Що стоїть за російською “гібридною агресією”? Частина 2

Promote Ukraine продовжує друкувати дослідження про російську геополітичну активність у формі «гібридної агресії». Від класичної конвенційної війни «гібридна війна» відрізняється іншим поєднанням традиційних елементів війни та використанням зовсім нових, некласичних для військових дій, компонентів.

 Види експансій. Продовження

          8. Інтервенція та окупація територій або частин територій інших держав. З огляду на їхню зумовленість, можна виділити три основних типи російських інтервенцій та окупацій у період після Другої світової війни.

До першого типу належать інтервенції та окупації з метою придушення повстань чи демократичних рухів (придушення Угорської революції 1956 р. та «Празької весни» 1968 р.). Набув найбільшого поширення у період існування «соціалістичного табору».

Другий тип – інтервенція та окупація частин територій країн з метою залишення їх у своїй сфері впливу (окупація Придністров’я у Молдові 1991 р., Південної Осетії й Абхазії у Грузії 2008 р., анексія АРК та окупація частин Донецької та Луганської областей в Україні 2014 р.).

Третій тип включає інтервенції та окупації з метою включення нових країн у свою сферу впливу (вторгнення радянських військ в Афганістан 1979 – 1989 рр. та участь РФ у сучасному конфлікті в Сирії).

Варто відзначити, що якщо перший тип інтервенцій та окупацій характеризується переважно короткостроковістю та тимчасовістю, то другий та третій типи – можуть мати довготерміновий або постійний характер. Загалом же, в залежності від ситуативності геополітики, Росія вдається до замороження та консервації або до підтримки існуючих чи штучного роздмухування нових міжнародних конфліктів.

9. Використання найманців, «козаків» та «зелених чоловічків»: шлях від підтримки та фінансування сепаратизму і територизму до введення регулярних військ. Використання тактики «гібридної інтервенції» РФ було застосовано з різними особливостями саме під час анексії Криму та агресії на Сході України, які за характером своєї реалізації та масштабом не мають еквівалентів в історії.

В АРК головною рушійної силою виступили «зелені чоловічки» – кадрові російські військові без ідентифікаційних ознак на формі. Натомість під час окупації Сходу України Росія на початку вдалася до ще більш завуальованого методу – непрямої інтервенції, який полягав в організації, підтримці, озброєнні та фінансуванні «ополченців» (місцевий маргіналітет та криміналітет, найманці, «російські козаки», «кадировці», дагестанці), тобто у фактичному розпалюванні та координації сепаратистських і терористичних рухів, які за кремлівським задумом мали розповсюдитися й на інші регіони України у форматі «Русской весны».

Проте з початком АТО та активним контрнаступом українських військовиків виникла загроза подальшому розгортанню подій за московським сценарієм, після чого Росія вводить свої регулярні війська, відповідно де-факто переходячи вже до прямої інтервенції в окремих районах Донецької та Луганської областей (офіційно заперечуючи це).

Аналогічно до «гібридної» військової тактики, в залежності від кон’юнктури, РФ трансформує й саме ідеологічне та політичне трактування подій. Так проект «Новороссия» у зв’язку зі своїм фактичним провалом та консервацією конфлікту було замінено на «Малороссию», про яку зараз трохи забули, однак ще можуть згадати згодом (при потенційному об’єднанні ДНР і ЛНР).

Власне, всі ці кроки є квінтесенцією «хамелеоноподібності» та адаптивності як сутнісної риси, що детермінує всю природу тоталітарних та неототалітарних режимів, включно зі спробами «експорту тоталітаризму». Адже саму тоталітарну мету, зважаючи на ступінь її реалізації у дійсності, її конкретно-історичний стан і шляхи досягнення, потрібно постійно модифікувати, час від часу змінюючи їхню інтерпретацію.

Виявами цього в історії були заміна більшовиками, початково вживаного для характеристики радянського ладу, слова «комунізм» на «соціалізм», який у свою чергу згодом перетворився на «розвинений соціалізм», та заміна назви держави з УСРР на УРСР у 1937 р.

Роль спецслужб

        10. Ставка на спецслужби. У «гібридних конфліктах» ключова роль відводиться насамперед спецслужбам. Виділимо три етапи діяльності ФСБ у контексті російської «гібридної агресії».

На першому етапі, який передував безпосередній військовій російській інтервенції в Україні, функціонування ФСБ характеризувалося кураторством над створенням та підживленням проросійських партій, фондів, громадських об’єднань та організацій на території України, проведенням інформаційно-пропагандистської роботи, проникненням у політикум України, отриманням керівних посад у ЗСУ та СБУ з метою руйнації оборонного сектору та ВПК України.

Другий етап почався з анексією Криму та вторгненням на Схід України і полягав в організації мітингів на підтримку Росії, підготовці до проведення референдумів, блокаді та обеззброєнні українських військових частин, вербуванні, у комплектації, навчанні, фінансуванні та озброєнні загонів сепаратистів та терористів, спробах дестабілізувати ситуацію в інших регіонах України для поширення «Русской весны».

Третій етап зумовлений умовним «замороженням» конфлікту на Сході України та фактичним переходом до позиційної війни. На ньому діяльність ФСБ зосереджено переважно на розвідці та контррозвідці, організації і підготовці заходів диверсійного, підривного та терористичного характеру, проникненні у середовище СБУ.

Пріоритетність діяльності спецслужб є закономірною для Росії: вони становлять базову внутрішню і зовнішню опору всіх жорстких політичних режимів. Наприклад, провідна роль у придушенні другої хвилі Українського Визвольного Руху у ХХ ст. – ОУН та УПА, належала саме радянським внутрішнім військам – НКВС та МДБ.

11. Створення та підтримка маріонеткових квазідержавних утворень як метод російської експансії набув поширення ще у 1917 – 1921 рр. Тоді він розцінювався як певний етап на шляху «експорту комунізму» на Україну в цілому та як чинник дестабілізації і підриву українського суверенітету. У часи перших українських визвольних змагань більшовиками було створено низку ворожих до української державності радянських маріонеткових республік (Харківська Українська Народна Республіка Рад, Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Одеська Радянська Республіка, Таврійська Радянська Соціалістична Республіка), які перебували у стані конфронтації з УНР чи Українською Державою Скоропадського.

Для «совєтів» такі квазідержавні утворення на території України були свого роду варіативно-ситуативним шляхом насадження комунізму: з одного боку, вони давали альтернативний, наче «український», радянський проект державності та створювали зручний «майданчик» для подальшого наступу, який дозволяв маскувати експансію під «внутрішній громадянський конфлікт»; з іншого – це був чудовий спосіб закріпити територіальні здобутки та хоч якось «легалізувати» їх. Причому, варто відзначити, що географічно межі цих тогочасних сепаратистських «республік» майже збігаються з сучасним потенційним ареалом «Русского мира».

У сьогоденних реаліях РФ продовжує застосовувати цю ж тактику на пострадянських теренах, але тепер вже для утримання чи повернення до своєї сфери впливу низки держав та для унеможливлення їхньої інтеграції до західного економічного, політичного та безпекового простору (ЄС, НАТО). З цією метою такі «фейкові республіки» було сконструйовано у Молдові (Придністровська молдавська республіка), Грузії (Республіка Абхазія, Республіка Південна Осетія або Держава Аланія) та Україні (Донецька народна республіка, Луганська народна республіка). Отже, головна мета Росії не Крим та ДНР з ЛНР, а повернення контролю над всією Україною у тій чи іншій формі.

Екскурс в історію

12. Легітимізація своєї інтервенції й анексії, видані за інкорпорації. Вже історично всі російські вторгнення виправдовуються виключно «благими цілями». Зокрема, так званий «Визвольний похід Червоної Армії» 17 вересня 1939 р. (відбувся без оголошення війни польському уряду), який за своєю суттю був актом агресії та логічним наслідком підписання Пакту Молотова-Ріббентропа, обґрунтовувався потребою захисту «беззахисних єдинокровних українців і білорусів», що проживають на території Польщі.

Після загарбання ряду земель, радянський режим намагався надати цьому демократичний вигляд. 22-23 жовтня 1939 р. під контролем радянської військової влади він організував вибори до Народних зборів Західної України, на яких населення було змушене голосувати за єдиний список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Союзом. За «комуністів і безпартійних» начебто віддало свої голоси понад 90% виборців. Після чого Народні Збори Західної України одностайно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні й про возз’єднання з УРСР. Для завершення процесу легітимізації анексії нових територій 31 жовтня 1939 р. у Москві скликали позачергову сесію Верховної Ради СРСР, яка ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР.

Крим – це Україна

Майже ідентичний механізм було задіяний у випадку з українським Кримом у лютому-березні 2014 р. Наприкінці лютого 2014 р. в АРК з’являються російські «зелені чоловічки», введені РФ наче для «захисту» кримчан від «київської хунти» та «українських бандерівських фашистів», «підтримуваних американцями».

27 лютого 2014 р. під тиском російського спецназу Верховна Рада АРК приймає рішення про проведення референдуму про статус Криму. На референдумі, проведеному 16 березня 2014 р., наче понад 96% кримського населення «підтримало» «возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкту РФ» (згодом у травні 2014 р. такі ж «референдуми» пройдуть в ДНР та ЛНР). Вже 17 березня 2014 р. Путін виступає перед депутатами Державної Думи і членами Ради Федерації та підписує договір «Про прийняття в РФ Республіки Крим». Протягом 20-21 березня процес «легітимізації» анексії завершується ратифікацією угоди Державною Думою та Радою Федерації.

13. «Лицемірна дипломатія» – невід’ємний супутник всіх методів експансії Росії. Тут наочним є той факт, що ще у період другої радянсько-української війни на дипломатичні ноти протесту УНР Раднарком відповідав, що ніяких російських військ в Україні немає, а війна точиться виключно між військами Директорії та курського українського радянського уряду, який є «самостійним» (під час першої радянсько-української війни Раднарком принаймні оголосив Центральній Раді ультиматум).

Примітно, що у часи сучасної російсько-української війни кремлівська дипломатія рухається у тому ж руслі, відкидаючи свою суб’єктність як сторони конфлікту.

Таким чином, як бачимо, більшість наведених методів «гібридної агресії» Росії не є чимось новим і мають своє коріння й аналоги у попередніх етапах історії. Відповідно, феномен «гібридних війн» зовсім не є «вигадкою» виключно нашого часу (можемо говорити радше про модифікацію методів).

Водночас деякі інші засоби стали можливими лише в наш час у зв’язку з розвитком технологій і появою інформаційного та глобалізованого суспільства (кібератаки тощо).

Якісно новою, з точки зору військової тактики, стала проведена на державному рівні «гібридна інтервенція», застосована РФ під час анексії АРК (поява «зелених чоловічків» і пряма анексія) та вторгнення на Сході України (опосередковане загарбання, реалізоване спочатку через організацію і підтримку тероризму, а потім й через неофіційне задіяння регулярних військ). Така тактика є характерною скоріше для терористичних рухів, аніж для держав, що дає всі підстави кваліфікувати сучасну Росію як державу-терориста.

Антон Твердовський, дослідник тоталітарних режимів і рухів, кафедра новітньої історії України, Запорізький національний університет