Європа не може ігнорувати зазіхання Китаю на Україну

На фоні зустрічі міністрів оборони країн-членів НАТО 21 та 22 жовтня у Брюсселі – першої з початку пандемії – та заяви міністр оборони США Ллойда Остіна про те, що Владімір Путін не може накласти «право вето» на прагнення Києва приєднатися до альянсу, Європейський Союз наближається до поворотного моменту в своїх відносинах з Україною.

Нещодавні неприйнятні поступки, такі як завершення будівництва газопроводу «Північний потік-2» між Росією та Німеччиною, затьмарили саміт Україна-ЄС, що відбувся цього місяця. Президент України Володимир Зеленський чітко висловився під час виступу на саміті, що «енергетична безпека є невід’ємною умовою незалежності та національного суверенітету України».

Хоча загроза, яку російська агресія становить для суверенітету України та її обґрунтованих надій на західну інтеграцію – Київ справді виступав на передовій боротьби за європейські цінності – залишається випробуванням для ЄС, Україна та Європейський Союз стикаються з іншою загрозою, яку, здається, вони схильні недооцінювати: зазіхання Китайської Народної Республіки, яка активно розширює свій економічний плацдарм в Україні.

Рішення Зеленського підписати угоду про партнерство з Китаєм та приєднатися до ініціативи «Один пояс, один шлях» залишилося практично непоміченим у Європі – незважаючи на те, що дипломатичне зближення між Києвом та Пекіном відкриває двері для солідних китайських інвестицій в об’єкти української інфраструктури стратегічної важливості.

Поглиблення комерційних зв’язків між двома країнами урядом Зеленського має викликати занепокоєння не лише західних партнерів, а й громадських активістів в Україні.

Зростаючий економічний слід Китаю в Україні вже здатен спричинити геополітичні наслідки, які ставлять країну в розріз з основними європейськими пріоритетами. На початку цього року Зеленський вирішив відкликати засудження Україною злочинів Китаю проти уйгурів Сіньцзяну, що, очевидно, є взаємовигідною угодою задля забезпечення поставок китайських вакцин проти Covid-19.

Уряд Зеленського також визнав суверенітет материкового Китаю над Тайванем.

Це не означає, що Україна зовсім нездатна протирічити Пекіну. Київ продемонстрував певну готовність обмежити китайський економічний вплив у країні, заблокувавши, зокрема, спробу державної китайської компанії Skyrizon придбати українського виробника двигунів «Мотор Січ».

«Дипломатія боргової пастки»

Небезпека для Києва, однак, виходить далеко за межі окремих придбань. Україна може опинитися у складному становищі через «дипломатію боргової пастки» Китаю, підірвавши при цьому відносини з міжнародними фінансовими установами, зокрема МВФ, приймаючи китайські позики, позбавлені будь-яких умов боротьби проти корупції та «де-олігархізації» української економіки.

Лояльне ставлення України до Китаю, яке й надалі зміцнюється, становить значні ризики для Європи.

Наміри Пекіна очевидні: зробивши Україну ключовим вузлом ініціативи «Один пояс, один шлях», Китай також сподівається отримати доступ до українських інфраструктурних активів (а саме портів) та ресурсів, необхідних для підтримки власної економіки, включаючи експорт українських продуктів харчування, а також технологій поки ще неосвоєних своїми вченими.

Експорт продуктів харчування, який вже відбувається, є класичним прикладом того, як китайські інвестиції в Україну можуть вплинути на стратегічні імперативи ЄС.

Для Китаю, який має годувати 1,4 мільярда людей і є найбільшим у світі імпортером продуктів харчування, продовольча безпека є метою зовнішньої політики. З 2014 року, Китай щорічно імпортує понад 100 млн тонн зерна, і Україна відіграє ключову роль у планах уряду Китаю щодо використання іноземної сільськогосподарської продукції для компенсації нестачі власних земель.

У 2012 році, Експортно-імпортний банк Китаю надав Державній продовольчо-зерновій корпорації України (ДПЗКУ) кредит на суму 1,5 млрд доларів [1,29 млрд євро] в обмін на договір про фінансування закупівлі українського зерна для подальшого експорту до Китаю.

Оренда земельної ділянки розміром з Бельгію

Роком пізніше стало відомо, що Сіньцзянський виробничо-будівельний корпус взяв в оренду «п’ять відсотків площі України» (приблизно розміром з Бельгію) для вирощування сільськогосподарських культур та худоби у Дніпропетровській області, при цьому Україна отримала китайське сільськогосподарське обладнання, добрива та насіння в обмін на експорт до Китаю.

Хоча українська фірма, замішана в останній угоді, спростувала цю інформацію, китайські фірми вже досягли подібних домовленостей у Бразилії, Аргентині та Судані. Оскільки цьогорічний договір про співпрацю між Україною та Китаєм свідчить про нове зростання експорту українського ячменю, кукурудзи та, особливо, пшениці та сорго до Китаю, ринки ЄС, ймовірно, відчують прямі наслідки як з точки зору росту цін, так і зменшення доступності основних культур, таких як кукурудза.

Активна діяльність Китаю в Україні становить три серйозні виклики для ЄС.

По-перше, поки Європа намагається протистояти інтересам Пекіна в Африці, вона не може ігнорувати вторгнення Китаю в інші куточки європейського сусідства, такі як Україна та Балкани.

По-друге, вплив Китаю на такі країни, як Україна, посилює безпосередню загрозу Росії, оскільки ці дві країни утворюють альянс автократій, принципово протилежних європейським цінностям.

І нарешті, для ЄС надзвичайно важливим є зміцнення позицій України у спільноті західних ліберальних демократій, що є незаперечним прагненням проєвропейської більшості України.

Для подолання цих викликів, ЄС повинен виробити послідовну стратегію захисту суверенітету України та не допускати ситуації, коли Київ змушений з відчаю звертатися до країн на кшталт Китаю.

Ніколас Тензер

Вперше опубліковано на Euobserver