Путін прагне до «фінляндизації» України

Практично всі останні тижні ми намагаємося зрозуміти, які саме цілі переслідує Кремль. Повідомлення провідних західних видань про концентрацію військ на кордонах України спочатку скептично сприйняли в українському керівництві. У Києві навіть висловлювали здивування через цю інформацію, казали, що не розуміють, чому провідні американські медіа беруть участь у «пропагандистській кампанії» Росії. Тон не змінився навіть після того, як своє занепокоєння через скупчення російських військ стали висловлювати американські офіційні особи, серед яких були державний секретар США Ентоні Блінкен та міністр оборони США Ллойд Остін. Президент Володимир Зеленський зауважив, що на кордонах України постійно перебувають російські сили, а Захід тільки зараз це помічає. У такому ж тоні висловлювалися й інші українські урядовці.

Однак поступово тон українського керівництва змінювався. Очільник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов визнав можливість російського вторгнення вже взимку наступного року. З цього моменту американські, українські та європейські політики говорять в один голос.

У Москві, зі свого боку, звинувачують американських політиків та медіа у пропагандистській кампанії проти Росії та стверджують, що РФ ні на кого не збирається нападати, якщо… Україна її не спровокує. І те, як часто у російській столиці заявляють, що Захід «накачує Україну зброєю», а в Києві «виношують агресивні плани», також змушує насторожитися. Адже коли Росія звинувачує інших у провокаціях, зазвичай ці провокації вона готує сама.

Саме тому висловлювання російських офіційних осіб та пропагандистів варто уважно аналізувати. Секретар Ради безпеки Росії Ніколай Патрушев – один із найближчих радників Владіміра Путіна – лякає Захід тим, що в Україні «в будь-який момент спалахне» і мільйони українських біженців дестабілізують Європу. Заступник Патрушева Алєксандр Гребєнкін стверджує, що українські спецслужби готують диверсійні акції у Криму. Так званий «глава Донецької народної республіки» Дєніс Пушилін каже, що в Києві хочуть військовим шляхом розв’язати проблему Донбасу за «хорватським сценарієм». А білоруський правитель Алєксандр Лукашенко, який дедалі більше виконує політичні бажання Москви, звинувачує Україну у спробах дестабілізувати ситуацію в Білорусі.

Усі ці заяви дозволяють зробити висновок, що російська агресія може розвиватися одразу з кількох напрямків – окупованих територій Донбасу і Криму та з кордону Білорусі, звідки найпростіше напасти на Київ. Кремль ніби демонструє українському керівництву й Заходу, що готовий до найрішучіших дій щодо демонтажу української державності. Але на Заході заявляють, що не залишать Україну наодинці перед можливістю російського нападу. У Сполучених Штатах розглядають питання щодо нових постачань зброї в Україну. Велика Британія пообіцяла надіслати в Україну спеціальні частини в разі російського нападу. А Швеція готова відправити до України військових інструкторів. Набагато жорсткішим стосовно Росії став тон посередників у «нормандському форматі» – керівників Німеччини та Франції, особливо після того, як глава російського зовнішньополітичного відомства Сєргєй Лавров, порушуючи всі правила дипломатичного етикету, опублікував своє службове листування з колегами з Берліна й Парижа. І виявилося, що глави МЗС Франції та Німеччини не збираються вважати Росію «посередником» у конфлікті на Донбасі й погоджуватися з можливістю прямих переговорів Києва з маріонетковою владою так званих «народних республік».

Усе це, зрозуміло, з одного боку, може вселяти оптимізм, а з іншого – створює атмосферу передчуття справжнього військового конфлікту, причому не просто між Росією та Україною, а між Росією та Заходом – на українській території.

Владіміру Путіну, схоже, це дуже подобається. На колегії Міністерства закордонних справ Росії Путін заявив, що така сильна напруга є навіть корисною, бо таким чином Росія дає зрозуміти цивілізованому світу, яку ціну йому доведеться заплатити за європейську та євроатлантичну інтеграцію України. І ці заяви дозволяють припустити, що поки йдеться не стільки про війну, скільки про створення атмосфери передчуття війни.

Навіщо Кремлю така атмосфера? Ймовірно, прагнення продемонструвати максимальну ескалацію пов’язане із підготовкою можливої нової зустрічі президентів Росії та Сполучених Штатів. Те, що Україна може стати головною темою переговорів президентів Росії та США, – не є таємницею. І, до речі, прагнення обговорити ситуацію саме з американським президентом – одна з причин того, що в Кремлі фактично відмовилися від переговорів у «нормандському форматі» та проігнорували пропозицію Ангели Меркель провести саміт керівників Франції, Німеччини, України й Росії ще до її відходу з посади федеральної канцлерки Німеччини.

Але що Путін хоче запропонувати Байдену? Ескіз російських намірів виклав близький до Кремля експерт, голова президії Ради із зовнішньої та оборонної політики Фьодор Лук’янов. У статті, опублікованій виданням «Россия в глобальной политике», Лук’янов стверджує, що для зняття напруги в ситуації навколо України Сполучені Штати й Росія мають повернутися до ситуації, коли інші держави не повинні самостійно вирішувати, до яких економічних і військових союзів вони мають приєднуватися.

Простіше кажучи – на європейській та євроатлантичній інтеграції України має бути поставлено хрест. Але не тільки. Експерт пропонує повернутися до моделі «фінляндизації». Нагадаю, що після Другої світової війни Фінляндія уникла окупації Радянським Союзом і встановлення комуністичного режиму. Однак при цьому Фінляндія практично втратила можливість проводити самостійну зовнішню політику. Шанс вийти на міжнародну арену Фінляндія отримала лише після краху Радянського Союзу. І ось такий статус у Москві хотіли б надати Україні – з тією лише різницею, що в українському випадку може йтися просто про один з етапів ліквідації Росією української державності.

Чи погодиться з такими пропозиціями президент США? Повірити в це важко, але очевидно, що Джозеф Байден шукатиме можливості уникнення воєнного конфлікту, можливості компромісу. І українському керівництву необхідно буде докласти серйозних зусиль для того, щоб цей компроміс не було досягнуто коштом України.

І тут ми повертаємося до питання довіри, про яке вже не раз доводилося говорити. Наскільки нинішнє керівництво України користується довірою в Білому домі й може впливати на позицію президента США та інших американських керівників? Наскільки йому вдається донести свою думку до американської адміністрації ще на стадії підготовки саміту Путіна й Байдена? Це не прості питання, якщо згадати, що президента України було запрошено до Вашингтона вже після зустрічі американського й російського лідерів і після того, як в адміністрації вирішили, що не заважатимуть закінченню будівництва газопроводу Північний потік-2. Адже сьогодні запуск цього газогону багато хто з експертів вважає за можливий етап, який полегшить російський напад. Однак чи зробили у Вашингтоні правильні висновки з наслідків історії з Північним потоком-2? І чи розуміють, якими є справжні наміри Владіміра Путіна?

Віталій Портников