EN
FR
DEУ будь-яких стосунках спершу все ідеально. Ось вона – з високими зарплатами, гарними дорогами, якісною медициною.
Це – Європа.
А яка вона, якщо придивитися краще? Ким є сучасна Європа для світу та України? Ключовий гравець світової політики чи згасаюча зірка без колишньої сили та впливу? Епіцентр прогресу з безліччю можливостей для розвитку чи фактор обмеження національних інтересів?
Щодватижні в подкасті “На дроті – Брюссель” ми обговорюємо три найважливіші теми європолітики та шукаємо відповіді на ці питання. Гайда знайомитись із Європою разом!
Сьогодні ми поговоримо про єдність Заходу по два боки Атлантики, популістський євро-ренесанс по-орбанівськи та взаємини України та ЄС у світлі нових поворотів долі на Донбасі.
Нумо до справ!
Єдність Заходу по два боки Атлантики
У численних дискусіях про західний курс для України часто постає суперечливе питання: а чи існує єдиний Захід? По два боки Атлантики, у Штатах та Євросоюзі, чимало різноголосся. І його піком став період президентства Трампа.
То що змінилось з приходом нової адміністрації?
Байден неодноразово наголошував на потребі відновлення дипломатичних зв’язків з країнами-союзницями. Зокрема, через загрози з боку Китаю та Росії, розповсюдження ядерної зброї, зрештою, через пандемію. Та самими розмовами не обмежилось: Міністр оборони США Ллойд Остін з 11 квітня розпочав тижневу дипломатичну поїздку для обговорення питань безпекової співпраці з країнами-союзницями. Чи не найрезонанснішою стала зустріч у Берліні: тут оголосили, що американські війська на території Німеччини поповнять ще 500 солдатів.
Дипломатичне значення цієї заяви більше за мілітарне. Це різкий поворот від політики Трампа: той у 2020 заявив, що планує про виведення 12000 військових США з Німеччини, а це більш як 25% з їх загальної кількості. В рамках безпекової співпраці з Європою позиція Трампа була однозначною: США втрачає від цієї співпраці більше, ніж отримує, втягується в небажані конфлікти та витрачає кошти на захист заокеанських країн. Варто переорієнтуватися, і в першу чергу розв’язувати внутрішньоамериканські проблеми.
Труднощі трансатлантичної співпраці, на які вказував Трамп, залишаються викликом і для теперішньої адміністрації, і про це ми ще згадаємо. Однак і спільні виклики, які стоять перед країнами-членами НАТО, як ніколи серйозні.
У подкасті #пройди_світ ми розповідали про виведення військ НАТО з Афганістану, яке супроводжується претензіями на захоплення влади радикалів-ісламістів талібів та про те, як Ізраїль намагається зірвати американо-іранську угоду, що обмежила б ядерний потенціал останніх, а про ескалацію на Донбасі згадаємо й у цьому випуску. Все це “пришвидшує” і американську, і європейську сторону у відбудові співпраці.
Окрім геополітичних питань, є і потреба об’єднання зусиль для протидії пандемії. І США, і держави Європи були серед перших, хто досяг успіху у виготовленні вакцин, та зараз кризи довіри зазнала і британська AstraZeneca, і американська Johnson & Johnson. Тож Європі та Штатам варто налагодити співпрацю і виробленні та дистрибуції вакцин, щоб протидія пандемії залишалась їхньою soft power на дипломатичному фронті.
Для чого співпрацювати, схоже, зрозуміло. А які ж підводні камені ускладнюють відновлення трансатлантичного партнерства?
Перша проблема – баланс сил. В Європі занепокоєні, що Штати володіють завеликим впливом на світову політику, і каденція Трампа цю проблему загострила. За даними опитування Pew Research Center, станом на 2018 у 22-ох опитаних країн, серед яких – ключові європейські партнери США, 45% вважали вплив США великою загрозою для власної держави – це майже вдвічі більше, ніж у 2013-му.
Американці ж вважають свій вплив виправданим: адже безпека країн заходу фінансується великою мірою з їхнього “гаманця”. У 2006 держави НАТО домовились, що до 2024 витрати кожної з них на оборону будуть не нижчими за 2% ВВП. У 2020-му лиш 10 із 29 країн-членів досягли цього показника, при тому на першому місці – Сполучені Штати з показником 3,9% ВВП (а в абсолютних числах – це близько 70% оборонного бюджету усіх держав НАТО).
Про це ми поспілкувалися із Бруно Лете, трансатлантичним співробітником з питань безпеки й оборони у Німецькому фонді Маршалла США в Брюсселі.
“Європейці могли б вкладати набагато більше у власний захист. В багатьох сферах європейці абсолютно залежні від Сполучених Штатів.
І, оскільки США є глобальною силою, через що потребує більше фокусуватися на різних регіонах світу – подумайте, наприклад, що відбувається в Південнокитайському морі – тому Вашингтону важливо знати, що європейці спроможні захищати власні інтереси, діяти активніше у своєму регіоні.”
Не менш проблемне питання геополітичної стабільності. В Європі нерідко власні інтереси переважають солідарність із союзниками. Це стосується не тільки кейсів окремих країн, як от Північний Потік 2, а й всього блоку. Так країни Європи натякають Штатам, що, при виведенні натівських військ з Афганістану, не стануть “підстрахуванням” у випадку чергового загострення у регіоні, на що розраховував Вашингтон, а дотримуватимуться принципу “In together, out together.”
До стабільності геополітичних орієнтирів США теж є питання: фактично, вони можуть суттєво змінюватись кожні чотири роки. Ось що про це каже Чарльз Купчан, експерт з міжнародних відносин США з Джорджтаунського університету:
“У мене виникає одне питання: до якої міри європейці та азійські союзники одночасно повернуться до співпраці, вітатимуть США як стратегічного гаранта, а до якої – стримуватимуть свої ставки?
Було цікаве опитування, здається, проведене Європейською радою з міжнародних відносин, яке показало, що 51% європейців не думають, що Байден зможе зарадити розділеності країни й знову зробити її надійним союзником.
Південна Корея, ти Японія, чи ти В’єтнам, дивлячись на політику США, поляризацію, перехід від Клінтона, Буша, Обами, Трампа, Байдена, повинні ставити собі питання: чи це та країна, на яку ми можемо розраховувати?”
Бруно Лете коментує це так:
“Я думаю, що Штати були найнадійнішим партнером Європи більш як сімдесяти останніх років. З кінця другої Світової, Штати були активним союзником, завжди готовим допомогти Європі.
Тож я не погоджуюсь з твердженням, що зміна президента Штатів впливає на стосунки з Європою. Можливо, у нового президента нові пріоритети – все ж бачимо, що вже семи декад Штати незмінно були підтримкою Європи, як сильний партнер. І я думаю, що основа цих стосунків, звісно, НАТО.”
То чи вдасться Європі та Америці подолати труднощі в процесі відбудови трансатлантичного співробітництва?
Для початку, наростання загроз змушує обидві сторони робити рішучіші кроки назустріч. Щобільше, експерти кажуть: вага Америки на світовій арені настільки велика, що “відхід” від спільних справ трансатлантичного альянсу, що відбувся за Трампа, їй готові пробачати. Але, якщо розкол між Америкою та Європою готові усувати обидві сторони, то внутрішня розколеність обох сторін в геополітичних орієнтирах може стати серйозним викликом.
Популістський євро-ренесанс по-орбанівськи
Нещодавно угорський прем’єр Віктор Орбан закликав польського прем’єра Матеуша Моравецького та італійського ексміністра внутрішніх справ Матео Сальвіні сформувати новий політичний союз правих на європейській арені.
Чи можна вважати це початком створення потужного правого популістичного альянсу? Чи наростить тепер свої м’язи популізм на теренах ЄС? Нині розглянемо.
Як популізм утверджувався в ЄС раніше? Розпитали в політолога-міжнародника Дмитра Шеренговського:
“Найбільшу динаміку зростання ми бачимо з середини 90-х років. Якщо взяти з 1998 по 2018 рік, то рівень підтримки виборцями популістів в ЄС фактично зріс утричі: приблизно з 7-8% у 1998-му до більш ніж 26 % у 2018-му.
Окремих популістичних блоків в Європі не було з однієї причини: популізм не є окремою ідеологією. Багато популістських партій чи окремих депутатів ховались в традиційних ідеологічних партіях і фракціях, які існують в Європарламенті”.
Відтак популісти, зокрема, й праві, – не новина для ЄС. В Німеччині от чималу підтримку дотепер має право-популістична “Альтернатива для Німеччини”. В Іспанії одне з чільних місць посідає популістська та антимігрантська партія “Голос”. “Австрійська партія свободи” ж стала єдиною праворадикальною партією в Західній Європі, коли доєдналась до коаліції соціал-демократів. А от популістська “Словенська демократична партія” зі своєю антиміграційною риторикою – найпопулярніша політсила в країні. І таких прикладів, – чи не в кожній країні.
Є й свіжіші приклади. Пам’ятаєте, як Польща й Угорщина в листопаді блокували бюджет ЄС і план порятунку економіки після коронакризи, щоб уникнути намагань змусити країни дотримуватися принципу верховенства права? Тепер от уряди країн готові рухатися далі, до об’єднання. Чи ні? Як Орбан зібрався утверджувати Європейський ренесанс?
Нещодавно угорський прем’єр вийшов із Європейської народної партії – однієї з провідних консервативних партій в Європарламенті. Як стверджує угорський прем’єр: “політсила давно співпрацює з європейськими лівими”, і, мовляв, нічого від християнської демократії в ній не залишилось. За думкою експертів, Орбан тепер прагне шукати нового “політичного дому” й потенційних союзників для цього.
Тобто Італія й Польща і є тими новими союзниками?
“Робимо Європу величною знову й повертаємось до справжніх цінностей” – під егідою цього гасла й пройшла зустріч політиків вищезгаданих країн. Італійська “Ліга півночі”, як і польська “Право і справедливість”, які прагне консолідувати Орбан, уже є членами блоків Європарламенту.
“Ліга півночі” – в ультраправій групі “Ідентичність і демократія”, “ПіС”, своєю чергою, – в “Альянсі європейських консерваторів і реформістів”. Зараз же мова йде про долучення партії Орбана “Фідес” до останньої політичної групи.
І найкращим сценарієм, на думку Сальвіні, буде власне злиття уже розширеного “Альянсу європейських консерваторів і реформістів” та “Ідентичності й демократії”, що мало б відкрити доступ до 147 з 705 крісел Європарламенту: це могла б бути друга за кількістю група Європарламенту. Є й інша опція: об’єднатися “ПіС”, “Фідес” і “Лізі півночі” в автономну невелику групу.
Та чи усе так просто? Є чимало перепон.
По-перше, достоту невідомо, чи група буде настільки об’ємною: для утворення групи в Європарламенті необхідно по 25 парламентарів з 7 країн.
По-друге, якщо Польща й Угорщина стало євроскептичні, то, Сальвіні останнім часом не зовсім: він адаптовується до нового прем’єра Маріо Драгі, що вибудовує довірливі взаємини з Брюсселем.
По-третє, завадити може різношерстне ставлення потенційних членів альянсу до Москви. Скажімо, Польща підтримувала санкції проти Росії у 2014 році після анексії Криму. Італійський же експрем’єр тоді намагався пом’якшити санкції, а самого його звинувачували в толеруванні російського фінансування “Ліги півночі”. Угорщина ж, нагадаємо, першою в ЄС затвердила “Sputnik-V” без схвалення ЕМА.
То яку з двох імовірних опцій обере Орбан? Утворення нового блоку в Європарламенті чи долучення до старого Альянсу консерваторів в Європі?
“Ідея об’єднання існує і цілком може вдатися. Навіть якщо не вдасться об’єднати всі праві популістичні партії, а фактично розширити членство Альянсу європейських консерваторів і реформістів, вони стануть третьою силою в Європарламенті”.
Та чи зможуть дійти консенсусу члени потенційного блоку?
“Ми добре знаємо, що популізм є непередбачливим. Цілком можливо, що лідери між собою не домовляться. Ніхто не захоче відігравати другу чи третю роль і йти на певні компроміси. Тому я особисто скептичний до того, що цей блок буде довгостроковим. Тобто в такій логіці й довгостроковій стратегії я б не розглядав ці блоки, а в питаннях інструменту для того, щоб додати собі голосів і яскравості на національних виборах – так, це має місце”.
Взаємини України та ЄС у світлі нових поворотів долі на Донбасі
ЗМІ палають новинами про загострення конфлікту на Сході України. Та розглянемо ескалацію на Донбасі з європейської перспективи: яку ж роль може відіграти ЄС у цій ситуації?
З 27 липня 2020-го року на Донбасі тривало так зване “повне, всебічне та безстрокове припинення вогню”, але вже наприкінці березня цього року всі забили на сполох через масивне стягнення нових російських батальйонів до східних кордонів України. Детальніше про ситуацію на Сході та перспективи наступу Росії ми вже згадували в спецвипуску ПОЛІТподкасту.
А якою власне є позиція ЄС щодо ситуації на Донбасі?
Спершу Берлін і Париж наголосили, що як Росія, так і Україна винні в ескалації та закликали обидві сторони до стриманості. Причинами, на їх думку, може бути слабка позиція президента Зеленського, а відтак бажання Києва посилити силові рішення перед розмовою президента США Джо Байдена та Володимира Путіна.
Чому така реакція? Директорка програми “Україна та ЄС” у Раді зовнішньої політики “Українська призма”, координаторка заходів та партнерств в ГО “Promote Ukraine” Марина Ярошевич стверджує, що зараз ЄС намагається відновити контакт зі США, який було втрачено за адміністрації Трампа, тому займає дещо вичікувальну позицію, щоб скоординувати свої дії зі Сполученими Штатами:
“ЄС при цьому однозначно не хоче доливати масла у вогонь і тому намагається утримуватися від будь-яких різких слів, рухів та дій”.
До того ж 13 квітня Байден подзвонив Путіну, щоб обговорити низку питань, та водночас з’ясувати, навіщо Москва стягує війська до східних кордонів України. Президенти домовилися зустрітися у «третій країні» найближчими місяцями. Можливо, такою нейтральною територією для перемовин стане якраз одна з країн ЄС.
Згодом позиція Європи щодо ситуації на Донбасі змінилася. Зокрема, міністри закордонних справ країн Великої сімки та верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель закликали Росію припинити провокації поблизу кордону з Україною.Тоді ж на брифінгу в Брюсселі речник Європейської служби зовнішніх справ Петер Стано заявив, що Європейський Союз підтримує Україну та закликає Москву утриматись від кроків, які можуть призвести до подальшої ескалації.
Та якою ж буде європейська підтримка на ділі? Експертка Марина Ярошевич переконана, що воєнної підтримки поки очікувати не слід:
“На відкуп Україну та Росію було віддано Норманському формату, де як ми знаємо головними учасниками є Німеччина та Франція разом з Україною та Росією, тому ЄС починаючи з 2014-го року, фактично цим форматом і обмежився і розмови про надання військової допомоги більше ніколи й не стояло”.
Тож Київ заявляє, що російські бойовики щодня порушують перемир’я, застосовуючи заборонену Мінськими угодами зброю. Експерти припускають, що ескалацією Росія намагається тиснути на Україну, щоб та виконала Мінські домовленості за російським сценарієм. Та якою є позиція Європи тут?
Український воєнний експерт, заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь вважає, що Російська Федерація хоче своїми діями погрожувати не тільки безпосередньо Україні, а й всьому Західному світу, тому ставить перед собою комплексне завдання:
“Звісно, ще одним завданням, є тиск на Україну та європейських партнерів з точки зору зниження санкційного впливу, посилення тиску на Україну в рамках Мінського процесу і, можливо, допуску з точки зору завершення будівництва Північного потоку-2”.
Тож бачимо, що ситуація на Донбасі лише набирає обертів. Та як же у цьому світлі будуть розвиватися українсько-європейські стосунки далі? Марина Ярошевич думає, що кардинальних змін не буде, оскільки багато відносин зав’язано на співпраці України з ЄС:
“Україна однозначно хотіла б бачити від ЄС більш рішучих кроків, рішучих заходів, але навіть у випадку їх відсутності, все одно Україна не відвертатиметься з від Європейського Союзу, а прагнутиме шукати союзників на двосторонній основі серед ЄС”.
Над випуском працювали:
Журналісти: Христина Українець, Ольга Волянська, Мар’яна Гуменна
Редактор: Данило Карпа
Звукорежисер: Вадим Ільчук
Дизайн обкладинки: Анастасія Городечна
Слухайте подкаст на Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, НВ Подкастах та інших платформах.
А також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.
