Сьогодні 26 червня, увесь світ згадає людей, які постраждали від катувань та жорстокого поводження. В Україні ця цифра, за даними правозахисних організацій, сягає понад 50 тисяч випадків на рік. Однак, реальних масштабів проблеми насправді не знає ніхто.
І причин цьому кілька. Кожен третій українець толерує тортури, вважаючи насильство допустимим «в окремих випадках», і думає, що з ним такого ніколи трапиться. Але останні події у Кагарлику, дитячому притулку «Світанок», Бердянській та Олексіївських виправних колоніях – показали, що тортури можуть торкнутися кожного.
«З одного боку, погано працюють державні програми і ситуація з катуваннями на місцях лишається кричущою. З іншого – дуже прикро, що Україна досі не ратифікувала Стамбульський протокол. Це міжнародний перелік інструментів для документування наслідків тортур, який би забезпечив докази у суді, сприяв ефективному розслідуванню та притягненню винних до відповідальності», – вважає, директор ГО «Правозахисна група «СІЧ» Дмитро Рева.
Уже в липні Україна надасть звіт Комітету ООН проти катувань про те, як вона виконує умови Конвенції.
Тортури на Донбасі
Війна на Донбасі значно погіршила ситуацію, а засилля російських найманців накрило країну хвилею насильства. Зокрема, полонені, яких в Україні понад 3 тисячі, страждали від тортур, які можна сміливо назвати середньовічними. І досі сотні громадян лишаються у полоні, піддаючись катуванню та нелюдському поводженню.
Розслідування тортур теж лишається проблемою, адже більшість випадків кваліфікують не як тортури за 127 ст. КК, а за ст. 146 – як перевищення влади та службових повноважень, що передбачає менше покарання і не відповідає дійсності. Комітет ООН рекомендував Україні допрацювати статтю 127 та розширити перелік катувань. Але цього так і не сталося. Якщо ж говорити про психологічні тортури та їхні наслідки – це невирішена проблема не лише в Україні, а й в усьому світі.
«Одна з причин – наше недавнє тоталітарне минуле. Ми, люди, так влаштовані, що коли живемо в реальності, в якій нас мучать, катують, б’ють, принижують та позбавляють гідності – то змушені пристосовуватись до ненормальної ситуації і починаємо толерувати тортури, які потім стають «нормою». Наприклад, ми звикли до приниження в державних установах», – говорить директорка Громадської організації «Форпост», психотерапевтка Олена Подолян.
У свою чергу, керівниця ГО «МАРТІН-Клуб» Вікторія Федотова наголосила на так званих «інституційних катуваннях» щодо дітей. Мова йде про закриті установи, в яких діти піддаються жорстокому поводженню та тортурам.
«Катування – це страждання, з якого ти не можеш вийти. Це страждання, яке замкнуте всередині системи і ти просто не можеш від нього позбавитися. Якщо розглядати будинки дитини як місця катувань, а не місця догляду, ми можемо побачити, що дитина має вітальні потреби після того, як вона народилася. Життєва потреба бути поруч з рідною близькою людиною. Ця людина має бути завжди поруч з дитиною. В будинках дитини новонароджених переміщують в закриту систему, кладуть їх в бокс і не підходять до них протягом доби. Тобто, просто погодують і йдуть. Фізичних катувань нібито не відбувається, але перебування в таких умовах призводить до невідновлюваної шкоди психіці людини», – розповіла Федотова.
І трохи цифр. З-понад 50 тисяч фактів катувань щороку органи слідства відкривають трохи більше 150-ти кримінальних проваджень. До суду доходить лише кілька десятків справ, а от реальні вироки отримують одиниці. Звідси – тотальна безкарність та процвітання тортур в Україні.
Ольга Волинська
Наталя Толуб