EN
FR
DEВ Україні презентували доповідь, у якій ми систематизували порушення прав людини в Криму за всі 7 років окупації. Аналітичний документ розділено за основними групами прав: громадянські і політичні та економічні, соціальні й культурні права. Доповідь уклали з позиції міжнародних документів та договорів.
Правозахисні організації констатують, що протягом 2014–2020 років ситуація з реалізацією громадянських і політичних прав у Криму лишалася стабільно загрозливою. Громадський простір на півострові через дії держави-окупанта катастрофічно обмежився і перебуває під невпинним контролем російських спецслужб або місцевих органів окупаційної влади.
Попри це, як зауважують автори доповіді, рух опору окупації Криму Російською Федерацією з лютого 2014 року і до сьогодні залишається активним, має багато прихильників серед кримчан і розглядається державою-окупантом як реальна загроза її загарбницькій політиці. Це засвідчують численні ініціативи як російської федеральної влади, так і її ставлеників у Криму щодо звуження обсягу громадянських і політичних прав мешканців півострова протягом усіх семи років окупації.
Крім того, правозахисники відзначають посилення позиції Росії в Криму. Якщо в перші роки окупації російська влада була така слабка, що для придушення визвольних ініціатив вдавалася до нічим не прихованого насильства – викрадення людей, тортури, свавільні арешти, мораторій на мирні зібрання, то згодом вона розбудувала власну інституційну систему на півострові й поступово “загорнула” свою агресію в “правову” оболонку, активно створюючи враження існування системи права в Криму.
Правозахисні організації наголошують, що із 44 відомих випадків насильницьких зникнень у Криму переважна більшість (28) сталась у перший рік окупації. Згодом цей вид злочину хоч і не припинився, але його дедалі частіше почали заміняти свавільні арешти й ув’язнення.
Автори доповіді зазначають, що в перші роки окупації найактивніше діяло незаконне парамілітарне угруповання “Кримська самооборона”, з чиїми діями й пов’язують більшість насильницьких зникнень, а трохи згодом першу роль у викраденнях людей почала неприховано перебирати на себе російська ФСБ, хоч і не залишилася єдиним виконавцем “брудних політичних замовлень на знищення противників окупації”.
Крім того, під час викрадень і арештів до жертв застосовували фізичне і психологічне насильство, що стало характерним елементом усієї політики Росії стосовно її кримських опонентів усі ці сім років окупації.
Автори доповіді повідомляють, що з 2014 року наочно змінилася позиція окупаційної влади щодо кола її потенційних ворогів. Якщо першими її жертвами стали проукраїнські активісти – активні борці за територіальну цілісність України, то згодом каральний апарат РФ звернув увагу також на журналістів, блогерів, релігійних і національних лідерів, представників української та кримськотатарської громад півострова, які неприховано висловлювали свою позицію про єдність Криму й України, а також на членів їхніх родин і близьке оточення.
До прикладу, тих, хто виходив на мирні мітинги проти свавільних арештів у Криму, арештовували й притягали до відповідальності за традиційно “політичними” статтями Кримінального кодексу Росії та Кодексу про адміністративні правопорушення РФ, або ж, наприклад, дітей заарештованих активістів “попереджали” на вулицях люди в цивільному про необхідність зміни поведінки з боку їхніх батьків, як це було з дев’ятирічним сином бранця Кремля Еміра-Усеїна Куку.
Правозахисники також указують, що одним з найяскравіших виявів реакціоністської політики Росії в Криму стали обшуки в приватних будинках і на підприємствах. Щорічна кількість таких обшуків збільшується. Якщо з 2014 до 2017 року їх було 150, то за наступні півтора року цифра сягнула 186 обшуків. І це лише ті, що стали відомі правозахисникам. Більшість цих рейдів вчинялась у місцях проживання чи постійних зібрань кримських татар.
Серед іншого зазначене вище стало одним з елементів загальної політики РФ проти релігійного й етнічного розмаїття Криму та обмеження права на свободу думки, совісті, релігії. Повідомляється, що незаконні “мирові судді” Криму постійно розглядають адміністративні провадження проти різних релігійних організацій та їхніх членів, серед яких мусульмани, протестанти, баптисти, юдеї, саєнтологи та кришнаїти.
Вірян переслідують і штрафують за здійснення обрядів поза приміщеннями або в приміщеннях, не зареєстрованих за законодавством РФ як культові споруди, до того ж загальна сума таких штрафів зростає щороку. Крім цього, особливих утисків зазнає Православна церква України. Протягом періоду окупації кількість парафій ПЦУ в Криму зменшилася більш ніж утричі: із 45 активних громад станом на 2018 рік залишилося лише 11.
Через деякий час після початку тимчасової окупації кримчан, незгодних з політикою сили Росії, стали депортувати з території півострова за рішенням незаконних “судів” або забороняти їм в’їзд до Криму на тривалий час. Це певним чином спростило завдання окупаційним органам влади щодо боротьби з проукраїнськими настроями на півострові та усунуло потребу постійно стежити за такими активістами в Криму чи вдаватися до брутальних “слідчих дій”, пояснюють укладачі доповіді.
За оцінюванням правозахисників, за період окупації “суди” розглянули понад 9 тисяч справ, у яких покаранням слугувало виселення з Криму, з них більш ніж у 2,5 тисячі вислання таки було застосоване до обвинуваченого.
Автори доповіді дійшли висновку, що з 2014 року в Криму систематично “винищується все, що може дати його мешканцям надію на можливість реалізації їхнього права на справедливий суд”. Залякування окупаційною владою адвокатів або блокування доступу до них, психологічний тиск на суддів з боку російських спецслужб, залучення до процесу псевдосвідків чи псевдоекспертів стали систематичними й звичним явищем на півострові.
Правозахисні організації переконані, що відсутність жодних ініціатив щодо притягнення до відповідальності винних у серйозних порушеннях РФ прав людини в Криму створює атмосферу вседозволеності для окупаційної влади, поширює відчуття страху серед цивільних і впливає на динаміку настроїв мешканців Криму щодо перспектив повернення півострова до попереднього нормального життя в межах суверенних кордонів України.
