Ненадання Україні статусу кандидата було б страшною помилкою

28 лютого 2022 року, через чотири дні після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Володимир Зеленський офіційно звернувся з проханням про приєднання його країни до Європейського Союзу. Таким чином український Президент почав прискорювати процес, що розпочався двадцять вісім років тому, у 1994 році, з угоди про партнерство між Україною та Європейським Союзом. Він зазнав прискорення у 2014 році, коли була підписана Угода про асоціацію між цими ж суб’єктами.

Наступного дня європейські депутати з ентузіазмом відповіли на прохання Зеленського, ухваливши резолюцію із закликом до «інституцій Союзу забезпечити надання Україні статусу кандидата». Цю постанову схвалили аж 637 депутатів, проти було 13, утрималися – 26. Справжній плебісцит. Через свій парламент висловився європейський народ, і це підтверджують опитування, які засвідчують, що переважна більшість населення двадцяти семи держав-членів виступає за це вступ, зокрема і в Бельгії.

Згодом, 8 квітня, президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн урочисто вручила українському президенту анкету про членство, заявивши йому перед пресою, яка там зібралася: «Ми на вашому боці, поки ви мрієте про Європу. Шановний Володимире, моє сьогоднішнє послання зрозуміле: Україна є частиною європейської родини. Ми почули ваше прохання, сформульоване вами голосно й чітко. Сьогодні ми тут, щоб надати вам першу позитивну відповідь».

Однак напередодні засідання Європейської Ради 23 і 24 червня, на якому має бути вирішено, чи надавати Україні статус кандидата на членство в Європейському Союзі, кілька держав-членів, схоже, вагаються або навіть відступають, віддаючи перевагу створенню Європейської політичної спільноти. Це нова пропозиція президента Франції, згідно з якою Україна мала б розвиватися в політичній спільноті, а не отримувати статус кандидата на членство. Серед тих, хто вагається, також країни-засновники Європейського Союзу: Франція, Німеччина, Нідерланди та Бельгія. Щоб виправдати своє вагання, вони посилаються на складність нинішнього управління Союзом і “зал очікування”, у якому опинилися певні країни, не кажучи вже про нові вимоги Грузії та Молдови.

Звісно, ці аргументи не можна ігнорувати, потрібно проводити реформу управління Союзом, і ми повинні, наприклад, позбутися правила одностайності в рішеннях, за будь-якої можливості. Але ці труднощі не можуть виправдати відмову надати Україні статус кандидата. Ця відмова стала б розворотом на 180 градусів, політичні наслідки якого були б катастрофічними.

Перш за все, створення цієї європейської політичної спільноти з неокресленими контурами відбудеться не завтра. Його не слід відкидати миттєво, але воно уже зустрічає рішучу опозицію з боку десяти держав-членів, які не пропускають нагоди наголосити, що зараз не час для розколів і балачок. У кращому випадку це буде процесом, який займе час. Його втілення могло би статися після надання статусу членства Україні, Грузії та Молдові.

Окрім цього, ця відмова, якби вона була адресована Україні в той час, коли вона зазнає найжахливіших принижень за те, що наважилася стати на шлях до нашого Союзу майже три десятиліття тому, спричинила б глибокий відчай у її населення. Таку Європу сприйняли б як малодушну, ненадійну та егоїстичну. Це деморалізувало б цивільних і солдатів, які захищають свою країну, це могло б мати шкідливі наслідки для розвитку конфлікту. Кремль танцював би від радощів та обов’язково сприйняв би це рішення як свою перемогу, радіючи, що європейці не захотіли цих «нацистів» у своїй родині.

Чи потрібно нагадувати, що надання статусу кандидата на членство в Європейському Союзі є по суті символічною, політичною, але необхідною дією, яка покаже Україні, Росії, нашому населенню й решті світу, що ми підтверджуємо право приєднання до нашого союзу європейцям, які поважають закон, свободу і демократію? Чи варто додати, що, роблячи це, Європа йде за своєю мрією про єдиний, мирний, квітучий, об’єднаний і демократичний континент?

Такий статус кандидата в члени жодним чином не зумовлює результат процедури, яка може тривати дуже довго. Українці це знають і не просять жодних пільг.

Насправді ніщо не виправдовує ці вагання, крім бажання надати гарантії Путіну. Але хіба ми не дізналися, що президент Російської Федерації не має жодного бажання мати наші гарантії? Його проєкт імперський. Він сміється з наших поклонінь та поступок. Його війська не покинуть Україну, якщо ми відмовимо цій країні в тому, на що вона заслуговує. Якщо ми вже не хотіли, щоб Україна була в НАТО, давайте принаймні погодимося прихистити її в Європі.

Ненадання Україні статусу кандидата було б страшною помилкою. Тож не проґавмо цей історичний момент!

Жорж Даллемань – лікар, депутат федерального парламенту Бельгії, голова групи дружби бельгійського парламенту з Верховною Радою, колишній директор організації «Лікарі без кордонів», повністю відданий перемозі України.