EN
FR
DEУ будь-яких стосунках спершу все ідеально. Ось вона – з високими зарплатами, гарними дорогами, якісною медициною.
Це – Європа.
А яка вона, якщо придивитися краще? Ким є сучасна Європа для світу та України? Ключовий гравець світової політики чи згасаюча зірка без колишньої сили та впливу? Епіцентр прогресу з безліччю можливостей для розвитку чи фактор обмеження національних інтересів?
Щодватижні в подкасті “На дроті – Брюссель” ми обговорюємо три найважливіші теми європолітики та шукаємо відповіді на ці питання. Гайда знайомитись із Європою разом!
Сьогодні ми поговоримо про можливе створення євроармії, перспективи перегляду “Східного партнерства” та корупцію в ЄС у світлі звинувачень австрійського канцлера у “кумівстві” зі збагаченням.
Нумо до справ!
Можливе створення євро-армії
14 країн Євросоюзу заявили про намір створити європейські військові сили швидкого реагування – First Entry Force – з 5000 солдатів. До 14 країн належать Австрія, Бельгія, Кіпр, Чехія, Німеччина, Греція, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Словенія та Іспанія. Які функції матимуть такі війська, чи стане це кроком на шляху військової автономії Євросоюзу і навіщо йому потрібна така автономія – спробуємо розібратись.
Для початку: що за сили швидкого реагування? Йдеться про військові підрозділи, технічне оснащення, особливості управління яких дозволяють швидку передислокацію в місце кризи: від раптового військового вторгнення до природної катастрофи. Для ЄС ключова функція таких підрозділів – військове втручання в регіональні конфлікти, де залучені інтереси Європи. Зараз ця роль відведена силам швидкого реагування НАТО. Отже, виникає питання: чи утворення аналогічної структури під командуванням Брюсселю – сигнал про бажання військової незалежності ЄС від НАТО в принципі?
Розмови про європейську військову самостійність існують стільки ж, скільки Євросоюз (ще у його протоформі – Європейської спільноти з вугілля та сталі). Але першу спробу створити Європейське оборонне товариство – спільну армію ключових євродержав (Бенілюксу, Франції, Італії та Західної Німеччини) саботувала Франція. Адже з початку перемовин у 1952-му багато змінилося – наприклад, смерть Сталіна значно применшувала радянську загрозу в очах Заходу, тож Франція – тоді й досі серед військово найпотужніших європейських держав – не хотіла жертвувати власною автономією, утворюючи об’єднаний військовий фронт. Тож надалі Євросоюз у безпекових питаннях залишався у тіні НАТО.
Ми не розглядатимемо всіх пізніших документів, які мали б врегулювати відносини Євросоюзу та НАТО у сфері безпеки, але підсумуємо їх значення: юридично, створювалися умови для автономної військової діяльності ЄС, практично, ця роль переходила натівським військам. І саме в формі військових операцій швидкого реагування європейська мілітарна автономія почала втілюватись на практиці. У 2003 перша автономна військова операція ЄС, “Артеміда”, пройшла успішно.
Це сприяло розвитку концепції сил швидкого реагування, і у 2007 з цією метою сформували бойові групи з 1500 солдатів. Бойові групи не провели жодної операції, на що є три основні причини.
По-перше, євродержавам складно було досягти консенсусу щодо втручання чи невтручання в конкретних кризових ситуаціях. По-друге, часто перетиналися сфери дії європейських бойових груп і натівських сил швидкого реагування. По-третє, система, встановлена у 2007, передбачала фінансування операцій не зі спільного бюджету, а коштом держав, залучених до тих же операцій – така собі мотивація вирішувати кризи в якійсь далекій країні.
Тож для вищої ефективності необхідна нова система військ швидкого реагування – нею і має стати First Entry Force.
Але будь-які вияви військової автономії Європи ставлять перед нами питання: чи справді Європа має мілітарні інтереси, відмінні від НАТО? Звісно, говорячи “НАТО”, насамперед йдеться про Америку.
Перш за все, Європі важливіше втручання в конфлікти в регіонах наближених до неї географічно, каже експерт The Brussels Times Андреас Джорджіу:
“Безумовно, оборонний союз зміцнить стабільність у регіонах навколо ЄС, таких як Африка, Близький Схід та Східна Європа, а також в Азії. Така стабільність є важливою для економічного процвітання в цих регіонах, а також в ЄС, для контролю за переміщенням населення з цих регіонів у ЄС, для соціальної та політичної стабільності в ЄС, включаючи уникнення авторитарної, ксенофобської, націоналістичної політики по частинах Союзу, і, що важливо, для просування прав людини та демократії у всьому світі”.
Водночас Джорджіу говорить і про реальні загрози для Європи, де підтримка НАТО малоймовірна, а власних сил недостатньо:
“1500 бійців бойових груп чи 7000 бойових танків ЄС не зможуть, зважаючи на чинний політичний та військовий лад, ефективно протистояти загрозі для кордонів Союзу, скажімо, Росією або навіть висхідною силою, такою як Туреччина. Тут важливо зауважити, що НАТО не є рішенням, на яке може покладатися Союз для регіональних або звичайних (неядерних) конфліктів з регіональними супротивниками, хай навіть з гегемоністськими амбіціями. Це особливо вірно у випадку, коли такого супротивника розглядають як з “ключового союзника НАТО” з другою за чисельністю постійною армією в НАТО, як у випадку Туреччини”.
Але створення “європейської армії” може свідчити зовсім не про розкол НАТО, а про примирення її ключових сил – ЄС та США. В подкасті “На дроті – Брюссель!” ми вже згадували про конфлікт між ними, через затягування Європою обіцяного збільшення витрат на оборону в рамках НАТО. Станом на 2020, близько 70% оборонного бюджету усіх держав НАТО становили кошти США. Дуже яскраво про потребу фінансової незалежності Європи в питаннях оборони висловлювався екс-президент Трамп, але й Байден тут погоджується з попередником.
Схоже, Вашингтон має причини підтримати амбіції Європи до військової незалежності. А це водночас заспокоїть внутрішню опозицію: адже Естонія, Угорщина, Литва, Латвія, Румунія, Швеція та Британія прагнули стримати рух в бік військової автономії саме через страх негативної реакції Штатів.
Тож ініціатива створення сил швидкого реагування зараз у сприятливих умовах: створення “європейської армії” ймовірно не лякатиме її трансатлантичних союзників, а отримає їхнє схвалення. Та успіх не гарантовано: все залежить від того, чи зможе Європа навчитись з помилок минулого та ефективно управляти об’єднаними військами.
Перспективи перегляду “Східного партнерства”
За останні два місяці три країни ЄС вперше підписали декларацію про європейську перспективу України. Попри перегляд Угоди про асоціацію, країни наголошують на необхідності стратегічного перегляду ініціативи “Східне партнерство”. То з чим “їдять” цю ініціативу, та чи зможе майбутній саміт перекроїти геополітичну карту Європи?
Отож, почнемо з найголовнішого: “Східне партнерство” – це зовнішньополітична ініціатива Європейського Союзу, започаткована у 2009 році, яка поширюється на 28 держав-членів ЄС та шість східноєвропейських сусідів ЄС – Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. Якщо коротко, то її головна мета – поглиблення співпраці держав Східної Європи й Південного Кавказу з ЄС.
Країни зустрічалися щодвароки, але тенденція порушилася у 2017-му – з того часу держави ні про що серйозне не домовлялися. Та вже у другій половині 2021-го повинен відбутися довгоочікуваний офлайн-саміт країн.
Перерва між зустрічами й справді була великою. Чому? Послухаємо думку виконавчого директора ради зовнішньої політики “Української Призми” Геннадія Максака:
“Пауза між самітами, які є найвищим органом “Східного партнерства”, бо це зустрічі на рівні голів держав і голів урядів, і вони дають політичний сигнал щодо майбутнього “Східного партнерства”, дійсно виникла через певні обставини як в країнах “Східного партнерства”, так і в самому Європейському Союзі. В Європейському Союзі у 2019-му відбувся цикл перезавантаження європейських інституцій, і тому Брюссель був неохочий проводити цей саміт на найвищому рівні в той час, коли міняється влада”.
Та це – не єдина причина. Відтермінування самітів, ясна спричинила й пандемія й внутрішньополітичні процеси у країнах Східної Європи.
“Це і кризи політичні, які відбулися і в Молдові, і в Грузії з парламентськими виборами.
З іншого боку, мушу відмітити, що, навіть попри те, що саміт в такому форматі не відбувався, відбувалися відеоконференції, загальні конференції високо рівня, де були присутні й керівники держав-партнерів, і керівники європейських інституцій”.
Загалом, за останні 12 років відбулося багато змін у політиці східноєвропейських країн. У чомусь спостерігається прогрес, у чомусь – навпаки. Наприклад, Україна, Грузія та Молдова підписали Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі у 2014-му, Вірменія – угоду про всеохопне і посилене партнерство у 2017-му, того ж року розпочалися переговори про нову угоду з Азербайджаном. Білорусь поки що стоїть на місці – і хоча населення країни цього не схвалює, та диктаторський режим Лукашенка робить своє. Ось що про це каже експерт:
“Україна на момент запуску політики “Східного партнерства” була найбільш просунутою у політичних переговорах щодо нової угоди.
Власне йшлося про Угоду про асоціацію. І власне те, що була створена східна політика на 6 країн, стало трішки недобрим сигналом для нас, тому що нас намагалися всунути в один кошик з державами, які не завжди хотіли б мати амбіції членства, і не завжди виконували свої зобов’язання на тому рівні, як це робила Україна”.
Це було великим недоліком ініціативи для України, та все ж з моменту її укладення посилення співпраці з ЄС дуже помітне зі всіма підписантами:
“Чи це в питанні енергетики, чи це в питанні економіки, доступу до фінансів європейських фондів, політичні моменти, реформи в країнах “Східного партнерства”.
Утім, Україна, Грузія та Молдова постійно наголошують на необхідності перегляду стратегії ініціативи та виокремлення їх у так зване “тріо” кращих, яке отримуватиме додаткові переваги та приєднається до “швидшого” євроінтеграційного процесу, наприклад, разом із Західними Балканами. Вірменію, Азербайджан та Білорусь вони хочуть залишити позаду. Адже питання колективної безпеки проти російської агресії для перших трьох країн завжди стоїть на порядку денному, тоді як три останні продовжують тісну співпрацю з Москвою.
“Я думаю, що тут в нас є і партнери, і адвокати в рамках Європейського Союзу, які просувають тріо +, тріо, Східне партнерство +.
Але, поряд з тим, 6 країн – вони дуже різні, і негативом є те, що Брюссель неохочий до зміни формату або виокремлення просунутих у своїх реформах і своїх амбіціях держав в окремий трейд Східного партнерства”.
З-поміж шести держав найчастіше виокремлюють прогрес України. Про пройдений шлях євроінтеграції України ми вже згадували у першому епізоді подкасту “На дроті – Брюссель!”. Та перегляд ініціативи все ще залишається нашим головним інтересом.
“Це додаткові ресурси, додаткові можливості, які виходять понад двосторонній трек між Україною та Європейським Союзом.
Ми виступаємо за секторальну інтеграцію, за те, щоб переглянути Угоду про асоціацію в окремих напрямках – таких, як енергетика, цифровий ринок, які можуть бути цікавими й іншим партнером. Але наразі цей інтерес скоріше двосторонній, аніж багатосторонній”.
Що ж, підбити підсумки можна хіба відповідальною роллю нашої держави, яка, як старша сестра, повинна показувати хороший приклад.
“Україна найбільша з цих країн “Східного партнерства”, і вона має на себе брати якусь амбіцію вести інших вперед. Тому і ці зустрічі, які відбуваються між міністрами закордонних справ, які підписують спільні декларації вказують на те, що Україна готова брати на себе певну роль координаційну між трьома країнами. Щодо шести – тут дійсно різна ситуація.
Як вказують дослідження наших європейських колег, ми знаходимося на тому ж рівні, що й Балканські країни.
Не має бути якоїсь політичної диференціації лише за політичним кроком, оскільки, якщо є процес в реформах, то він має бути винагородженим дійсно відповідно симетричним підходом з боку офіційного Брюсселю”.
Тож майбутній саміт повинен справедливо оцінити “тріо”, а особливо – Україну.
Корупція в ЄС у світлі звинувачень австрійського канцлера у “кумівстві” зі збагаченням
В Австрії корупційна тривога: канцлера звинувачують у неправдивих свідченнях парламентському комітету. Австрія здає власні позиції з рівня прозорості в межах ЄС? А як із масштабами корупції в Євросоюзі? Нині розглянемо.
Такий випадок – радше виняток для Австрії, позаяк її канцлери дотепер не потрапляли під кримінальні розслідування.
В чому причина? Обвинувачують канцлера у брехливих свідченнях парламенту, мовляв, він приховав той факт, що призначив свого політичного партнера Томаса Шмідта, на посаду чималої холдингової компанії країни, ÖBAG, в яку австрійський уряд влив 28 мільярдів євро. Упродовж парламентського слухання торік Курца спитали, чи він не проводив перемовин зі Шмідтом про керування компанією. Канцлер заперечив, проте згодом низка листувань Курца та Шмідта пролили світло на ситуацію: глава уряду не лише обговорював це з союзником, а й запевнив, що той отримає посаду.
Канцлер досі провини не визнає й подавати у відставку не збирається. Памела Ренді-Вагнер, лідерка соціал-демократів – австрійської опозиції, заявила, що “чинний канцлер, якого обвинувачують, не може виконувати власні обов’язки й повинен відповідати за наслідки”.
Наскільки вплине ситуація з підозрою канцлера в неправдивих свідченнях всередині Австрії на політичний ландшафт Європи?
Курц – політична рольова модель для багатьох європейських консерваторів, як стверджують The Guardian. А популярний німецький таблоїд “Die Welt” припустив, що він навіть може стати наступником президентки Єврокомісії – Урсули фон дер Ляєн у 2024 році. Тож не дивно, що ситуація в Австрії розхитала політичний ландшафт ЄС. Однак якщо обвинувачувальний вирок таки підтвердять, то канцлерові доведеться три роки відсидіти у в’язниці.
Та не Австрією однією. Як узагалі в ЄС із рівнем корупції? Неліберальна демократія Орбана, підрив судової системи в Польщі – те, про що чуємо найчастіше. Однак розгляньмо й інші випадки країн Євросоюзу.
В Болгарії уже віддавна тривають антикорупційні протести проти прем’єра Бойко Борисова, якого навіть болгарський президент охрестив як “прем’єра, що керує мафією в уряді”. А от у Румунії й Хорватії – Лівіу Драгня, лідер колишньої Соціал-демократичної, колись владної румунської партії й Іво Санадер, колишній хорватський прем’єр, – відповідно – засудили до ув’язнення через корупцію, попри їхню керівну роль у вітчизняній політиці.
Часом корупційні скандали на теренах ЄС поєднувались з убивством. Так, у Словаччині розправились із журналістом Яном Куцяком, який розслідував зловживання місцевої влади й місцевих бізнесменів фондами європейської допомоги, яка виділялася на сільськогосподарські дотації. В Мальті убили відому розслідувальну журналістку, Дафну Анну Галіцію, що висвітлювала відмивання коштів через офшорні компанії. Ну а от у країни-стейкхолдера, Франції, в корупційному скандалі опинився експрем’єр – Ніколя Саркозі, якого визнали винним у тому, що той отримував для свого передвиборчого фонду багатомільйонні пожертви в обмін на політичний вплив.
Як там з корупційними тенденціями в ЄС? Чи спостерігали ми яскраві прецеденти, пов’язані з цим явищем в останній час? Про це ми розпитали в журналіста, експерта з питань корупції, Дмитра Гнапа:
“Починаючи від розкрадання сільськогосподарських дотацій і коштів на оновлення інфраструктури в різних країнах і до особистого збагачення низки європейських політиків – насправді всюди у різних напрямках в Євросоюзі, на жаль, існує корупція, і вона має різні прояви. В тому числі – крім корупційних скандалів – це закінчується й убивствами журналістів-розслідувачів, які висвітлюють цю тему”.
Як же ЄС намагається протидіяти корупційним викликам? Скажімо, Прокуратура Європейського Союзу може втручатись лише у справи, пов’язані з експлуатацією фонду ЄС. Участь в інституції до того ж є добровільною, і Польща з Угорщиною уже “списались” зі списку країн-членів інстанції.
Коли ж ЄС таки діє – результати кращі. Так, коли Лауру Ковеші, румунську антикорупційну прокурорку звільнили з посади, її з розпростертими обіймами прийняли й підтримали в Брюсселі. Згодом юристку навіть призначили головою офісу євро-прокуратури.
Як у загальних рисах працює антикорупційна система в ЄС?
“На міждержавному рівні Європейського Союзу вже давно існує Європейське управління з питань запобігання зловживанням та шахрайству (далі – ОЛАФ). Організація намагається слідкувати за тим, як розподіляються кошти Євросоюзу, які прямують у різні країни Європи у вигляді дотацій, субсидій, цільової допомоги, програмних фінансувань. Але можливостей ОЛАФу не вистачає для того, щоб запобігати всім корупційним проявам. В усіх країнах крім цього наддержавного органу є і національні органи. Найбільш останнім та ефективним стало антикорупційне бюро Румунії: понад тисячу корумпованих посадовців отримали реальні терміни кримінального покарання”.
Та який досвід може почерпнути Україна?
“Створення розгалуженої антикорупційної інфраструктури в Україні, зокрема сьогоднішнє існування Національного антикорупційного бюро, Національного агентства запобігання корупції, Вищого антикорупційного суду, не вирішує проблеми корупції. Що більше ми створюємо антикорупційних інституцій, то більше розчаровуємося, тому що ніхто не сидить, а красти в цілому ніхто не припинив. Єдиний спосіб і для Євросоюзу, а особливо для України, як подолати корупцію – це не плодити антикорупційну інфраструктуру. Це – скорочувати державні витрати”.
Чи зможе ЄС “давати гідну відсіч” промоції корупції в перспективі і які прогнози можна висунути стосовно її поширення на теренах Євросоюзу?
“Прогноз невтішний. Завдяки тривалій європейській традиції прозорості, громадського контролю, розвинутому громадянському суспільству корупція в країнах Євросоюзу не така пекельна, як в Україні. Але в будь-якому разі єдиний спосіб подолати корупцію – скорочувати державні витрати. Корупційних скандалів тільки більшатиме в найближчі 5 чи 7 років. Ані Європейська комісія, ані Європарламент не збираються зменшувати державні витрати й скорочувати державне регулювання”.
Над випуском працювали:
Журналісти: Христина Українець, Христина Дмитришин, Ольга Волянська
Редактор: Данило Карпа
Звукорежисер: Вадим Ільчук
Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна
Слухайте подкаст на Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, НВ Подкастах та інших платформах.
А також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.
