EN
FR
DEАмерикано-німецька угода щодо газопроводу «Північний потік-2» збільшила сумніви в надійності друзів України. Про це заявила німецький політик від Партії Зелених, колишня євродепутатка Ребекка Гармс в інтерв’ю Наталії Річардсон для журналу «Огляд Україна Брюссель».
За словами пані Гармс, німецьке Федеральне мережеве агентство має залучити Україну, Польщу та інші держави до процедур, які передують запуску трубопроводу. Вона також поділилася думками про нинішні виклики в Україні, уроки Майдану і можливу подальшу підтримку з боку Німеччини.
Епоха Ангели Меркель як канцлера Німеччини добігає кінця. Що це може означати для України?
З погляду європейки й подруги України я можу сказати, що основні теми, виклики, а також позитивні ідеї щодо розвитку країни залишаться практично тими ж. Найбільшим викликом є російська окупація і нескінченна війна або воєнний конфлікт на Донбасі. У цьому контексті мені сподобалася ідея Кримської платформи. Я дуже сподіваюся, що рішення українського президента й уряду зробити це питання більш важливим в Україні та світі сприятиме більшій підтримці українців, особливо кримських татар, що живуть за умов російської окупації та страждають від політичних переслідувань.
А стосовно Донбасу, на мою думку, протягом останнього року стало більш зрозуміло, що Україна не може самотужки подолати російську агресію. Але як можна посилити міжнародну підтримку? Це питання стояло минулого року, і воно все ще буде актуальним наступного.
Інший внутрішній великий виклик – це процес реформ. Коли у 2014 році ЄС і Україна підписали Угоду про асоціацію, я знала, що реформи, про які йдеться у цьому документі, не проходитимуть швидко й легко, але вони є єдиним звивистим шляхом у майбутнє. Я була впевнена, що це буде вибоїста дорога для обох сторін угоди, що будуть труднощі. Минулий рік ще раз це довів.
Насправді ми спостерігаємо те саме, починаючи з 2004 року: Україна робить один крок уперед і щонайменше півкроку назад. Створюються антикорупційні інституції, і Україна водночас має ідеальну інституційну базу – кращу, ніж в інших країнах, які стикаються з такими загрозами. Але деяким зі старих можновладців в Україні вдається порушити або послабити антикорупційні інституції. Отже, минулий рік був трохи схожий на попередні. Однак наприкінці серпня – на початку вересня я відвідала Київ після довгої перерви, і на багатьох зустрічах, на саміті Кримської платформи чи за його межами я побачила, що прогрес усе ще відбувається, і позитивні зміни тривають.
Фрау Гармс, Ви – одна з найвідоміших західних політиків в Україні. Люди знають Вас як одну з найактивніших прихильниць Помаранчевої революції і Євромайдану, Ви були там багато разів. Які помилки зробила Україна після цих революцій? Які уроки ми можемо винести?
Майдан мав кілька ключових ідей, які я ніколи не забуду. Українці хотіли, щоб їхня країна була нормальною державою, у якій усі громадяни рівні перед законом. Вони вважали Угоду про асоціацію шляхом до верховенства права й набуття членства в ЄС. Люди хотіли уникнути впливу і політичного тиску Кремля, Путіна та його наближених. А Путін вирішив почати війну проти цієї сильної волі українців, щоб максимально ускладнити їхній шлях до функціонуючої демократії й установлення верховенства права.
На тлі путінської війни, після Майдану українцям удалося досягти значного поступу у здійсненні реформ. Водночас я думаю, що Україна могла б бути набагато успішнішою в реформах, наприклад, судової системи. Було б набагато легше засновувати інституції, забезпечувати їхню роботу та створювати хорошу базу для боротьби з корупцією, якби вдалося позбутися сильного впливу олігархів на політику, промисловість та економіку. Я переконана, що нам дійсно необхідно мати чіткіший поділ інтересів і більшу прозорість. Люди з найбільшими фінансовими інтересами чинять занадто великий вплив на політику в Україні.
Україна має ще одну проблему – уже практично завершено будівництво газопроводу «Північний потік-2». Що можна зробити зараз? Чи можливо ще зупинити або призупинити кремлівський проєкт?
О, так і ні. Ні й так. Для мене, депутатки Європарламенту, європейської політикині від Німеччини, це також був важкий час. Ми з деякими колегами з Партії Зелених упродовж років боролися проти інфраструктурних проєктів, які базуються на викопному паливі. А цей трубопровід є ще більш проблематичним не тільки у контексті глобального потепління, але й тому, що він підсилює негативний вплив Газпрому й Путіна на Європейський Союз. «Північний потік-2» – це інструмент влади та загроза Європі й особливо Україні.
Я була дуже розчарована тим, що у Німеччині наш опір проєкту так і не мав успіху. Протягом останнього року я дедалі більше сумнівалася в тому, що ми справді зможемо зупинити його назавжди. Але сподівалася, що нам вдасться хоча б домогтися паузи, відкласти запуск, не дозволити Путіну успішно завершити будівництво газопроводу, який є новою зброєю проти України. Коли у Сполучених Штатах досягли компромісу з цього питання, я була дуже здивована. Не тому, що Вашингтон теж шукав компроміс, а тому, що німці так легко уникнули вже підготовлених американських санкцій.
Мене просто ошелешило те, яким чином було підготовлено й публічно озвучено угоду. Це жахливий провал: дві країни, дуже важливі друзі України – Німеччина і Сполучені Штати – домовилися між собою, без залучення України, без залучення її президента, уряду й парламенту, а вже потім оприлюднили результати. Я думаю, це посилило сумніви в надійності друзів України. Я зустрічалася з багатьма людьми, які запитували мене, чи німці й американці все ще навсправжки сприймають російську загрозу.
Тож це провал і помилка. Але Україна, проте, мусить і надалі пробувати чинити вплив. Польща попросила дати їй право голосу у процедурі затвердження рішень, які зараз ухвалює Федеральне мережеве агентство. І я вважаю, що Україну також слід туди залучити, щоб забезпечити повну прозорість і повну гарантію дотримання газової директиви ЄС. Це той мінімум, який повинна зробити Німеччина як держава-член Євросоюзу.
Чи можуть німці більше допомогти Києву у врегулюванні ситуації на Донбасі? Кілька місяців тому на конференції Українського вільного університету Ви сказали, що Німеччина повинна надати Україні зброю для Донбасу. Було досить дивно почути це від «зеленого» політика. Наскільки великими є шанси, що Берлін піде на цей крок?
Думаю, що тут я в меншості. Хоча один зі співпрезидентів моєї партії Роберт Габек відвідав Україну, і ми обговорювали це питання перед його поїздкою. На лінії фронту він сказав, що Німеччина повинна щонайменше подумати про більш серйозну підтримку, включно з оборонною зброєю. Ми знаємо, що є список військового обладнання, яке Україна хоче придбати у Німеччини. Дебати в Німеччині після візиту лідера нашої партії в Україну були не дуже успішними. Але, принаймні, питання про відсутність підтримки знову потрапило в політичний порядок денний, і ми повинні й надалі про це говорити. Нове й пов’язане з цим питання – як Берлін найближчими роками підтримуватиме присутність НАТО у Чорному морі, якщо ми відмовимося від постачання кораблів для ВМС України.
Це один із прикладів, коли, як на мене, позиція Німеччини є сумнівною, тому що вимоги українського флоту цілком очевидні. Ми могли б знайти кошти на більш досконале обладнання ВМС. Але якщо ми цього не зробимо, тоді нам, німцям, доведеться подумати про те, як посилити в усьому регіоні Чорного моря нашу військову присутність або присутність інших країн НАТО. У нас є Болгарія, є Румунія, і це перші країни, які мені спадають на думку. Отже, ми могли б продовжити (надання підтримки – ред.), якщо Німеччина, як і раніше, відмовлятиметься від прямих поставок. Я переконана, що інтереси ЄС і НАТО у сфері безпеки багато в чому збігаються з інтересами України. Особливо в Чорному морі. Добре, що Кримська платформа нам про це нагадала.
Наталія Річардсон – журналіст, редактор журналу «Огляд Україна Брюссель»
