EN
FR
DEУ збройних конфліктів на пострадянському просторі можуть бути різні причини й різна тривалість, але практично завжди однакова «глибина заморозки».
У Придністров’ї бойові дії припинилися 1992-го, в Абхазії, Південній Осетії чи Нагірному Карабаху конфлікти, мов вулкани, «заснули» на початку 1990-х, але періодично «прокидаються» новими хвилями ескалації. На окупованому Донбасі менше ніж пів року панує відносне «перемир’я». Усі ці території мають спільні маркери, за якими безпомильно можна впізнати самопроголошену республіку під протекторатом Росії. На рівні символів, топонімів, естетики свят і риторики місцевих ЗМІ тут пізній СРСР. В економічному плані – животіння у стилі початку 1990-х: зарослі деревами залізничні вокзали Абхазії – найяскравіша ілюстрація цих процесів. І в кожному з цих невизнаних (за рідкісними винятками) утворень панує культ Росії, з якою «навіки разом», яка в буквальному сенсі «годує» ці депресивні, забуті Богом території. І жодних натяків на те, що за заморозком прийде бодай якась відлига.
Символом краху соціалізму для всього світу стало падіння Берлінської стіни, а оксамитові революції у Східній Європі породили міф «кінця історії», а відтак і властивого холодній війні геополітичного протистояння. Росія під оркестри виводила з Німеччини величезний військовий контингент, що успадкувала від СРСР, водночас у Таджикистані й Молдові її солдати ставали безпосередніми учасниками місцевих збройних конфліктів. Виникнення на політичній мапі світу 15 нових держав заскочило міжнародну спільноту. За інерцією всі колишні радянські республіки, за винятком країн Балтії, опинилися в зоні російського впливу. Відтак усі війни, що виникали на цьому просторі, бралася врегульовувати Москва. Щоправда, у вельми специфічний спосіб. По-перше, російські як парамілітарні (приміром, «казаки» у Придністров’ї та Абхазії), так і регулярні частини брали участь у конфлікті, а згодом перебирали на себе місію миротворців. По-друге, відторгнуті території опинялися під гібридною окупацією РФ: місцеві уряди «пуповиною» прив’язані до Кремля, а головним соціальним ліфтом тут стало отримання російського паспорта – такої собі перепустки у зовнішній світ, яка до того ж дає нагоду легально залишити це «заморожене гетто».
Присутність російських військ ніколи не означає завершення конфлікту. Відповідно до Стамбульської конвенції ООН від 1999-го року, Росія мала вивести свої формування з Придністров’я ще 2001-го, однак дотепер не зробила цього. Новообрана президентка Молдови Майя Санду заявила про необхідність виведення усіх російських військ із території самопроголошеної Придністровської республіки. Вона пропонує замінити «блакитні шоломи» РФ цивільною місією ОБСЄ. Російське МЗС очікувано вороже сприйняло ініціативу Санду, як таку, що «підриває мирне врегулювання».
Окупація під виглядом миротворчості не дає й головного – миру. Як засвідчили спалахи військового протистояння у Грузії у 2008-му році й недавня ескалація у Карабаху, гарантій від Москви годі чекати. Вона або сама розпалить конфлікт (як у випадку з Грузією), або скористається поновленням бойових дій (як у випадку з Карабахом). Путін не приховує своїх реваншистських настроїв якщо не відновити СРСР, то бодай повернути Москві рівень впливу 30-річної давнини. Зони заморожених конфліктів йому потрібні як засіб тиску на країни, що виходять з орбіти Кремля. Придністров’я для Молдови, Абхазія та Південна Осетія для Грузії, ОРДЛО і Крим для України – це такі собі запобіжники від повноцінної інтеграції до ЄС та НАТО. Неспроможність Москви створити аналогічні анклави у країнах Балтії значною мірою посприяла успішній євроінтеграції цих трьох держав.
У Вірменії Росія із 1990-х мала власну військову базу, але під час недавнього спалаху протистояння в Карабаху значно розширила свою присутність у регіоні: 2000 російських бійців на 5 років увійшли в Нагірний Карабах. Як свідчить розслідування української волонтерської мережі InformNapalm, у зону вірмено-азербайджанського конфлікту увійшли військовослужбовці 15-ої бригади ЗС РФ, яка свого часу брала участь у війні в Грузії в 2008-му, а також в окупації Криму та бойових діях на Донбасі. Окрім розширення свого військового впливу, Москва нарощує й політичну вагу: прозахідний прем’єр Вірменії Нікол Пашинян, схоже, невдовзі складе повноваження, на його місце прийде максимально лояльний політик (Росія ж бо допомогла стримати азербайджанський наступ). У підсумку Кремль матиме ще один «запобіжник» для утримання Єревану від зближення із Заходом.
Така ж доля може спіткати й Донбас. План максимум для Путіна – реінтегрувати окуповані території на умовах особливого статусу з перспективою подальшої федералізації України: у такий спосіб Москва отримає не лише «запобіжник» від євроатлантичної інтеграції, а й шанс повернути в орбіту свого впливу всю країну чи розчленувати її й анексувати 8 областей південного сходу (ті самі, де зазнала поразки «русская весна» у 2014-му). Наразі не схоже на те, що офіційний Київ погодився на такий план. Інша річ – замороження за придністровським сценарієм. І це не компроміс, не спроба врегулювання, а так само гібридна окупація. Легітимізація російських збройних формувань у вигляді миротворців – це так само збереження статусу кво «пострадянський простір – зона геополітичних інтересів». Чи є цьому альтернатива? Питання до Києва та його західних партнерів. Очевидно, що санкціями, які застосували проти Росії, навряд чи можна досягти ефекту в дипломатичному й безпековому вимірі. Вони можуть послабити РФ економічно, але точно не змусять відмовитися від претензій на Донбас. Та й реалізація проєкту «Північний потік-2» яскраво свідчить, що від російського газу (а це головна стаття валютних надходжень до РФ) Європа наразі не готова відмовитися. Тому якщо й говорити про миротворчий контингент, то на східному кордоні України, а не на нинішній лінії розмежування, і зрозуміло, що це мають бути міжнаціональні формування без участі військ країни-агресора.
У дипломатичних колах інколи виринає інформація про те, що Росія начебто готова піти на певні поступки в питанні Донбасу, але за умови, що тема Криму буде повністю знята з порядку денного міжнародної політики. Такого роду компроміс міг би стати сучасним варіантом Мюнхенської змови. Адже, по-перше, є резолюція ООН від 27 березня 2014 року, де йдеться, про те, що Організація Об’єднаних Націй «закликає всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати ніяких змін статусу Автономної Республіки Крим і міста Севастополя на підставі вищезазначеного референдуму й утримуватися від будь-яких дій або поведінки, які можуть бути інтерпретовані як визнання будь-якої зміни статусу». По-друге, оцінку діям Росії має дати Міжнародний кримінальний суд. 11 грудня 2020 року в Гаазі відбулася зустріч прокурора МКС Фату Бенсуда із заступником генерального прокурора України Гюндузом Мамедовим. Під час цієї зустрічі було повідомлено, що Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду ухвалив рішення про завершення попереднього вивчення подій в Україні, пов’язаних із міжнародним збройним конфліктом на Донбасі та в Криму. «Надалі Судова палата Офісу прокурора МКС має ухвалити рішення про відкриття повноцінного розслідування фактів вчинення воєнних злочинів і злочинів проти людяності в умовах збройного конфлікту. Йдеться, зокрема, про вбивства, насильницькі зникнення, катування, переслідування українців за політичними та релігійними переконаннями, примусову депортацію населення Криму на материкову частину України та колонізацію півострова. Ці серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного і кримінального права аналізувались Офісом прокурора МКС з 2015 року», – повідомили в Офісі генпрокурора України.
Прикладів Молдови, Грузії, Вірменії, Азербайджану й України цілком достатньо, щоб зрозуміти, що кожна з цих держав стала жертвою агресивної «миротворчої» російської політики, яка має на меті збереження впливу на колишні радянські республіки.
Степан Назаренко – український журналіст, публіцист, волонтер.
