Як наблизитись до НАТО, нікого не злякавши

В Україні народилась цікава екпертно-громадська євроатлантична ініціатива

У червні в Брюсселі відбудеться черговий саміт НАТО, і деякі оптимісти очікують, що Україні буде надано ПДЧ – План дій з членства в Альянсі. Президент Зеленський неодноразово наголошував, що це стало б справжнім сигналом для Росії, адже найкоротший шлях до зупинення війни на Донбасі лежить через НАТО. Але реалісти наголошують, що Україні не слід розраховувати на такі подарунки.

З одного боку, ПДЧ не містить жодних конкретних вимог щодо часу виконання. Перебування у статусі країни з ПДЧ може тягнутись роками. Наприклад, Північній Македонії знадобилось 12 років, щоби отримати членство. З іншого боку, це пряма обіцянка майбутнього приєднання до Альянсу, і для деяких членів НАТО дати таку обіцянку нинішній Україні, у її складному стані, дуже важко, практично неможливо.

Здавалося б, проблему вирішує статус країни-партнера НАТО з розширеними можливостями, у якому зараз перебуває Україна. Якщо згадати, що такий статус мають, зокрема, Швеція, Австралія та Фінляндія, можна було б навіть пишатися, але тісні зв’язки з альянсом у рамках розширеного партнерства не містять додаткових стимулів до реформування країни. Швеція у такому реформуванні не має потреби, на відміну від термінових потреб України.

Декілька українських експертних та громадських організацій і ЗМІ об’єднались навколо ініціативи, яка може деталізувати та прискорити євроатлантичні перспективи України. Це «Європейська правда», Центр «Нова Європа», Центр протидії корупції, мережа захисту національних інтересів “АНТС” та Центр глобалістики «Стратегія XXI». Ідея полягає у тому, щоби використати спільну зацікавленість української громадськості та західних партнерів у якісних змінах в Україні, не прив’язуючи їх напряму до майбутнього членства країни в НАТО, але фактично його наближаючи.

За зразок пропонується взяти План дій візової лібералізації (ПДВЛ), який у 2015-2016 роках стимулював серйозні зміни в Україні. Зокрема завдяки йому були створені антикорупційні органи та впроваджена система електронного декларування політиків, суддів та чиновників. Призом стало надання Україні безвізового режиму з ЄС, але щоби його здобути, держава мала провести низку реформ, виконання яких піддавалось постійному моніторингу з боку європейських структур. Своєю чергою за діями влади уважно спостерігало громадянське суспільство, забезпечуючи відповідний тиск знизу. Створити подібний інструмент змін було б доречно і зараз.

Автори називають його Планом досягнення сумісності України з НАТО. На відміну від ПДЧ він не вів би автоматично до членства, щодо цього згодом може бути прийнято окреме рішення, якщо на  час виконання усіх умов побоювання всередині Альянсу зникнуть. Важливіше, що такий план окреслить чіткі послідовні кроки, яких очікуватимуть від України в НАТО, його виконання буде піддаватися постійному моніторингу з боку Альянсу і громадянського суспільства України. А результатом стане суттєве якісне поліпшення державних інституцій і норм до сучасних європейських стандартів права та демократії, і це найголовніше.

Безперечно, прийняття цієї незвичної пропозиції та подальша робота над нею потребують спільних зусиль як української влади, так і країн НАТО. Для політиків та бюрократів це певним чином означає необхідність вийти за межі зони комфорту, оскільки не вкладається у накатані формати та алгоритми. Але якщо нинішні підходи не наближають до бажаного результату, може, дійсно варто дослухатись до громадсько-експертної спільноти України?

Сама поява подібної ініціативи свідчить про готовність українського громадянського суспільства, його передової частини, не лише йти у європейському напрямку, а й вести за собою. Якщо треба, то і змушувати владу робити реальні кроки, а не імітувати їх за старою звичкою. І це, до речі, само по собі переконливе свідчення того, що місце України в Європі, де не уряд є «єдиним європейцем», як колись Пушкін казав про царський уряд Росії, а саме громадяни.

Леонід Швець