрішня і зовнішня політика завжди були зрощені, особливо в останні роки, адже на буденне життя наших громадян вже шостий рік поспіль впливає неприхована російська агресія. Як наслідок, у суспільному дискурсі поряд з дискусіями про темпи економічного зростання, шляхи поборювання корупції та деолігархізації суспільства лунають лейтмотиви «деокупації Криму», «припинення війни», «відновлення миру», «Мінських домовленостей», «переговорів у нормандському форматі», «звільнення полонених», а також останніми тижнями «формули Штайнмаєра». Перехід до нових підходів з використанням старих інструментів – це новий порядок денний президента Володимира Зеленського, який знаходить як значну підтримку, так і неабиякий опір у суспільстві. Його прагнення якомога швидше досягти домовленостей з метою зрушення ситуації з мертвої точки є зрозумілим і виправданим, адже кожен новий лідер має лише обмежене «вікно можливостей», яке з об’єктивних і суб’єктивних причин неминуче стрімко звужуватиметься з кожним його тижнем на посаді. Утім, можна зрозуміти й тих, хто побоюється «блискавичних домовленостей» без належного суспільного обговорення, тому що за нашвидкуруч закріпленими позитивними результатами можуть ховатисядовгострокові геополітичні втрати, шкода від яких може бути ще глибшою та тривалішою за всі й без того глибокі суспільні рани.

Отже, для успішного розв’язання надскладного завдання має бути дотримано трьох принципів: обережности (виважености), проактивности та швидкости дій, адже підвішеність ситуації настільки набила оскому в міжнародних колах, що західні лідери готові вирішувати разом з росіянами долю України на власний розсуд, без участи чи згоди останньої. Фактично, ми вже стали свідками ситуації, коли Росія була повернута в Парламентську асамблею Ради Європи (ПАРЄ), а Україна лише поставлена до відома про це колективне рішення. Демарш української делегації чи бойкот осінньої сесії хоча і не залишились непоміченими й навіть були частково підтримані дружніми державами, все ж мали більше символічний характер, ніж практичний зміст. Політична кон’юнктура в Європі, як і в США, змінюється. Тому щоб не опинитися поза межами столу переговорів, не можна зволікати, треба діяти. Але і тут є «але». Діяти треба не наодинці, адже прямі переговори без посередників, особливо з агресором, який не має ні жалю, ні страху, ні сорому, – це пастка, яка може загнати нас у ще гіршу ситуацію, ніж попередній сценарій^[1]. Водночас роль суспільства не може зводитися лише до критики владних дій та власної бездіяльности. Навпаки, завдання громадян – уникати будь-яких форм ворожнечі: соціальної, мовної, міжетнічної, релігійної, яка крім поляризації суспільства має за мету його ослаблення. Тож роль кожного – пильність, терпимість і постійне нарощення обізнаности про суть проблеми та потенційні шляхи її розв’язання – замість дешевих спекуляцій, почерпнутих та підхоплених із проросійських джерел.

Потрібне глибинне усвідомлення факту, що для вичерпного розв’язання ситуації на Донбасі необхідні комплексні заходи з:

• припинення бойових дій, що завдають найбільше прямої шкоди як військовим, так і цивільному населенню;
• зведення нанівець зовнішнього втручання шляхом виведення іноземних військ та інших незаконних збройних формувань, а також відновлення повного контролю України над державним кордоном з Росією. Це має покласти край повзучій агресії та подальшому підбурюванню конфлікту ззовні;
• залучення матеріальної допомоги, насамперед іноземних інвестицій, для відновлення і розвитку Донбасу;
• створення передумов для інклюзивного діалогу з населенням Донбасу, а також із причетними сторонами конфлікту за посередництва та під наглядом західних партнерів.

Необережність у виборі послідовності та засобів досягнення поставленої мети може відіграти деструктивну роль, тому мають рацію ті, хто вважає, що покласти край російській агресії на Донбасі потрібно, але не коштом здачі національних інтересів України. Найближчий виклик – підготова та вміле обстоювання українською стороною власних позицій на зустрічі «нормандської четвірки» на рівні глав держав, де мають бути проявлені водночас гнучкість, принциповість та неабиякий дипломатичний хист. Це те, що стосується геополітичних та безпекових завдань для президента та Міністерства закордонних справ. Далі має долучитись Верховна Рада (ВР) у питанні прийняття законодавства щодо статусу Донбасу та порядку проведення виборів на тимчасово непідконтрольних Україні територіях. А як щодо Уряду?

Напередодні Уряд вніс, а ВР схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України на найближчі п’ять років. Із позитиву – питанням європейської та євроатлантичної інтеграції в ній присвячено окремий розділ разом із згадками про наміри України надалі наближатись до світових, зокрема європейських, стандартів у низці галузей. Із негативу – відсутність чітких та зрозумілих пояснень щодо планів української держави надалі протидіяти російській агресії та відновлювати територіальну цілісність, захищаючи незалежність та суверенітет нашої держави. Натомість – лише абстрактні декларації про плани відбиття потенційних, а не вже наявних загроз.

У центрі уваги цієї програми – добробут громадян, що, безсумнівно, є правильним напрямком руху. Лишечи можна досягти колективного щастя без турботи про тих, чиї долі яких війна вже наклала відбиток? І чи варто забувати, що війна  має всі шанси і надалі множити кількість своїх жертв, якщо не буде спинена – військово, політично, економічно та інформаційно? Питання, звісно, риторичне. Допоки ж маємо обмежитися сподіваннями, що вже закріплені пріоритети будуть не пустими обіцянками, а прагненнями, що перекладені на плани дій та підкріплені їх неухильним дотриманням. Серед них:

У сфері європейської інтеграції:

• якнайбільша відповідність усім економічним критеріям, запровадженим для країн-кандидатів на вступ до ЄС (Копенгагенським критеріям);
• приєднання України до спільного економічного, енергетичного, цифрового, правового та культурного простору ЄС.

Уряд планує досягти цих цілей шляхом:

• впровадження в українське законодавство не менше, ніж 80% актів ЄС, передбачених Угодою про асоціацію;
• забезпечення громадянам і бізнесу можливости повною мірою користуватися перевагами свободи руху людей, товарів, послуг та капіталу між Україною та ЄС;
• нарощення обсягів прямих іноземних інвестицій та збільшення фінансової допомоги ЄС для України;
• створення в усіх областях України офісів євроінтеграції; сприяння розвитку культурних та освітніх проектів, бізнес-контактів, а також залучення ЄС до економічних та інфраструктурних ініціатив.

У сфері євроатлантичної інтеграції:

• якнайбільша відповідність критеріям, закріпленим у Вашингтонському договорі, зокрема політичним, економічним і військовим
• запровадження стандартів і процедур НАТО у секторі безпеки та оборони України
• наближення Річних національних програм під егідою Комісії Україна – НАТО за змістом та формою до Плану дій щодо членства в НАТО

Досягнути цих показників Уряд планує шляхом:

• активного діалогу, залучення допомоги, проведення спільних навчань і тренінгів із відповідними підрозділами НАТО та збройними силами держав-членів НАТО, зокрема з метою зміцнення безпеки Чорного моря;
• розробки дієвого механізму здійснення демократичного цивільного контролю над діяльністю сектору безпеки та оборони, а також Національної системи стійкости  відповідно до критеріїв та практик НАТО (з інтеграцією гендерного компонента).

В оборонній сфері:

• готовність держави дати відсіч збройній агресії за всіма реалістичними сценаріями;
• нарощення бойових спроможностей, зокрема шляхом оснащення складових сил оборони сучасним озброєнням, військовою та спеціальною технікою, а також інфраструктурою та запасами;
• комплектація сил оборони вмотивованим, професійним, усебічно забезпеченим та підготовленим особовим складом;
• залучення громадян до територіальної оборони України.

Втілити в життя ці завдання планується шляхом:

• розробітку нової державної політики у сфері оборони, зокрема, Стратегії воєнної безпеки України у відповідно до євроатлантичних підходів, а також Комплексної програми розвитку Збройних сил України
• введення в дію Плану оборони України, що визначить зміст, обсяги, виконавців, порядок і строки здійснення політичних, економічних, соціальних, військових, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів щодо захисту держави
• вдосконалення нормативно-правової бази та управління оборонними ресурсами тощо.

Висновки

Завдання нового політичного керівництва України у короткостроковій перспективі полягає у формуванні міцних стосунків із західними партнерами, з тим щоб створити коаліцію проти агресора і не допустити таким чином «блокування» західних лідерів з Кремлем та тиску на Україну, зокрема щодо виконання політичного блоку Мінських домовленостей раніше, аніж будуть виконані безпекові.

У середньостроковій перспективі Україна має зміцнювати оборонні й безпекові спроможності, розвивати та поглиблювати відносини з ЄС і НАТО, і також з їхньою допомогою збільшувати ціну агресії проти України до неприйнятного для агресора рівня, зменшувати можливості для гри на наших внутрішніх уразливостях, залучати світову спільноту до відновлення територіальної цілісности та прискорення розвитку нашої держави.

[1] з 1 жовтня в Україні тривають акції протесту проти ухвалення так званої “формули Штайнмаєра” (яка передбачає відведення військ з лінії розмежування, амністію терористів та проведення виборів на тимчасово окупованих територіях Донбасу). Акції «Ні капітуляції!» набувають масових форм по всій Україні. У народному віче в Києві 6 жовтня взяли участь щонайменше 10 тис. осіб

Марина Ярошевич, член ради директорів Ради зовнішньої політики «Українська призма», радниця фундації «Альянс Демократій», директор представництва Світового конґресу українців зі зв’язків з міжнародними організаціями в Брюсселі (2017-2019)