Не встигла війна, розв’язана Владіміром Путіним проти України, перейти до першої затяжної фази – не виключаю, що попереду ще нові великі битви, – як західні лідери стали обережно дрейфувати в бік своїх обіцянок інституційної підтримки України. На горизонті виник образ якогось «нового політичного співтовариства», яке могло би об’єднати як країни, які хочуть вступити до ЄС, але їх поки що там не очікують, так і країни, які вже вийшли з ЄС. Першим про таку ідею оголосив французький президент Еммануель Макрон, за ним позитивно про це висловився голова Європейської Ради Шарль Мішель, після них – федеральний канцлер Олаф Шольц.
Як на мене, ця ідея є мертвонародженою за своєю суттю. Хто погодиться з участю у «політичній спільноті»? Україна? Але для держави, громадяни якої воюють за право визначати свій вибір, це – очевидна національна поразка. Про це вже сказав президент Володимир Зеленський. А міністр закордонних справ Дмитро Кулеба буквально за кілька хвилин після промови останнього з прихильників «спільноти», Олафа Шольца, написав у Твіттері, що «стратегічна двозначність» підходів європейців до перспектив європейської інтеграції України лише підбурює Путіна. Велика Британія? Але ця країна після виходу з ЄС претендує на власну геополітичну роль, що дорівнює Євросоюзу. Як державі з такими амбіціями (після того, як її громадяни вирішили залишити Євросоюз) перебувати в одному «прилазнику» з тими, хто прагне вступити до ЄС? Країни Західних Балкан? Але тут розраховують на приєднання до ЄС, а не на додаток до Європейського Союзу й уже ведуть відповідні перемовини. До речі, ще кілька десятиліть тому і для цих країн намагалися створити якісь сурогатні конструкції, але закінчилося все статусом кандидатів у члени Євросоюзу. Навіщо ж знову винаходити велосипед?
А тому, що європейські політики вже готуються до відповідей на запитання: а чому Україні не надають статусу кандидата? А чому з нею так довго ведуть переговори? А хіба кровопролитна війна не є приводом для прискорення процесів? І відповідь на ці питання вже є зрозумілою: ми пропонували їм чудову форму співіснування, а вони самі відмовилися. Тому що позбавлені адекватності.
Але адекватність варто було б виявити самим лідерам провідних країн Євросоюзу. Звичайно, для того, щоб Україна стала відповідати стандартам ЄС, необхідно докласти багато зусиль, це нелегка праця. Однак війна, що почалася 24 лютого 2022 року, довела просту річ: перебування України – і не тільки України, а й Молдови, Грузії та країн Західних Балкан – за межами ЄС та НАТО і є загроза безпеці Європи. Тому що безпека Європи гарантується миром. Миром, а не війною. А мир – це спільні зобов’язання, готовність разом захищатися від можливої небезпеки, вибудовувати прозорий ринок праці та капіталу. Так, одним у цій ситуації треба допомагати іншим – але для загального ж добра, і ця допомога обов’язково окупиться. Якщо це ще потрібно доводити, давайте уявімо, що на 2022 рік Україна вже в НАТО. Чи був би скоєний напад на неї? Чи довелося б США, Великій Британії та ЄС витрачати мільярди доларів і приймати мільйони біженців? Чи довелося б відмовлятися від російських енергоносіїв? І це – лише про європейців. Давайте не забувати про мільйони українців, які втратили рідну домівку. Про вбитих на фронті та у власному будинку. Про зруйновані міста й села. Про те, що все це ще не закінчилося й невідомо, коли і як закінчиться. А якби Україна була в НАТО – нічого цього не було б. Від слова «взагалі». Проте західні політики воліли від цієї простої думки відмахуватися – втім, як і багато хто з моїх співвітчизників, визнаю. Натомість популярною була інша думка – про те, що можна «втягнути» Путіна у взаємовигідне енергетичне партнерство із Заходом (наприклад, добудувати «Північний потік-2») і він тоді ні на кого не нападе, бо буде зацікавлений у прибутку. Соромлюся запитати – і як, втягнули?
Повчально спостерігати, як представники еліт, які виявили дивовижну політичну короткозорість і своєю «конструктивністю» та обережністю переконали потенційного агресора в тому, що йому все зійде з рук, знову намагаються вигадувати те, що не має жодного реального політичного сенсу. Знову не можуть зрозуміти, що йдеться не про чужу, а про їхню безпеку, про їхнє майбутнє. Що йдеться про Німеччину та Францію, а аж ніяк не лише про Україну.
Віталій Портников, журналіст, політичний оглядач, автор і лідер думок