«Північний Потік – 2»: наслідки

Після Революції Гідности 2014 року Україна імплементувала енергетичне законодавство Євросоюзу (ЄС) у національне та розпочала реформування енергетичного сектору.  Кінцева мета реформ – секторальна інтеграція в енергетичні ринки ЄС: газовий та електроенергетичний. Ця мета визнана Європарламентом і Єврокомісією.  Після підписання Угоди про асоціацію Україна – ЄС у 2014 році та піврічною газовою блокадою з боку монопольного постачальника – російського «Газпрому», процес реформування газового ринку в країні набувнайбільшого прискорення. Обидві сторони тісно пов’язані одна з одною газовою інфраструктурою. Природний газ йде як з України до ЄС – транзит сибірського газу, так і в зворотному напрямку – реверсні постачання європейських компаній в Україну через Польщу, Словаччину та Угорщину.

Угода про асоціацію містить ст. 274 «Співробітництво у сфері використання інфраструктури» важливого змісту:

«Сторони мають докладати зусиль для сприяння використанню інфраструктури передачі та збереження газу та, у разі потреби, проводити консультації одна з одною або координувати свої дії стосовно розвитку інфраструктури. Сторони мають співробітничати у питаннях, що стосуються торгівлі природним газом, сталого розвитку та безпеки постачання. З метою подальшої інтеграції ринків енергетичних товарів кожна Сторона повинна враховувати енергетичні мережі та можливості іншої Сторони під час розробки програмних документів щодо попиту та плану постачання, взаємозв’язку, енергетичних стратегій і планів розвитку інфраструктури».

Ключове значення тут має позиція про необхідність урахування можливостей Сторін – ЄС та України – в тому, що стосується попиту на газ у Європі та вільних потужностей для його транспортування відповідно. Тому, коли 2015 року Росія запропонувала, а низка компаній та урядів країн-членів ЄС підтримали ідею проєкту «Північний потік – 2» (ПП2), це закономірно породило питання у Києві до Брюсселя: чи відповідає цей проєкт інтересам ЄС, а також чи відповідає він духу та літері Угоди про асоціацію?

Крім того, виникло питання й морально-політичного характеру – чи варто провідним європейським країнам реалізовувати проєкт стратегічного характеру з країною, що брутально порушила міжнародне право, вдалася до агресії проти сусідньої країни, окупувавши та анексувавши частину її території? До того ж за обставин, коли ЄС увів санкції щодо Росії за агресію проти України. Тим паче що у світі стає дедалі більше альтернатив постачанням з Росії. Взяти хоча б газ Каспію, Центральної Азії, Східного Середземномор’я чи обсяги СПГ на світовому ринку, що стрімко зростають.

Потрібно віддати належне Європарламенту, який завжди виступав проти реалізації цього антиєвропейського за своєю сутністю проєкту. У програмних документах Енергетичного Союзу ЄС чітко вказано: «ЄС буде прагнути до диверсифікації своїх джерел енергії, маршрутів і постачальників, зокрема, в газовій галузі». Очевидно, що проєкт на зразок ПП2 ніяк не сприяє досягненню диверсифікації, бо джерело газу – Росія та її державна компанія «Газпром», маршрут його доставляння – з Росії, споруджується тим же «Газпромом», постачальник – той самий «Газпром» з Росії.

Також багато країн-членів ЄС виступило проти цього проєкту. Загалом десять країн Центрально-Східної Європи на чолі з Польщею, яка стала лідером спротиву зсередини ЄС. Безумовну підтримку «Північний потік-2» мав тільки в Німеччині та Австрії, а також у Франції та Нідерландах. У Європейському Союзі, як відомо, всі країни-члени рівні, але є «рівніші». Майже за Орвелом.  Тому проєкт реалізується під тиском найбільшого європейського гравця – Німеччини.

Не просто комерційний проєкт

Чому Україна поза ЄС, а Польща всередині ЄС виступають так різко проти російських газових потоків, в той час як у Росії та Німеччині ці проєкти називають винятково комерційними? Тому що саме Україна та Польщадуже добре відчули на собі та розуміють, що масштабні проєкти постачання газу не є цілком комерційними. Росія – не Норвегія. Для Росії масштабні газотранспортні проекти є елементом  геополітичної стратегії, спрямованої на розкол трансатлантичної спільноти західних країн та прив’язування Європи до Росії через формування енергоресурсної залежности. Мало хто на Заході звернув увагу на слова з першої редакції Енергетичної стратегії Росії, що була прийнята в епоху «раннього Путіна»: «Россия располагает значительными запасами энергетических ресурсов и мощным топливно-энергетическим комплексом, который является базой развития экономики, инструментом проведения внутренней и внешней политики». Отже, на основі цього пасажу легко зробити висновок: газ для Росії – не просто товар, а ще й інструмент проведення зовнішньої політики. Недаремно колишній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський назвав перший «Північний потік» новим пактом Молотова – Ріббентропа. Історія з його «проєктом-близнюком» підтверджує слова Радослава Сікорського. Газопровід ще не збудований, а до розколу між США та Європою, та й усередині самої Європи він вже призвів. Це і є одна з цілей путінського режиму – поділяй і володарюй. Уявлення про мету російської газової стратегії можна отримати з наведеної схеми, яка ілюструє справжні наміри Кремля, що виходять далеко за комерційні межі.

За допомогою газопроводів «Північний потік» на Балтиці та «Турецький потік» у Чорному морі Росія хоче обійти всі транзитні країни та зберегти статус монопольного постачальника газу до ЄС зі східного напрямку. Також вона робить усе можливе, щоб не допустити появи конкурентних потоків газу з Каспійського регіону, Східного Середземномор’я, Західної Африки та СПГ зі США на європейському ринку.

«Північний потік – 2»: лобізм проти права

Як відомо, будь-який новий інфраструктурний проєкт не повинен негативно впливати на вже наявну інфраструктуру, перевірену часом. Такий проєкт потребує узгодження зі сторонами, чиї інтереси він заторкує – це вимога законодавства ЄС. Проєкт має відповідати принципам європейського газового ринку.  А чи вписується ПП2 у положення Угоди про асоціацію Україна – ЄС щодо співробітництва і координації дій при будівництві нової газової інфраструктури? Звісно, що ні. Адже газотранспортна система України має вільні потужності, які можуть бути ефективно залучені. Загалом ГТС України здатна транспортувати до Європи та Туреччини 142 млрд куб. м газу щороку. На сьогодні її вільні потужності становлять близько 60 млрд куб. м, що практично дорівнює потужності пропонованого Росією ПП2. Отже, виходячи з Ст. 274 Угоди про асоціацію, спочатку ЄС мав би запропонувати ініціаторам проєкту ПП2 використати вільні потужності українського маршруту постачання газу.

Хоча Єврокомісія ніколи не була прихильною до ПП2, однак положення ст. 274 Угоди про асоціацію як вагомий аргумент вона таки проігнорувала. Очевидно, що далися взнаки лобістські впливи прибічників ПП2 на чолі з колишнім німецьким канцлером. Ба більше, Єврокомісія у жовтні 2016 року своїм рішенням дозволила німецькому регулятору зняти обмеження щодо використання газопроводу OPAL – суходільного відгалуження наявного «Північного потоку», що дозволило «Газпрому» використовувати його не на 50%, як того вимагає Третій Енергопакет ЄС, а на повну потужність. Попри зусилля Польщі, яка тимчасово, на кілька місяців, змогла зупинити набуття чинности рішення Єврокомісії щодо OPAL, обмеження були зняті, і «Північний потік» запрацював на повну потужність. Російський «Газпром» тріумфував, переможно відзначаючи, що у 2018 році прокачав через нього до Німеччини на 2 млрд куб. м газу більше за проектну потужність газопроводу в 55 млрд куб. м. Ця історія додала Росії впевнености, що так само можна буде вчинити з ПП2 у випадку, якщо в ЄС будуть введені обмеження і щодо нього.

Так само підбадьорив «Газпром» щасливий для нього фінал справи з боку антимонопольного офісу ЄС. У 2012 році Єврокомісія ініціювала розслідування антиконкурентної поведінки «Газпрому», звинувачуючи його в домінуванні та порушеннях на ринках постачання газу в Центральній та Східній Європі, порушенні ст. 102 Договору про функціювання ЄС. Через три роки, 22 квітня 2015 року,  Єврокомісія поінформувала, що на її думку, «Газпром» перешкоджає конкуренції на ринках постачання газу у восьми державах-членах: Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Болгарії, Естонії, Латвії, Литві.  «Газпром» був звинувачений у реалізації загальної стратегії зловживань на цих ринках, зокрема: територіальних обмеженнях, недоброчесній ціновій політиці. Постачання газу ставали залежними від інвестицій у російські проєкти газопроводів або від набуття чи посилення газпромівського контролю над газовою інфраструктурою країн ЄС. 24 травня 2018 року оголошено рішення, які зобов’язали «Газпром» забезпечити вільний потік газу за конкурентоспроможними цінами на ринках газу Центральної та Східної Європи на користь споживачів та бізнесу. Але при цьому «Газпрому» вдалося уникнути багатомільярдного штрафу, який здавався неминучим…

Антимонопольну справу Єврокомісії щодо газпромівських порушень у восьми країнах ЄС можна сміливо доповнювати українським кейсом. В Україні його поведінка була більш брутальною. В арсеналі «Газпрому» проти України – шантаж, непрозорі корупцієгенні схеми (Eural Trans Gaz, RosUkrEnergo), припинення постачання газу у 2006 та 2009 роках, нав’язування асиметричних цінових формул з наступними політичними вимогами для отримання дисконту. Наприклад, за отримання знижки у ціні на газ у 2010 році Україна була змушена погодитисяна пролонгацію перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі аж до 2042 року, тимчасом як він мав покинути базу в Україні в 2017 році згідно з українсько-російським договором 1997 року.

Слід узяти до уваги й той факт, що мати справу з «Газпромом» означає отримати ризики не тільки невиконання ним своїх зобов’язань, але й ігнорування рішень арбітражів. Наприклад, «Нафтогаз України», звернувшись з позовом до передбаченого транзитним контрактом з «Газпромом» Стокгольмського арбітражу,виграв у 2018 році справу у судовому розгляді. Однак «Газпром» ігнорує виплату компанії «Нафтогаз Україна» майже $2,65 млрд за судовим рішенням. Ба більше, пропонує «Нафтогазу» відмовитися від претензії на цю суму, яка на сьогодні вже зросла до $2,8 млрд з урахуванням штрафних санкцій та пені. Цей випадок має примусити європейських споживачів газу замислитись над тим, як «Газпром» буде поводитися у випадку, коли йому вдасться зміцнити свій статус монопольного постачальника газу до ЄС зі східного напрямку, реалізувавши ПП2 і«Турецький потік», контролюючи газовий маршрут до ЄС через Білорусь. Росія на початку поточного року вже була дуже близька до тотального успіху на газовому фронті.

Фактори невизначености

Але польська наполегливість та українська протидія за солідарної підтримки США, румунське головування в ЄС у першому півріччі 2019-го року дали свій результат. Єврокомісія та Європарламент навесні 2019 року синхронними діями оновили Газову директиву ЄС і поширили її на офшорні газопроводи, подібні до ПП2. Це означає, що газопровід не може бути використаний на 100% потужності, а тільки на 50%. У вересні Суд ЄС у Люксембурзі виніс вирок з приводу спільної скарги Польщі, Литви та Латвії щодо неправомірного – на їх погляд – згаданого вище рішення Єврокомісії щодо газопроводу OPAL. На основі ст. 194 «Treaty on the Functioning of the European Union» Суд ЄС скасував це рішення. Хоча це стосується наявної системи «Північний потік» – OPAL, алетакож воно впливає і на ПП2, оскільки його суходільний газопровід-відвід EUGAL є повним аналогом OPAL.

«Газпром» наразі чинить спротив щодо застосування зміненої Газової директиви ЄС, а також намагаєтьсяорганізувати атаку на рішення Суду ЄС щодо OPAL та оскаржити дії Єврокомісії через механізм ЕнергетичноїХартії. Проте усе це робить перспективу ПП2 не до кінця ясною, попри звіти «Газпрому» про чергові кілометри укладених на дно Балтики труб та жовтневий дозвіл Данії на прокладення трубопроводу в її виключній морській економічній зоні. Росія та її лобісти у Берліні в ніч з 7 на 8 листопада організували в Бундестазі відчайдушну спробу змінити німецьке законодавство таким чином, щоб взагалі вивести проєкт з-під дії оновленої Газової Директиви ЄС.

Отже, боротьба навколо ПП2 триває. Дамокловим мечем над проєктом все ще висить загроза санкцій США проти компаній-підрядників, без яких завершення будівництва неможливе, оскільки «Газпром» не володіє технологіями реалізації глибоководних газопроводів. Також зберігається можливість оскарження рішення Данського агентства на дозвіл у прокладенні газопроводу. Але навіть якщо Росії вдасться завершити газопровід, його використання буде ускладнено і введеними в ЄС обмеженнями, і конкуренцією на ринку газу в Європі, яка щоразу зростає.

Окрім усього описаного вище, потрібно взяти до уваги й деякі інші аспекти ПП2. Один із них стосується схильності Росії використовувати цивільну інфраструктуру для розширення своєї військової присутности під приводом необхідности її захисту від зловмисних дій. Будівництво Росією мосту через Керченську протоку з Криму до Тамані, прокладанням дном Чорного моря «Турецького потоку» супроводжувалися нарощуваннямвійськових сил і засобів Росії в Чорному та Азовському морях, що призвело до небезпечного інциденту – нападу росіян на українські кораблі 25 листопада 2018 року, який є підтвердженням тези про те, що військова експансія Росії йде паралельно з енергетичною.

А тепер зробімо проєкцію на Балтійське море, де вже є один «Північний потік» і будується другий, де Польща хоче прокласти альтернативу – норвезький газ через Baltic Pipe. Росія на Балтиці діятиме за тим самимшаблоном, що й тепер у Чорному морі.

Поступово Росія посилює Балтійський флот у межах відповідної програми переозброєння до 2020 року. Російські ЗМІ з патосом зазначали нещодавно, що Балтійський флот і далі отримує до свого складу нові бойові кораблі та судна забезпечення. Мовляв, на флот надійшло 20 нових кораблів, а за період з 2010 по 2019 рік – 56 одиниць. Отже, динаміка нарощування сил Російського флоту на Балтиці доволі промовиста і не потрібно мати ілюзій щодо подальших намірів і дій Кремля.

Михайло Гончар, Ігор Стукаленко, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ», Київ

Стаття з 1го номеру журналу Огляд Україна Брюссель